Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 60)

Філіп стояв приголомшений. Руйнація такої могутньої будівлі була моторошним, але захопливим видовищем, наче падіння гори або зміління річки: він не думав, що таке можливо. Пріор не вірив власним очам. Він почувався збитим з пантелику й не знав, що робити.

Катберт потягнув його за комір.

— Ходімо! — закричав він.

Філіп не міг відірватися. Він згадав, як щойно думав про те, що йому знадобиться десять років економії та важкої праці для покращення фінансового становища монастиря. А тепер раптом виявилося, що він має збудувати новий дах, відновити північну стіну — і то якщо руйнація на цьому зупиниться… «Диявольські каверзи», — подумав Філіп. Як іще пояснити те, що дах зайнявся посеред січня?

— Ми тут загинемо! — крикнув Катберт, і страх у його голосі вразив Філіпа в саме серце. Він відвернувся від полум’я, і вони обидва вибігли із церкви в клуатр.

Ченці вже почули дзвін на сполох і саме виходили з дорміторію. У дверях вони зупинялись і дивилися на церкву. Кухар Мілій підганяв їх, щоб уникнути тисняви, і жестами закликав рухатися від собору до південної галереї клуатру. На півдорозі стояв Том Будівник, який казав їм іти в арку. Філіп почув, як той каже:

— Ідіть у гостьовий будинок, тримайтеся якнайдалі від собору!

«Він перебільшує», — подумав Філіп. Невже в клуатрі їм щось загрожувало? Але жодної шкоди в тому він не бачив, і, напевне, було цілком доцільно відійти якнайдалі від пожежі. «Насправді, я сам мав би про це подбати», — подумав Філіп.

Але обачність Тома змусила його замислитися про те, як далеко може поширитися руйнування. Якщо в клуатрі не було безпечно, то що станеться з будинком капітулу? Там, у бічній кімнатці з грубими стінами й без вікон, тримали оббиту залізом дубову скриньку, де зберігалася та дещиця грошей, що вони мали. За мить він побачив скарбника Алана, молодого монаха, який працював разом із ключарем і дбав про церковне начиння. Філіп покликав його.

— Треба забрати скарбницю з будинку капітулу. Де ключар?

— Він пішов, отче.

— Іди знайди його, візьми в нього ключі, забери скарбницю з кімнати й віднеси в гостьовий будинок. Мерщій!

Алан побіг, а Філіп повернувся до Катберта.

— Простеж, щоб він зробив усе як слід.

Катберт кивнув і побіг за Аланом.

Філіп обернувся й подивився на церкву. За ті кілька хвилин, на які він відірвався, вогонь посилився, і заграва в усіх вікнах стала яскравішою. Ключар мав подбати про скарбницю замість того, щоб так квапливо рятувати власну шкуру. Про що ще він міг забути? Філіпові було складно зосередитися — усе відбувалося так швидко. Ченці йшли в безпечне місце, про скарбницю мали подбати…

Він забув про святого!

У східній частині церкви, за єпископським престолом, стояв саркофаг святого Адольфія, ранньоанглійського мученика. У ньому лежала дерев’яна труна зі скелетом святого. Час од часу віко саркофага підіймали й демонстрували труну. Щоправда, Адольфій уже був не такий популярний, як раніше, але колись давно хворі дивом зцілялися, торкнувшись труни. Мощі святого могли стати важливою принадою собору для вірян і пілігримів. Загалом, мощі приносили стільки грошей, що, хоч як прикро, монахи часом викрадали їх з інших церков. Філіп прагнув відновити інтерес до Адольфія. Він мав врятувати його скелет.

Йому знадобиться допомога, щоб підняти віко саркофага й винести труну. Ключар також мав би подбати про це, але його ніде не було видно. Наступним із дорміторію вийшов Ремігій, пихатий підпріор. Він би згодився. Філіп покликав його й сказав:

— Допоможи мені врятувати мощі святого.

Ремігій перелякано подивився блідо-зеленими очима на собор у вогні, повагався мить і пішов за Філіпом до дверей східної галереї.

Усередині Філіп зупинився. Він, здавалося, щойно вийшов звідти, але пожежа поширювалася дуже швидко. Йому в ніс ударив різкий смоляний запах, і він зрозумів, що цей дух іде від балок даху, вочевидь просмолених проти гниття. Нагорі, окрім полум’я, вирував холодний вітер: дим валив крізь діри в даху, і вогонь втягував холодне повітря у вікна. Висхідний потік роздмухував вогонь ще сильніше. Жарини дощем сипалися на підлогу собору, а кілька великих балок, що палали вгорі, здавалося, от-от впадуть. До цієї миті Філіп хвилювався лише за ченців і майно пріорату, а тепер злякався і за себе й уже не був певен, чи варто йому йти в те пекло.

Що довше він чекав, то більшою ставала небезпека. Ще трохи вагань — і він геть втратить самовладання. Пріор підібрав поділ сутани й гукнув:

— За мною!

Із цими словами Філіп кинувся в трансепт. Він обійшов невеличке багаття, яке палало на підлозі, очікуючи, що будь-якої миті на нього може впасти балка з-під стелі. Біг, а серце в нього заходилося, він мало не кричав від напруги, аж доки не опинився в бічній наві навпроти.

На мить він зупинився. Бічні нави мали кам’яне склепіння й не горіли. Ремігій був поруч із ним. Філіп важко дихав і кашляв від диму, що їв йому горлянку. Він перетнув трансепт за кілька секунд, але йому здавалося, що це тривало довше за опівнічну службу.

— Ми тут загинемо! — сказав Ремігій.

— Господь захистить нас, — відповів Філіп і подумав: «Але чому тоді мені так страшно?»

Та часу на теологічні рацеї не було.

Він пішов уздовж трансепта й повернув у святилище, тримаючись ближче до бічної нави. Відчував жар лавок, що жваво палали на хорах, а заразом — і біль від втрати: то була дорога робота з прекрасним різьбленням. Філіп постарався не думати про це й сконцентруватися на тому єдиному завданні, що зараз важило. Він побіг повз вівтар у східний куток.

Щоб дістатися до гробниці святого, треба було пройти пів церкви. То був великий кам’яний саркофаг, що покоївся на невисокому цоколі. Філіп із Ремігієм мали підняти кам’яне віко, покласти його на підлогу, витягти труну з гробниці та винести в бічну наву під градом розвогнених уламків, що сипалися з даху. Філіп подивився на Ремігія. Банькуваті зелені очі підпріора розширилися зі страху. Пріор старався не показувати, що теж боїться.

— Берися з того боку, а я візьму із цього, — мовив він, вказавши на саркофаг, і побіг до нього, не чекаючи на відповідь.

Ремігій побіг за ним.

Вони стали з протилежних боків, схопилися за віко й потягнули.

Воно не зрушило з місця.

Філіп зрозумів, що мав привести із собою більше монахів. Дарма він не подумав про це. Але було вже запізно: якби він побіг по допомогу, то на зворотному шляху вони вже не пробралися б через трансепт. Однак він не міг залишити тут святі мощі. На саркофаг могла впасти балка й розколоти його — труна тоді займеться, а прах розвіється. То буде страшним святотатством і жахливою втратою для собору.

Йому дещо спало на думку. Він підійшов до саркофага збоку й дав Ремігію знак стати поруч із ним. Філіп опустився на коліна, уперся руками в навислий край віка й щосили штовхнув угору. Ремігій одночасно з ним зробив те саме, і кам’яна плита піднялася. Вони повільно рухали її вгору. Філіп потроху випрямив одну ногу, і Ремігій зробив те саме, а потім вони обидва звелися на ноги. Коли віко стало сторч, вони штовхнули ще раз, і воно перекинулося, впало на підлогу по той бік саркофага й розкололося надвоє.

Філіп зазирнув у саркофаг. Труна добре збереглася, деревина була ще міцною, а ручки лише трохи потьмяніли. Він перехилився всередину саркофага й узявся за дві ручки. Ремігій зробив те саме з іншого краю. Вони підняли труну на кілька дюймів, але та виявилася важчою, ніж здавалося, і невдовзі Ремігій відпустив ручки та сказав:

— Я не можу, я не такий молодий, як ти.

Філіп утримався від різкої відповіді. Труна, мабуть, була оббита свинцем зсередини. Але тепер, коли вони підняли віко, вона була в ще більшій небезпеці.

— Іди сюди! — крикнув Філіп Ремігію. — Спробуємо поставити її сторч!

Ремігій обійшов саркофаг і став поруч із Філіпом. Вони схопилися за ручки та потягнули. Труна піддалася доволі легко. Вони підійняли її над стінкою саркофага й потроху почали рухатися вперед, підіймаючи труну ще вище, аж доки вона стала сторч, а потім зупинилися. Тут Філіп усвідомив, що вони підняли труну за нижній кінець, тобто поставили святого на голову, і подумки перепросив у нього. Навколо них постійно падали шматки деревини, пойняті вогнем. Щоразу, коли іскри приземлялися на Ремігієву сутану, він несамовито плескав по ній, доки вони не згасали, і з острахом дивився на охоплений вогнем дах. Філіп бачив, що мужність потроху покидає його.

Вони опустили труну на стінку саркофага та ще трохи підштовхнули. Інший її край піднявся, і тепер труна балансувала на краю. Вони відпустили її, і протилежний край ударився об підлогу. Обидва потягнули труну за інший бік і нарешті поставили її головою догори. «Кістки святого, мабуть, гримлять у труні, немов гральні кості в чашці», — подумав Філіп. Він ще ніколи не був таким близьким до святотатства, але не мав іншого виходу.

Вони стали обабіч труни, схопилися за ручки й потягнули її через собор до бічної нави, де могли б перепочити у відносній безпеці. Оббиті залізом кутки труни залишали по собі неглибокі колії у втовченій земляній підлозі. Філіп і Ремігій уже майже дісталися нави, коли ще одна секція даху — охоплені вогнем балки й розпечені свинцеві листи — впала в порожній саркофаг. Гуркіт оглушив їх, підлога затрусилася від удару, а кам’яний саркофаг розлетівся на друзки. Велика балка ударила по труні, вибивши її з рук Філіпа та Ремігія і лише якимось дивом не зачепила самих носіїв. Для Ремігія це було вже занадто.