Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 57)

У світлі свічки хлопчик побачив ґвинтові сходи — такі вузькі, що гладка людина застрягла б, і такі низькі, що Томові довелося б зігнутися, щоб там пройти. Джек пішов сходами нагору.

Він опинився у вузькій галереї. З одного боку тягнулася низка невеликих арок, через які відкривався вид на наву. Стеля нахилялася від верхівок арок до підлоги з іншого боку. Сама підлога була не рівна, а вигнута з боків. За мить Джек зрозумів, де він. Він опинився над південною бічною навою. Тунельна склепінчаста стеля нави й була тією підлогою, на якій стояв Джек, а стелею тут слугував односхилий дах нави. Бічна нава була набагато нижча за центральну, тому він був іще далеко від головного даху будівлі.

Джек пішов галереєю на захід, роздивляючись навколо. Це було доволі захопливо, особливо тепер, коли ченці пішли й він уже не боявся, що його помітять. Він почувався так, немов заліз на дерево й побачив, що нагорі, під прикриттям нижніх гілок, усі дерева поєднуються, і за кілька футів від землі можна гуляти таємним світом.

Наприкінці галереї були ще одні дверцята. Джек увійшов і опинився у південно-західній вежі — тій, що вціліла. Приміщення явно не призначалося для сторонніх очей, адже було недобудоване й неоздоблене, а замість підлоги — самі балки із широкими прогалинами між ними. Однак уздовж стіни кріпилися дерев’яні сходи без поруччя. Джек пішов нагору.

На півдорозі в стіні був арковий отвір, і сходи пірнали в нього. Джек зазирнув туди й підняв свічку. Він опинився на горищі — над дерев’яною стелею та під свинцевими листами, якими був оббитий дах.

Спершу він не розгледів структури в сплетінні дерев’яних балок, але за мить побачив, що величезні дубові бруси, у фут завширшки й два завдовжки[75], тягнуться по всій ширині нави з півночі на південь. Над кожною балкою розташовувалися дві потужні крокви, утворюючи трикутник. Низка цих трикутників тягнулася далі й зникала в темряві. Унизу, між балками, він побачив зворотний бік пофарбованої дерев’яної стелі нави, що кріпилася до низу поперечних брусів.

Збоку, в нижньому куті трикутника, були підмостки. Джек проповз через невеличкий отвір і опинився на них. Висоти там вистачало хіба що на його зріст: дорослому чоловікові довелося б зігнутися. Джек обережно пішов уперед. Навколо було достатньо деревини, щоб підживити вогонь. Хлопець шморгнув носом, намагаючись знайти джерело дивного запаху, який стояв у повітрі, і зрозумів, що то смола. Усі балки були просмолені. Вони горітимуть наче солома.

Раптом він помітив якийсь рух під ногами й перелякався так, що серце аж зайшлося. Джек подумав про безголового лицаря та примарних ченців у клуатрі. Потім згадав про мишей і трохи заспокоївся. Але, придивившись уважніше, він побачив, що то були пташки: на піддашку тулилися гнізда.

Форма даху повторювала контури собору й нависала над трансептами. Джек дійшов до середохрестя й зупинився в кутку. Він зрозумів, що має перебувати точно над гвинтовими сходами, якими піднявся з першого поверху в галерею. Якщо і влаштовувати підпал, то саме тут: звідси вогонь міг поширитися в чотирьох напрямках: на захід, уздовж нави, на південь, уздовж південного трансепта, й через середохрестя на вівтар і північний трансепт.

Опорні балки були із серцевини дуба, і, хоча вони просмолені, підпалити їх свічкою не вдалося б. Але під піддашком було чимало трісок і стружки, уривків мотузок, шматків мішковини й залишків пташиних гнізд, які миттю займуться. Їх треба лише зібрати на купу.

Його свічка догоряла.

Здавалося б, все було зовсім нескладно: зібрати сміття, торкнутися його полум’ям свічки й піти. Потім перебігти через подвір’я, немов примара, прослизнути в гостьовий будинок, замкнути двері на засув, заритись у солому й чекати сигналу тривоги.

Але якщо його помітять…

Якби його зловили зараз, він міг би сказати, що просто блукає собором, і за це його хіба що відшмагали б. Але якщо його зловлять, коли він буде розпалювати вогонь, то простим шмаганням уже не відбудеться. Джек згадав крадія цукру в Ширингу й те, як кровили його сідниці. Він подумав про покараних розбійників: Фарамона Розкотигубу, якому відрізали губи, Джека-Простака, котрому відтяли руку, і Алана Котячу Морду, що його закували в колодки та побили камінням так, аж він втратив можливість нормально розмовляти. Ще страшнішими були історії про тих, хто не пережив покарання: про вбивцю, якого прив’язали до діжки, утиканої шпичаками, спустили з пагорба, і шпичаки проштрикнули його тіло; про конокрада, котрого спалили живцем; про шльондру-крадійку, що її посадили на палю. Що ж зроблять із хлопчиком, який підпалив церкву?

Із цими думками він став збирати сміття і складати його в купу на підмостках, під однією з потужних кроков.

Коли купа стала з фут[76] заввишки, Джек сів і подивився на неї.

Свічка опливала. Ще кілька секунд — і останню нагоду буде втрачено.

Він швидко підніс свічку до купи сміття. Воно миттю зайнялося. Вогонь охопив тріски й сухі, крихкі залишки пташиних гнізд. Полум’я весело зажевріло.

«Його ще можна згасити», — подумав Джек.

Сміття горіло надто швидко: воно могло прогоріти ще до того, як займуться балки. Джек квапливо зібрав ще сміття й кинув його у вогонь. Полум’я здійнялося вище.

«Я все ще можу його загасити», — знову подумав він.

Смола, якою була просочена балка, почала чорніти й задимилася. Сміття згоріло.

«Вогонь тепер вщухне сам», — подумав Джек, і раптом побачив, що підмостки зайнялися. Він подумав, що можна загасити багаття накидкою, але натомість підкинув ще сміття у вогонь і став дивитися, як він здіймається.

Повітря стало гарячим і димним, хоча лише за кілька дюймів[77], над дахом, віяв морозний зимовий вітер. Зайнялися дрібні планки, до яких були прибиті свинцеві листи, і нарешті вогонь метнувся на масивну головну балку.

Собор горів.

Справу зроблено. Шляху назад нема.

Джек злякався. Йому закортіло якнайшвидше повернутися в гостьовий будинок, загорнутися в накидку, вмоститися на соломі, заплющити очі та слухати рівне дихання тих, хто спить поруч.

Він пішов підмостками у зворотному напрямку. Озирнувся, діставшись краю. Вогонь на диво швидко ширився — напевне, завдяки смолі, якою була просочена деревина. Усі дрібні дерев’яні деталі потроху займалися, і вогонь ширився підмостками. Джек повернувся до нього спиною.

Він прослизнув назад у вежу, спустився, пробіг галереєю над вівтарем і гвинтовими сходами, аж поки опинився в наві. Звідти побіг до дверей, через які увійшов.

Вони були замкнені.

Він усвідомив усю свою нерозважність. Річ у тім, що монахи відімкнули двері, коли увійшли, і, звісно ж, знову замкнули, вийшовши із собору.

Хлопцеві перехопило подих зі страху. Він підпалив церкву й тепер був у ній замкнений.

Джек силкувався вгамувати паніку й зосередитись. Усі двері, які він смикав ззовні, були зачинені. Напевне, деякі з них на засув, а не на замок, тож їх можна відчинити зсередини.

Він побіг середохрестям у північний трансепт і обмацав двері, що вели на північний ґанок. Вони були замкнені на замок.

Хлопець метнувся темною навою на західний бік й одну за одною обійшов двері великих входів для вірян — усі три були замкнені на ключ. Наостанок він кинувся до дверцят, що вели з бічної нави в клуатр. Вони також були на замку.

Джек хотів заплакати, але розумів, що це йому не зарадить. Він подивився на дерев’яну стелю. То була лише його уява чи у тьмяному місячному сяйві в куті південного трансепта показався дим?

«Що мені робити?!» — подумав він.

Може, монахи прокинуться, побіжать гасити вогонь і не помітять маленького хлопчика, що вислизне у відчинені двері? Або ж одразу помітять його, схоплять і звинуватять в усьому. Чи так і спатимуть, доки будівля завалиться, а Джека поховає під купою каміння.

Сльози набігли йому на очі, і він пошкодував, що підніс вогник до купи сміття.

Із розпачем подивився навколо. Чи почує його хтось, якщо закричати у вікно?

Згори почувся грюкіт. Він підвів голову й побачив отвір у дерев’яній стелі, який пробила балка, що впала. Діра здавалася червоною плямою на чорному тлі. За мить знову почувся удар, і величезна балка пробила стелю, двічі перевернулась у повітрі та впала з глухим стуком, який струсив потужні колони нави. Посипались іскри, а в повітрі повиснули розпечені жаринки. Джек прислухався, чекаючи, що почує вигуки, заклики про допомогу й тривожні дзвони, але навколо було тихо. Удару ніхто не почув. І якщо цей гуркіт не розбудив монахів, то його крик тим паче не розбудить.

«Тут я і помру, — промайнула в нього істерична думка. — Або згорю, або мене розчавить, якщо тільки я не виберуся звідси!»

Джек подумав про зруйновану вежу. Він роздивлявся її ззовні та не побачив жодної прогалини, через яку міг би пробратися всередину, але тоді він дивився боязко, адже переживав, що впаде і його засипле камінням. Можливо, тепер зауважить щось, чого не помітив раніше, а відчай допоможе прослизнути там, де він до того не бачив жодного просвіту.

Він побіг у західну частину нави. Вогонь, який ярів через діру в стелі, і полум’я, що охопило балку на підлозі, сяяли набагато яскравіше за місяць, а галерея нави вже світилася золотом, а не сріблом. Джек придивився до купи каміння, що колись було північно-західною вежею. Здавалося, воно лежить суцільною стіною. Пробратися не було де. Нетямлячись зі страху, Джек роззявив рота й щосили заволав: «Мамо!», хоч і знав, що вона його не почує.