Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 55)

— Ваш малюк загубився в лісі, за багато миль звідси, а в монастирі чомусь теж немовля.

Ані Альфред, ані Марта, схоже, не звернули жодної уваги на такий збіг, і скоро Джек забув про це.

Ченці пішли спати одразу по вечері. Скромним гостям свічки не давали, тому вся родина просто сиділа й дивилася на вогонь, доки той згаснув, а потім почала влягатися на солому.

Джек не спав і міркував. Йому спало на думку, що, якби собор згорів тієї ночі, всі їхні труднощі зникли б. Пріор найняв би Тома відбудовувати церкву, вони жили б у цій гарній хаті й завжди їли б м’ясну юшку з кінським хлібом.

Хлопець подумав, що на місці Тома він сам підпалив би церкву. Потай вийшов би, коли всі поснуть, пробрався б у церкву, запалив вогонь кресалом, потихеньку повернувся, поки той розгоряється, і прикинувся б, що спить, коли хтось здійняв би тривогу. А коли всі почали б носити відра, щоб залити полум’я водою — як біля стайні в замку графа Варфоломія, — він би також доєднався до них, немов бажаючи загасити пожежу не менше за інших.

Альфред із Мартою спали — Джек розумів це з їхнього дихання. Том з Еленою робили під накидкою те саме, що завжди (Альфред казав, що це зветься «штрикатись»), а потім також заснули. Не схоже було, що Том прокинеться й підпалить собор.

Що він мав робити? І далі волочитися дорогами, доки всі вони помруть з голоду?

Усі, крім Джека, спали — він чув їхнє повільне ритмічне дихання, яке свідчило про міцний сон, — аж раптом зрозумів, що сам може підпалити собор.

Його серце зайшлося од страху від самої думки про це.

Він мав би встати дуже тихо. Напевне, він зможе відсунути засув і вийти надвір так, щоб нікого не розбудити. Двері собору можуть бути зачинені, але туди, мабуть, можна пролізти, особливо, коли ти малий.

Усередині треба буде видертися під дах. За два тижні поруч із Томом він багато дізнався. Той постійно говорив про будівлі, хоч і здебільшого звертався до Альфреда, якого ця тема мало цікавила, на відміну від Джека. Зокрема він дізнався, що в стінах великих церков будували сходи, щоб дістатися нагору в разі, якщо знадобиться ремонт. Він знайде сходи й зійде під дах.

Джек сидів у темряві та слухав дихання інших. Томове відрізнялося легеньким грудним присвистом, спричиненим (як казала мати) роками вдихання кам’яного пилу. Альфред гучно хропнув, повернувся на бік і знову затихнув.

Щойно Джек розпалить вогонь, йому треба буде мерщій повернутися до гостьового будинку. Що зроблять монахи, якщо зловлять його? У Ширингу Джек бачив свого однолітка, якого зв’язали та шмагали за те, що той украв цукрову голову з буфета для прянощів. Хлопчик кричав, а від ударів батогом у нього на сідницях виступала кров. Це здавалося Джекові набагато гіршим, ніж смерть воїнів у Ерлскаслі, і образ скривавленого хлопчика весь час переслідував його. Він боявся, що те саме станеться й з ним.

«Якщо я зроблю це, то жодній душі не розповім», — подумав він.

Джек знов ліг, закутався в накидку й заплющив очі.

Він замислився: а що робити, якщо двері собору замкнено? Тоді можна було б залізти через вікно. Якщо зайти з північного боку подвір’я, ніхто його не побачить. Спочивальня ченців була з південного боку, її закривала галерея, а з північного боку був лише цвинтар.

Джек вирішив піти й просто подивитися, чи це можливо.

Якусь мить він вагався, а потім підвівся.

Свіжа солома хрускала під ногами. Він знов прислухався до дихання тих чотирьох, що спали. Стояла глуха тиша: миші в соломі завмерли. Він зробив крок і знову прислухався. Усі спали. Йому урвався терпець, і він зробив три швидкі кроки до дверей. Коли він зупинився, миші, очевидно, вирішили, що їм нема чого боятися, і знов почали шкребтися, але ніхто не прокинувся.

Джек торкнувся дверей кінчиками пальців, а потім поклав руки на засув. То був дубовий брус, що лежав на двох скобах. Хлопчик підхопив його знизу й потягнув угору. Той виявився важчим, ніж здавався, і Джек впустив його. Глухий звук, з яким він упав, був несамовито гучний. Томів хрипкий подих завмер. «Що я скажу, якщо мене зловлять? — з відчаєм подумав Джек. — Треба сказати, що пішов надвір… пішов надвір… Точно! Треба сказати, що пішов надвір спорожнитися». Він аж зрадів, що вигадав собі виправдання, і тут почув, як Том повертається, і чекав уже, що зараз пролунає його низький, немов припорошений пилом голос, але Том мовчав і невдовзі знов почав дихати рівно.

Краї дверей обрамляло примарне срібло. «Місячне сяйво», — подумав Джек. Він знову схопився за засув, вдихнув і напружився, щоб його підняти. Цього разу він пам’ятав про його вагу. Джек підійняв його й потягнув на себе, але підійняв недостатньо, і той все ще сидів у скобах. Джек підійняв брус ще на дюйм[71], вивільнив зі скоб і притримав грудьми, щоб зменшити навантаження на руки. Потім він повільно став на одне коліно, а далі — на обидва й опустив брус на підлогу. Кілька хвиль хлопчик простояв так, намагаючись перевести подих. Біль у руках потроху вщухав. Інші ніяк не відреагували — у будинку було чути тільки сонне дихання.

Джек обережно прочинив двері. Залізні навіски скрипнули, і в отвір шугнуло холодне повітря. Хлопець затремтів, щільніше загорнувся в накидку, відчинив двері ширше, а потім вислизнув надвір і зачинив їх за собою.

Хмари розсіялися, у безмежному небі сяяв місяць. Віяв холодний вітер, і Джекові негайно закортіло повернутися назад, у душне тепло будинку. Громада собору зі зруйнованою вежею нависала над іншими будівлями пріорату. У місячному сяйві вона здавалася срібно-чорною, а могутні стіни й крихітні віконця робили її схожою на замок. Вона була потворна.

Стояла тиша. Може, в селищі за монастирськими стінами хтось іще й сидів біля вогнища та сьорбав ель або шив при свічках, але й там не було видно жодного руху. Джек усе ще вагався, дивлячись на собор. Той, здавалося, також дивився на нього — із засудженням, немов знав, що Джек задумав. Хлопець сіпнувся, щоб струсити із себе це примарне відчуття, і пішов морогом до західного краю собору.

Двері були замкнені.

Джек обійшов собор з півночі й подивився на вікна. Часом вікна церков завішували напівпрозорим полотном, щоб не пускати холод усередину, але тут не було нічого. Він міг би залізти через вікно, але вони були надто високо. Джек торкнувся пальцями кам’яного мурування й обмацав щілини, де вапняний розчин висипався, але вони були завузькі, щоб зачепитися пальцями. Йому було потрібне щось на зразок драбини.

Він подумав про те, щоб скласти з каменюк зруйнованої вежі щось подібне до сходів, але цілі були для нього заважкі, а розбиті — надто нерівні. Джекові здалося, ніби вдень він бачив щось підхоже для його потреб, і тепер він щосили старався пригадати, що саме то було. Він немов намагався побачити щось бічним зором, але це щось постійно вислизало з очей. Джек глянув у напрямку стайні за цвинтарем і раптом згадав: він думав про дерев’яну підставку, на яку залазили вершники, щоб сісти на коня. Один із ченців ставав на неї, щоб розчесати коневі гриву.

Джек пішов до стайні, сподіваючись, що підставку не сховали на ніч, адже навряд чи хтось надумав би її викрасти. Джек ішов тихо, але коні все одно почули його та стали пирхати й хропіти. Він злякався й зупинився. На стайні могли спати стайничі. Деякий час хлопчик просто стояв і прислуховувався, чи не прокинеться хтось, але нічого не сталося, а коні затихли.

Він ніде не бачив підставки. Мабуть, її залишили десь під стіною. Джек вдивлявся в сутінки, але все одно мало що бачив. Він тихенько наблизився до стайні й пішов уздовж стіни. Коні знов почули його й цього разу злякалися: один із них тихо заіржав. Джек завмер на місці. Чоловічий голос зсередини гукнув:

— Тихо, тихо!

Переляканий Джек так і стояв, немов статуя, аж раптом побачив підставку просто перед собою: ще крок, і він би спіткнувся об неї. Він трохи зачекав. Жодних звуків більше не доносилося. Він нахилився, підняв підставку, поклав собі на плече й тихенько пішов через моріг до собору. На стайні все було тихо.

Джек став на підставку, та йому однаково не вдалося дотягнутися до вікна. Ба більше, він навіть не міг у нього зазирнути. Хоча Джек іще цілком не визначився зі своїми намірами, він прагнув діяти на власний розсуд і не залежати від інших чинників. Він шкодував, що не такий високий на зріст, як Альфред.

Треба було спробувати ще дещо. Він відступив, розігнався, стрибнув однією ногою на підставку та підскочив угору. Тепер він дотягнувся до вікна й схопився за підвіконня. Ривком підтягнувшись, хлопець сів на нього та спробував залізти всередину, але його чекала несподіванка: вікно було забране залізними ґратами, непомітними ззовні через темний колір. Джек схопився за них обома руками, ставши колінами на підвіконня. Пробратися всередину було неможливо: схоже, ті ґрати поставили саме для того, щоб ніхто не заліз у собор, коли його замкнено.

Украй розчарований, він зістрибнув униз, підхопив підставку та відніс на місце. Цього разу коні поводилися тихо.

Він подивився на зруйновану північно-західну вежу ліворуч від головного входу. Джек обережно заліз на купу каміння й вдивився всередину, шукаючи прохід серед руїн. Коли місяць сховався за хмари, хлопець тремтів і чекав, поки той з’явиться знову. Він боявся, що під його вагою, хоч і невеликою, каменюки посиплються й розбудять усіх навколо або розчавлять його. Місяць вийшов із-за хмари, Джек роздивився купу уважніше й вирішив ризикнути. Він подерся вгору під голосний стукіт власного серця. Каменюки здебільшого трималися міцно, але одна-дві зрадливо хиталися. Джек із задоволенням полазив би тут удень, якби міг розраховувати на чиюсь допомогу і якби на совісті в нього було чисто. Але зараз він був надто збентежений, і звична спритність зрадила його. Джек послизнувся на рівному й мало не впав. Саме тоді він вирішив зупинитися.