Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 61)

— Це каверзи диявола! — істерично заволав він і побіг геть.

Філіп мало не побіг за ним. Якщо сюди справді явився диявол, то невідомо, що може статись. Пріор сам не бачив лукавого, але чув багато історій від тих, кому довелося з ним зустрітися. Проте монахи мають протистояти сатані, суворо нагадав він собі. Філіп із жагою подивився на укриття в бічній наві, набрався духу, схопився за ручки труни й потягнув.

Йому вдалося вивільнити труну з-під впалої балки. На дошках з’явилися борозни й тріщини, але сама труна вціліла. Філіп протягнув її ще трохи. Гарячі жарини сипалися навколо нього. Він подивився на дах. То якась двонога постать танцює глузливу джигу в полум’ї, чи то просто клуби диму? Пріор опустив голову й побачив, що поділ його сутани зайнявся. Філіп став на коліна та почав гасити вогонь руками, притискаючи гарячу тканину до підлоги, аж доки вона перестала горіти. І тут він почув шум — чи то хрипкий тріскіт понівеченої деревини, чи то безумний глузливий сміх біса.

— Святий Адольфію, захисти мене, — ахнув Філіп і знову схопився за ручки труни.

Дюйм за дюймом він тягнув труну по підлозі. Здавалося, диявол облишив його. Пріор не підводив голови, адже на лукавого краще не дивитися. Нарешті Філіп опинився під захистом бічної нави й почувся у відносній безпеці. Біль у спині змусив його ненадовго зупинитись і випростатися.

До найближчих дверей у північному трансепті було ще далеко. Він геть не був певен, що зможе дотягнути туди труну до того, як завалиться весь дах. Напевне, диявол на це й розраховував. Філіп не зміг стриматись і знов подивився у вогонь. Примарна двонога постать сховалася за обвуглену балку, щойно Філіп її побачив. «Він знає, що я не впораюся», — подумав Філіп. Він вдивлявся в прохід, готовий кинути святого й рятувати своє життя, і тут побачив брата Мілія, Катберта Білоголового й Тома Будівника — три цілком матеріальні фігури, що поспішали йому на допомогу. Його серце стрибнуло з радощів, і він раптом подумав, що диявол під дахом йому лише уздрівся.

— Слава Богу, — сказав він і додав, хоч то було зайвим, — допоможіть мені!

Том Будівник оцінив поглядом розпечений дах. Він, схоже, не помітив ніяких бісів, але сказав:

— Треба поквапитися.

Вони схопилися за кути труни й підійняли її на плечі. Це було важко навіть для чотирьох. Філіп скомандував:

— Уперед!

Вони пішли навою, намагаючись проминути її якомога швидше, зігнуті під важкою ношею.

Коли вони дісталися південного трансепта, Том гукнув:

— Заждіть!

Підлога являла собою смугу перешкод із невеличких вогнищ і шматків деревини, які постійно падали згори. Філіп вдивлявся, намагаючись прокласти маршрут через вогонь. За мить після того, як вони зупинилися, у західній частині собору почувся гуркіт. Філіп із жахом подивився туди. Гуркіт перетворився на грім.

Том Будівник загадково мовив:

— Вона хитка, як і перша.

— Про що ти? — крикнув Філіп.

— Про південно-західну вежу.

— О ні!

Грім став ще гучнішим. Філіп із жахом побачив, що вся західна частина собору посунулася на ярд[80], немов її рухала рука Господня. Понад десять ярдів[81] даху впали в наву з гуркотом, що нагадував землетрус, а після цього південно-західна вежа сповзла всередину собору.

Жах паралізував Філіпа. Собор руйнувався в нього на очах. Щоб відбудувати його, знадобляться довгі роки, навіть якщо він знайде гроші. Що йому робити? Як монастир існуватиме далі? Невже це кінець Кінгзбриджського пріорату?

Із заціпеніння його вивів поштовх труни в нього на плечі, коли інші троє рушили вперед. Філіп рушив туди, куди його вели. Том обирав шлях крізь вогняний лабіринт. Головня впала на труну, але зіслизнула на підлогу, не завдавши нікому шкоди. За мить вони вибігли у двері, на прохолодне нічне повітря.

Філіп був такий приголомшений знищенням собору, що не відчував полегшення від того порятунку з вогню. Вони поквапились через клуатр до південної арки й вийшли крізь неї. Коли вони відійшли від будівель, Том сказав:

— Усе, достатньо.

Вони з полегшенням опустили труну на підмерзлу землю.

Кілька хвилин Філіп намагався віддихатися. Розумів, що немає часу на прояв емоцій. Він був пріором і повинен був усім керувати. Що робити далі? Було б доцільним пересвідчитися, чи всі ченці врятувалися. Він іще раз глибоко вдихнув, розправив плечі й подивився на інших.

— Катберте, лишайся тут і пильнуй труну з мощами, — сказав він. — Решта — за мною.

Він повів своїх супутників навколо кухні, між броварнею і млином, і перетнув моріг, що відділяв їх від гостьового будинку. Ченці, Томова родина й селяни стояли невеличкими зграйками, тихенько розмовляли та дивилися широко розплющеними очима на охоплений вогнем собор. Філіп також кинув на нього погляд, перш ніж звернутися до них. Це видовище спричиняло йому біль. Уся західна частина перетворилося на руїну, на рештках даху вирувало полум’я.

Філіп відвернувся.

— Усі тут? — спитав він. — Якщо когось немає, назвіть його ім’я.

Хтось сказав:

— Катберт Білоголовий.

— Він пильнує мощі святого. Хтось іще?

Усі мовчали.

Філіп сказав Мілію:

— Полічи монахів про всяк випадок. Має бути сорок п’ять, рахуючи тебе й мене.

Філіп знав, що може довіряти Мілію, тому вирішив, що із цим питанням покінчено, і звернувся до Тома Будівника.

— Усі з твоєї родини тут?

Том кивнув і вказав пальцем. Вони стояли біля стіни гостьового будинку: жінка, дорослий син і двоє маленьких дітей. Менший хлопчик перелякано подивився на пріора.

«Вони, напевне, почуваються жахливо», — подумав Філіп.

Ключар сидів на оббитій залізом скриньці, де була їхня скарбниця. Філіп уже й забув про це. Він був радий бачити, що вона в безпеці. Пріор звернувся до ключаря:

— Брате Ендрю, труна святого Адольфія за трапезною. Візьми із собою братів і віднесіть її…

Він на мить задумався. Напевне, найбезпечніше було б залишити її в резиденції пріора.

— Віднесіть її в мій будинок.

— У твій будинок? — сердито перепитав Ендрю. — Мощами опікуюся я, а не ти.

— Тоді ти й мав би подбати про те, щоб урятувати їх від вогню! — вибухнув Філіп. — Роби як я кажу, і не сперечайся!

Ключар неохоче підвівся з гнівним виглядом. Філіп сказав:

— Поквапся, чоловіче, інакше я позбавлю тебе твоєї посади, просто тут і зараз!

Він відвернувся від Ендрю та звернувся до Мілія:

— Скільки нарахував?

— Сорок чотири, і Катберт. Одинадцять послушників. П’ять гостей. Усі на місці.

— Подякуємо Господові.

Філіп подивився на вогненне пекло. Йому здавалося дивом те, що всі були живі й ніхто не постраждав. Тут він відчув, як втомився, але був надто схвильованим, щоб сісти та відпочити.

— У сховищі є щось іще, що треба врятувати? — спитав він. — Окрім мощей і скарбниці…

Алан, молодий скарбник, підвівся.

— А що буде з книгами?

Філіп застогнав. Звісно ж, книги! Їх тримали в замкненій шафі в східному клуатрі, поруч із будинком капітулу, де монахи могли брати їх для навчання. Виносити книги по одній було б надто довго й небезпечно. А от кілька юнаків могли б врятувати весь вміст шафи. Філіп подивився навколо. Ключар відправив пів десятка монахів, щоб забрати труну, і вони вже йшли з нею через подвір’я. Філіп обрав трьох молодих монахів і трьох старших послушників і наказав їм іти з ним.

Він пішов назад до пойнятого вогнем собору, адже надто втомився, щоб бігти. Вони пройшли між млином і броварнею та обійшли кухню й трапезну. Катберт Білоголовий і ключар дбали про труну. Філіп повів монахів уздовж проходу між трапезною та дорміторієм і далі — під південну арку й у клуатр.

Він відчув жар вогню. На дверцятах великої шафи з книгами були різьблені зображення Мойсея та Скрижалей Завіту. Філіп наказав юнакам взяти шафу на плечі. Вони понесли її через клуатр до південної арки. Там Філіп зупинився й озирнувся. Його серце сповнилося журби від вигляду зруйнованого собору. Дим послабшав, але полум’я вирувало ще сильніше. Зникли цілі шматки даху. Просто в нього на очах просів дах над середохрестям, і Філіп зрозумів, що той впаде наступним. Почувся громоподібний гуркіт, гучніший за все, що він чув досі, і дах над південним трансептом упав. Філіп відчував фізичний біль від того, немов горіло його власне тіло. За мить стіна трансепта немов випнулася над клуатром. «Вона впаде, допоможи нам, Боже!» — подумав Філіп. Коли мурування стало завалюватися, він усвідомив, що каміння летить в його бік, і розвернувся, щоб тікати. Але не встигнув зробити й кроку, як щось вдарило його в потилицю, і він упав непритомний.

Для Тома ж лютий вогонь, що знищував Кінгзбриджський собор, був світлом надії. Він подивився далі, через моріг, на язики полум’я, що танцювали над руїнами церкви, і на думці в нього було лише одне: тут багато роботи!

Ця думка з’явилась у його підсвідомості, щойно він, заспаний, вийшов із гостьового будинку та побачив слабке червоне жарево у вікнах собору. Увесь цей час, поки він вів ченців у безпечне місце й біг у розвогнену церкву, щоб знайти пріора Філіпа, поки допомагав йому винести труну з мощами святого, його серце заходилося від безсоромного оптимізму.

Тепер, коли він мав хвилинку, щоб усе обміркувати, Томові спало на думку, що він не мав би так беззастережно радіти пожежі в соборі. Але потім розважив, що раз ніхто не постраждав, скарбницю пріорату врятовано, а сам собор однаково був старим і хитким, то чому б не тішитися?