Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 56)
Він був уже достатньо високо, щоб бачити дах бічної нави, що тягнувся уздовж її північного боку. Джек сподівався знайти якийсь отвір або хоча б прогалину між дахом і купою каміння, але даремно: дах тягнувся аж до руїн вежі, і там не було де прослизнути. Хлопчик відчув розчарування, змішане з полегшенням.
Він поліз униз, задки, дивлячись через плече, щоб знайти, куди поставити ногу. Що нижче він спускався, то ліпше почувався. Ближче до низу він стрибнув і вдало приземлився на траву.
Джек повернувся до північної стіни церкви й пішов уздовж неї. Упродовж двох минулих тижнів він бачив кілька церков, і всі вони здавалися більш-менш однаковими. Нава, найбільша частина церкви, завжди розташовувалася на заході. Від неї на південь і на північ відгалужувалися два рукави, які Том звав трансептами[72]. На сході був вівтар, коротший за наву. Кінгзбриджський собор вирізнявся лише тим, що мав дві вежі на західному боці, розташовані обабіч головного входу, — так, щоб доповнювати трансепти.
У північному трансепті також були двері. Джек підійшов туди й побачив, що вони теж замкнені. Він рушив далі, до східної частини, — там дверей не було. Він зупинився й оглянув заросле травою подвір’я. У дальньому південно-східному куті стояли дві споруди: лазарет і будинок пріора. Там було темно й тихо. Джек знову рушив навколо східної частини собору й уздовж південної стіни вівтаря і так дійшов до кінця південного трансепта, де, немов п’ясть руки, стояла будівля, що звалася капітулом. Між трансептом і капітулом вилася вузенька стежка. Джек пішов нею.
Він опинився в клуатрі, квадратному подвір’ї з моріжком посередині та критою галереєю, що тяглася по всьому периметру двору. Біле каміння арок у місячному сяйві здавалося примарним, а в галереях стояв непроглядний морок. Джек зупинився, щоб роззирнутися.
Він стояв у східній частині клуатру. Ліворуч були двері в будинок капітулу, а далі, у південному кінці східної галереї, хлопець побачив ще одні двері, які, найімовірніше, вели в дорміторій[73]. Праворуч були двері в південний трансепт собору. Джек смикнув їх. Вони також були замкнені.
Хлопець пішов уздовж галереї до південно-західного кута, де були двері в трапезну. Він подумав, скільки ж їжі потрібно, щоб щодня годувати всіх цих монахів. Неподалік розташовувався фонтан із чашею, де ченці мили руки перед трапезою.
Він рушив далі уздовж південної галереї. На півдорозі побачив арку. Увійшов під неї та опинився в короткому коридорі, де праворуч була трапезна, а ліворуч — дорміторій. Джек уявив собі ченців, які спали в дорміторії, по той бік кам’яної стіни. Коридор закінчувався брудним схилом, що вів до річки. Джек постояв там хвилину, дивлячись на воду за сто ярдів[74] від себе. Раптом він згадав історію про лицаря без голови та мимоволі уявив собі, як той з’являється з річки й підіймається схилом до нього. Він нічого не бачив, але однаково злякався. Джек розвернувся й похапцем повернувся в клуатр. Там він почувався безпечніше.
Під аркою він зупинився й знову вдивився в освітлений місяцем чотирикутник. Джек був певен, що є ще якийсь спосіб пробратися в таку велику будівлю, але гадки не мав, який саме. Джек навіть зрадів. Його задум був надзвичайно небезпечним, тож навіть добре, якщо він виявиться нездійсненним. З іншого боку, його пригнічувала думка, що вранці їм доведеться піти з пріорату, щоб знову десь блукати: нескінченні дороги, голод, гнів і розчарування Тома, сльози Марти. Усьому цьому може запобігти одна-єдина іскра з кресала, яке він носить на паску!
Краєм ока Джек побачив якийсь рух, злякався, і його серце забилося швидше. Він обернувся й побачив, на свій жах, примарну фігуру зі свічкою в руці, яка безшумно рухалася в напрямку церкви уздовж східної галереї. Джек мало не скрикнув, але зумів втриматися. За першою фігурою з’явилася друга. Хлопець відступив в арку, де його не було видно, і вкусив себе за руку, щоб не закричати. Він почув моторошний стогін і просто дивився, скутий жахом. Раптом зрозумів: то монахи, які йдуть з дорміторію в церкву на опівнічну службу та на ходу співають гімн. Його паніка вщухла не одразу, навіть тоді, коли він уже второпав, що саме бачить перед собою. Потім на Джека наринуло відчуття полегшення, від якого хлопця аж затрусило.
Чернець, що був на чолі процесії, великим залізним ключем відімкнув двері собору. Монахи увійшли за ним, і ніхто з них не подивився в бік Джека. Більшість із них була напівсонна. Двері в храм вони за собою не зачинили.
Коли Джек зібрав думки докупи, то зрозумів, що тепер може прослизнути в собор.
У нього аж підкосилися ноги.
«Я просто увійду туди, — подумав він. — Я можу нічого робити, просто подивлюся, чи можна піднятися на дах. Не підпалюватиму його — просто подивлюся».
Він глибоко вдихнув, потім вийшов з-під арки й рушив через квадрат клуатру. Перед відчиненими дверима він зупинився, вагаючись, а потім зазирнув усередину. На вівтарі горіли свічки, монахи стояли на хорах, але світло мерехтіло лише посередині великого порожнього приміщення, а стіни й бічні нави лишались у глибокій темряві. Один із монахів бурмотів щось нерозбірливе біля вівтаря, а решта періодично хором повторювала за ним цю тарабарщину. Джекові здавалося неймовірним, що заради цього люди мають серед ночі вилазити з теплої постелі.
Він прослизнув у двері та став під стіною.
Темрява ховала його. Однак лишатися там він не міг, тому що монахи могли побачити його на зворотному шляху. Хлопчик прокрався далі. У мерехтінні свічок танцювали вертляві тіні. Монах біля вівтаря міг би побачити Джека, якби підвів голову, але він був цілком занурений у свої справи. Джек швидко перебігав від однієї грубої колони до другої, затримуючись ненадовго за кожною з них, щоб його рух був хаотичним, як і рух тіней. Коли він наблизився до середохрестя, світло стало яскравішим. Він боявся, що чернець за вівтарем раптом підведе голову, побачить, як він крадеться до трансепта, та схопить його за комір…
Джек нарешті дістався кута й з полегшенням розчинився в глибокій темряві нави.
На мить він зупинився, а потім пішов бічною навою до західної частини церкви, періодично зупиняючись — немов переслідував оленя. У найвіддаленішій, найтемнішій частині церкви він присів на цоколь колони та став чекати, поки закінчиться відправа.
Джек опустив голову під накидку й подихав собі на груди, щоб зігрітися. Його життя так змінилось упродовж цих двох тижнів, що, здавалося, відтоді, як вони з матір’ю спокійно жили в лісі, минули роки. Джек розумів, що вже ніколи не почуватиметься так безпечно. Тепер, коли він пізнав голод, холод, небезпеку та відчай, завжди їх боятиметься.
Він визирнув з-за колони. Над вівтарем, де свічки світили найяскравіше, виднілася дерев’яна стеля. Він уже знав, що в новіших церквах склепіння кам’яне, але Кінгзбриджський собор був старий. Дерев’яна стеля добре горітиме.
«Але я не зроблю цього», — подумав він. Том би дуже зрадів, якби собор ущент згорів. Джек не був певен, чи подобається йому Том — той був надто владний, безкомпромісний і жорсткий. Джек звик до м’якшого ставлення матері. Але Том вражав хлопчика й навіть приголомшував. Усі інші чоловіки, яких зустрічав Джек, були розбійниками: небезпечними, жорстокими, що поважали тільки силу та спритність, найвищим досягненням для них було встромити ножа комусь у спину. Том був зовсім іншим: гордим і безстрашним, навіть коли був неозброєний. Джек не міг забути, як Том сміливо дивився в очі Вільяму Гамлейському, коли лорд Вільям запропонував купити його матір за фунт. Найбільше Джека вразило те, що
— Саме тому ми й пішли з лісу. Ти маєш брати приклад із цього чоловіка.
Це зауваження збентежило Джека, але він і справді хотів би зробити щось, що вразило б Тома. Підпал собору, щоправда, не рахується. Про це ніхто не мав дізнатися, принаймні упродовж багатьох років. Але якось настане день, коли Джек скаже Томові: «Пам’ятаєш ту ніч, коли Кінгзбриджський собор ущент згорів, а пріор найняв тебе відбудовувати його, і ми нарешті опинилися в теплі, ситості й безпеці? Ти маєш знати, чому саме він загорівся…» Яка то прекрасна буде мить.
«Але я не наважуся на це», — подумав він.
Спів стихнув, почулося човгання ніг ченців, які потягнулися до виходу. Служба закінчилася. Джек обережно перейшов далі, щоб монахи не помітили його.
Перш ніж вийти, вони погасили свічки на хорах, але залишили одну горіти на вівтарі. Двері гупнули, коли їх зачиняли. Джек трохи зачекав — на випадок, якщо хтось іще залишився усередині. Упродовж тривалого часу було тихо. Він нарешті вийшов з-за колони.
Джек пішов навою. Було дуже дивно залишитися самому в цій велетенській, холодній, порожній будівлі. Так, напевне, почувається миша, що ховається по кутках, коли поруч є люди, і виходить лише, коли вони йдуть. Він підійшов до вівтаря, подивився на грубу яскраву свічку, і йому стало трохи легше.
Джек узяв свічку та пішов досліджувати собор зсередини. У кутку біля південного трансепта — там, де Джек страшився, що його може побачити монах за вівтарем, — були двері, що замикалися на просту клямку. Він підняв її, і двері відчинилися.