Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 62)

Юні монахи поверталися з важкою книжковою шафою. «Тепер я маю лише переконатися в тому, що мені дадуть цю роботу», — подумав Том. Мить була слушна, щоб поговорити про це з пріором Філіпом.

Але Філіпа не було з монахами, які несли шафу. Вони підійшли до гостьового будинку й опустили шафу долу.

— Де пріор? — спитав їх Том.

Старший здивовано озирнувся.

— Я не знаю, — відповів той. — Я думав, він іде позаду.

«Напевне, затримався подивитися на пожежу, — подумав Том. — А може, втрапив у якусь халепу».

Він не став чекати й миттю побіг через моріг й навколо кухні. Том переживав за Філіпа — не лише тому, що то була добра людина, а й тому, що він був покровителем Джонатана. Без Філіпа з малюком могло статися все що завгодно.

Том знайшов пріора в проході між трапезною та дорміторієм. Він із полегшенням побачив, що той сидить із приголомшеним виглядом, але цілий. Том допоміг йому підвестися.

— Щось по голові вдарило, — слабким голосом сказав Філіп.

Том подивився йому через плече. Південний трансепт завалився у клуатр.

— Вам пощастило вижити, — зауважив муляр. — Напевне, Господь має для вас призначення.

Філіп похитав головою, щоб у думках прояснилось.

— Я на хвилину знепритомнів. Тепер усе добре. Де книги?

— Їх віднесли в гостьовий будинок.

— Ходімо туди.

Поки вони йшли, Том підтримував Філіпа. Пріор не постраждав, але Том бачив, що він дуже засмучений.

Коли вони наблизилися до гостьового будинку, апогей пожежі в соборі був уже позаду, і полум’я почало вщухати, але Том усвідомив, що, попри це, може чіткіше роздивитися людські обличчя, і зрозумів, що почало світати.

Філіп знову став організовувати монахів. Кухареві Мілію він наказав варити кашу на всіх, а Катбертові Білоголовому — відкоркувати барильце міцного вина, щоб усі могли зігрітися. Він розпорядився розпалити вогнище в гостьовому будинку, і старші ченці пішли туди ховатися від холоду. Задощило, і під дощем, на холоді, вогонь на руїнах собору вщухнув.

Коли всім знайшлося діло, пріор Філіп вийшов із гостьового будинку й попрямував до собору. Том побачив це й рушив слідом. Це був його шанс. Якщо він домовиться зараз, то зможе працювати тут упродовж довгих років.

Філіп стояв, дивився на рештки західної частини собору й сумно хитав головою, немов то його життя лежало перед ним у руїнах. Том мовчки зупинився поруч із ним. Потім Філіп пішов через цвинтар уздовж північної стіни нави. Муляр — з ним, оцінюючи пошкодження.

Північна стіна нави вистояла, але північний трансепт і частина північної стіни святилища були зруйновані. Східна частина собору вціліла. Вони повернули за ріг і подивилися на південну стіну. Більша її частина впала, а південний трансепт завалився в клуатр. Будинок капітулу вистояв.

Вони пройшли через арку, що вела в східну галерею клуатру, і наштовхнулися там на купу каміння. Здавалося, все зруйновано, але бите око Тома одразу відзначило, що галереї клуатру не зазнали великих руйнувань, а лише були поховані під уламками. Він заліз на каміння й подивився на собор. Одразу за вівтарем були приховані сходи, що вели в крипту. Сама крипта розташовувалася під хорами. Том придивився до кам’яної підлоги над криптою, шукаючи тріщин, і нічого не побачив. Ймовірно, що крипта не постраждала. Він нічого не сказав Філіпові, адже хотів приберегти це для вирішальної миті.

Філіп пішов далі, за дорміторій. Том поспішив за ним. Вони побачили, що дорміторій не зазнав ушкоджень, а далі пересвідчилися, що й інші будівлі вціліли: трапезна, кухня, пекарня та броварня. Схоже, це дещо заспокоїло Філіпа, але його обличчя залишалося похмурим.

Вони мовчки повернулися туди, звідки почали: до зруйнованої західної частини, замкнувши коло навкруг подвір’я. Філіп важко зітхнув і першим порушив мовчанку.

— Це робота диявола, — сказав він.

«Моя мить настала», — подумав Том. Він глибоко вдихнув і мовив:

— А може, і промисл Божий.

Філіп здивовано подивився на нього.

— Як так?

Том обережно добирав слова.

— Ніхто не постраждав. Книги, скарбниця та мощі святого врятовано. Знищено лише собор. Напевне, Господь хотів, щоб збудували нову церкву.

Філіп скептично посміхнувся.

— І напевне, Господь хотів, щоб ти збудував її.

Хай би яким приголомшеним був Філіп, він розумів, що Томові аргументи доволі своєкорисливі.

Том стояв на своєму.

— Може, й так, — уперто сказав він. — Навряд чи диявол послав би сюди старшого майстра в ніч, коли собор ущент згорів.

Філіп відвернувся.

— Нова церква буде, але я не знаю коли. А що мені робити до того? Як жити монастирю? Усе наше життя — це молитви й навчання.

Філіп був у відчаї. То була та сама мить, коли Том мав подарувати йому нову надію.

— Ми із сином можемо розчистити клуатр і підготувати його до використання за тиждень. — Його голос прозвучав набагато впевненіше, ніж він почувався.

Філіп здивувався.

— Справді? — На його обличчі знову з’явився вираз зневіри. — А де нам проводити служби?

— Може, у крипті? Вона підходить для відправ, чи не так?

— Так, цілком годиться.

— Я певен, що крипта не зазнала великих пошкоджень, — сказав Том. То була майже правда: він був майже певен.

Філіп дивився на нього як на янгола милосердя.

— Прибрати уламки зі стежки, що веде від клуатру до сходів крипти, можна доволі швидко, — вів далі Том. — Собор зруйнований переважно з того боку, але це, хоч як дивно, навіть на краще, тому що нам не загрожує падіння уламків. Я ще маю придивитися до стін, що залишилися стояти, — можливо, їх треба буде підперти. Потрібно буде щодня перевіряти, чи не з’явилися нові тріщини, і навіть якщо їх не буде, заходити в собор у вітряну погоду не варто.

Усе це було важливим, але Том бачив, що Філіп досі не вірить йому. Він явно чекав на щось, що піднесло б його дух. Якщо Том хотів, щоб пріор найняв його, йому треба було дати Філіпові нову надію. Том змінив тон.

— Якщо мені допомагатимуть молоді ченці, я зможу полагодити все необхідне для того, щоб ви повернулися до звичного життя десь за два тижні.

Філіп витріщився на нього.

— Два тижні?

— Дайте харчі й дах над головою мені й моїй родині, а заплатите тоді, коли у вас будуть гроші.

— І ти повернеш мій пріорат до життя за два тижні? — з недовірою перепитав Філіп.

Том не був у тому певний, але якщо на те піде три тижні, то ніхто не помре.

— Два тижні, — твердо сказав він. — А потім ми знесемо рештки стін — знайте, що ця робота вимагає певних умінь, якщо виконувати її безпечно, — далі треба розібрати уламки й зібрати каміння, яке можна буде використати для будівництва. А ми тим часом складемо план нового собору.

Том затамував подих. Він зробив усе можливе. Філіп просто зобов’язаний його найняти!

Філіп кивнув і всміхнувся — вперше за весь цей час.

— Гадаю, тебе справді послав Господь, — промовив він. — Ходімо поснідаємо, а потім станемо до роботи.

Том зітхнув з полегшенням.

— Дякую, — відповів він. Його голос трохи тремтів, і він нездатний був це контролювати, але раптом йому стало байдуже. Він проковтнув ридання й додав: — Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене.

Після сніданку Філіп влаштував імпровізовані збори капітулу в коморі Катберта під кухнею. Монахи були схвильовані й збуджені. То були люди, що обрали для себе (або ж погодилися на це) суворе, але передбачуване й доволі нудне життя, і тепер їх пойняла тривога. Їхнє зніяковіння хвилювало Філіпове серце. Він як ніколи почувався пастирем, що мусить дбати про нерозумних і безпорадних створінь. Різниця полягала в тому, що то були не безсловесні тварини, а його брати, яких він любив. Щоб заспокоїти їх, він вирішив розповісти, що буде далі, спрямувати їхню стурбованість на важку працю та якнайшвидше повернутися до звичного ладу.

Попри незвичайні обставини, Філіп не порушив ритуалів капітулу. Він наказав читати денний мартиролог[82], а за ним — поминальні молитви. Таке було призначення монастиря: молитви виправдовували його існування. Деякі ченці ніяк не могли заспокоїтися, тому він обрав двадцятий розділ статуту Святого Бенедикта, що звався «Про молитовну святобливість». По тому зачитали синодик[83]. Звичний ритуал заспокоїв ченців, і пріор відзначив, як переляк зійшов з їхніх облич, коли вони усвідомили, що їхній світ не припинив існування.

Наприкінці Філіп підвівся, щоб звернутися до них.

— Лихо, що спіткало нас уночі, всього лиш матеріальне, — розпочав він, силкуючись, щоб його голос звучав якомога тепліше й переконливіше. — Життя ж наше є духовним, наша робота — це молитва, служіння Господові та роздуми про вічне.

Він оглянув кімнату, намагаючись зазирнути в очі кожному та пересвідчитися, що привернув їхню увагу, а потім сказав: