Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 58)
Він знову постарався вгамувати паніку. Раптом дещо спало йому на думку. Він зміг потрапити в іншу вежу, ту, що все ще стояла, пройшовши галереєю над південною навою. Якби він зараз пройшов уздовж галереї над північним проходом, то, можливо, зміг би побачити щілину в цій купі уламків, яку не було видно з рівня землі.
Джек побіг назад, до середохрестя, і сховався в північній наві — на випадок, якщо зі стелі впаде чергова балка. Із цього боку також мали бути дверцята та ґвинтові сходи, як і з протилежного. Він наблизився до кута, де зустрічалися нава й північний трансепт. Дверей не було видно. Тоді він зазирнув за ріг: там також не було дверей. Джек не міг повірити своєму нещастю. Мав же бути якийсь шлях до галереї!
Він старався зберігати спокій і думати. Мав бути якийсь спосіб потрапити в зруйновану вежу, треба було лише знайти його. Можна було повернутися під дах через цілу південно-західну вежу й перейти на той бік. Там мав бути отвір, що вів у північно-західну вежу. А звідти можна було б якось вибратися.
Джек з острахом подивився на стелю. Там, напевне, зараз було справжнє пекло. Але він не міг вигадати нічого іншого.
Спершу йому треба було перетнути наву. Він знову подивився нагору. На перший погляд, зараз йому ніщо не загрожувало. Він глибоко вдихнув і щасливо перебіг на той бік.
У південній бічній наві хлопець розчинив дверцята й рвонув угору гвинтовими сходами. Коли він дістався галереї, відчув жар полум’я, що вирувало нагорі. Він пробіг галереєю, увійшов у цілу вежу та помчав нагору.
Там Джек нахилився й проповз через маленьку арку під дах. Усе було в диму й вогні. Усі верхні бруси палали, і дальні кінці балок також охопило полум’я. Джек закашлявся від смолистого смороду. Якусь мить він вагався, а потім став на одну з більших балок, що з’єднували краї нави, і пішов. Його обсипало потом від жару, а очі сльозилися так, що він майже не бачив, куди йде. Він закашлявся, зашпортався та хитнувся вбік. Однією ногою вперся в балку, а другою ударив об стелю й із жахом побачив, що пробив ногою гнилу деревину. Уявив, з якої висоти йому доведеться падати, якщо він провалиться крізь стелю, і як він кричатиме, випроставши перед собою руки, перевертаючись у повітрі, наче та балка, яку щойно бачив. Але дошка витримала його вагу.
Джек нажахано завмер, спершись на руки й на коліно, з ногою, що застрягла між дощок стелі. Жар полум’я вивів його із шокового стану. Він обережно витягнув ногу з діри, встав на коліна й поповз уперед.
Коли він наблизився до протилежного краю, кілька великих балок впали в наву. Уся будівля задвигтіла, а балка під Джеком затремтіла, немов тетівка. Він зупинився й щосили вчепився в неї. Тремтіння припинилося. Хлопчик поповз далі й за мить опинився на підмостках із північного боку.
Якщо його припущення виявляться хибними й пробратися в руїни північно-західної вежі не вдасться, йому доведеться повертатися назад.
Він підвівся та вдихнув холодне нічне повітря. У купі каміння мав бути якийсь отвір. Та чи буде він достатньо широким для хлопчика?
Джек зробив три кроки в західному напрямку й зупинився перед тим, як ступити в невідоме.
Він побачив перед собою великий отвір, через який видніли залиті місячним сяйвом руїни впалої вежі. Коліна в нього затремтіли від полегшення. Він вибрався з пекла.
Але він був високо, на рівні даху, а купа каміння — далеко внизу, надто далеко, щоб стрибати. Він врятувався від вогню, та чи зможе дістатися землі, не скрутивши собі в’язи? А полум’я тим часом швидко наближалося, і дим валив з отвору, де він стояв.
Колись у цій вежі були сходи, що тягнулись всередині уздовж стіни, але вони були зруйновані, коли вежа завалилася. Однак там, де сходинки були закріплені в стіні вапняним розчином, залишилися стирчати уламки дерева — десь у дюйм-два[78] завдовжки, а десь — більше. Джек подумав, що міг би спуститися по цих оцупках, хоч це й було дуже небезпечно. Тут він відчув сморід паленої вовни — його накидка стала гарячою. Ще мить — і вона займеться. У нього не лишалося вибору.
Джек сів і потягнувся до найближчого уламка, схопився обома руками за нього, звісив ногу й мацав нею по стіні, аж поки знайшов опору, потім звісив другу ногу. Намацуючи ногами підпірки, він спустився на одну сходинку. Уламки сходів трималися. Хлопчик знову випростав ногу й випробував на міцність наступний оцупок, перш ніж стати на нього. Цей був хитким, і Джек ступив на нього дуже обережно, міцно тримаючись руками за верхній — на випадок, якщо нижній не витримає його ваги. З кожним небезпечним кроком він наближався до купи уламків. Що нижче він спускався, то меншими ставали рештки сходів — схоже, внизу вони зазнали більших пошкоджень. Джек поставив ногу в повстянику на уламок, що був не ширший за великий палець його ноги, і переніс вагу на нього — нога зірвалася. Друга нога стояла на більшому оцупку, але коли Джек сперся на нього, той зламався. Він старався втриматися руками, але уламки були такі малі, що хлопець не міг міцно схопитися. Рука зірвалася, і він, переляканий, полетів униз.
Джек приземлився на купу каміння, на руки й коліна, і сильно забився. Від збурення та страху йому здалося, що він уже помер, але потім прийшло розуміння, що падіння було вдалим. Руки боліли, коліна були обідрані, але загалом він залишився цілий.
Уже за мить він спустився по купі каміння й одним стрибком подолав кілька останніх футів, що відділяли його від землі.
Він врятувався. Нарешті можна було зітхнути з полегшенням. Він знову мало не розплакався. Йому вдалося вибратися. Джек пишався собою: яка неймовірна пригода!
Але вона ще не скінчилася. Ззовні було видно лише трохи диму, а тріскіт вогню, що аж глушив під дахом, звідси здавався далеким шумом вітру. Лише червоне сяйво у вікнах свідчило про те, що собор горить. Але недавній гуркіт уже мав би когось розбудити, і з дорміторію щомиті міг вийти заспаний монах, щоб поцікавитися, чи то землетрус, чи то йому тільки наснилося. Джек підпалив церкву, скоїв жахливий, на думку будь-якого ченця, злочин. Він мав швидко вшиватися звідти.
Він побіг через моріг до гостьового будинку. Усе було тихо й спокійно. Джек зупинився біля дверей, щоб відсапатися. Якби він увійшов одразу, то його хекання розбудило б усіх. Він щосили старався вирівняти дихання, але стало ще гірше. Треба було зачекати.
Раптом тишу порушили тривожні дзвони, і то безперечно били на сполох. Джек завмер на місці. Якщо він увійде зараз, усі здогадаються. А якщо ні…
Двері гостьового будинку відчинились, і з них вийшла Марта. Джек зі страхом витріщився на неї.
— Де ти був? — тихо спитала вона. — Ти пахнеш димом.
Джек не знав, як викрутитися.
— Я щойно вийшов, — відповів він у відчаї. — Почув дзвони.
— Брехун, — сказала Марта. — Ти давно пішов. Я знаю, бо не спала.
Він зрозумів, що не зможе її обдурити.
— Хтось іще не спить? — з острахом спитав він.
— Ні, тільки я.
— Не кажи нікому, що я кудись ходив. Прошу тебе.
Вона почула страх в його голосі й заспокійливо мовила:
— Добре. Хай це буде нашою таємницею. Не переживай.
— Дякую.
Тієї ж миті на ґанку з’явився Том і почухав потилицю.
Джек злякався: що подумає Том?
— Що сталося? — сонно спитав Том і шморгнув носом. — Димом тхне.
Джек тремтячою рукою вказав на собор.
— Схоже… — сказав і судомно ковтнув. І раптом з величезним полегшенням усвідомив, що все буде добре. Том подумає, що він просто прокинувся на кілька хвилин раніше, як і Марта. Джек знову заговорив, тепер уже впевненіше: — Подивіться на церкву — здається, вона горить.
II
Філіп ще не звик спати на самоті. Йому бракувало душної атмосфери дорміторію, храпу й вовтузні інших людей, хвилювань (коли хтось із старших монахів ішов у вбиральню, а за ним зазвичай тягнулися інші літні ченці, що страшенно розважало молодих послушників). Самота не допікала Філіпові ввечері, адже він був до смерті втомлений, але серед ночі, уже розворушеному опівнічною службою, заснути йому було важко. Замість того щоб повернутись у велике м’яке ліжко (Філіпа бентежило навіть те,
Філіп мав про що подумати. Фінансові справи пріорату були в гіршому стані, ніж він очікував. Найскладнішим було те, що вся організація приносила дуже мало грошей. Вони володіли безкраїми землями, але багато ферм віддали в оренду задешево й на тривалий термін, а деякі платили ренту натурою: мішками борошна, діжками яблук, візками ріпи. На тих фермах, що не віддали в оренду, працювали самі монахи, але вони не були здатні виростити врожаї на продаж. Серед іншого майна пріорату були церкви, що збирали десятину. На жаль, більшістю з них керували ключарі, і Філіпові було складно дізнатися, скільки саме вони одержували та як розпоряджалися тими сумами. Книги надходжень і витрат ніхто не вів. Хай там як, було очевидно, що надходження замалі, або ж ними розпоряджалися надто недбало, щоб утримувати собор у належному стані. Утім, це не завадило ключареві зібрати чималу колекцію дорогоцінного посуду й церковного убору.
Філіп не міг дізнатися всіх подробиць до того, як особисто відвідає віддалені маєтки монастиря, але загалом усе і так було зрозуміло, а старому пріорові доводилося кілька років поспіль позичати гроші на повсякденні витрати в лихварів у Вінчестері та Лондоні. Коли Філіп усвідомив масштаби катастрофи, то був цим дуже пригнічений.