Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 51)

— Я здаюся, — сказав граф Варфоломій.

Надворі почулися радісні вигуки.

Том відвернувся. Марта побігла до нього. Він узяв її на руки, а потім обійняв Елену.

— Ми цілі, — сказала вона зі сльозами на очах. — Усі ми цілі.

— Цілі, — сумно мовив Том, — але знов у злиднях.

Вільям раптом замовкнув. Він був сином лорда Персі, йому не личило кричати й гулюкати, як воїни. Він зобразив на обличчі вираз гордовитого задоволення.

Вони перемогли. Вільям здійснив їхній задум — не без труднощів, але все вийшло, тож напад був вдалим саме завдяки його діям. Він втратив лік людям, яких убив або понівечив, а сам залишився неушкодженим. Раптом Вільям усвідомив, що на його обличчі забагато крові як на того, хто не зазнав поранень. Він витер кров, але вона з’явилася знову. Схоже, то була його кров. Вільям приклав руку до обличчя, а потім — до голови. Частина волосся зникла, а там, де він торкався шкіри, страшенно боліло. Він був без шолома — щоб не привертати уваги. Тепер, коли Вільям дізнався про своє поранення, він відчув пекучий біль. Але він не зважав: поранення — то відзнака відваги.

Його батько видерся драбиною та став навпроти графа Варфоломія у дверях. Варфоломій простягнув йому свій меч руків’ям уперед на знак того, що він готовий підкоритися. Персі взяв зброю, і його люди знову загулюкали.

Коли галас стихнув, Вільям почув, як Варфоломій запитує:

— Навіщо ти зробив це?

Батько відповів:

— Ти задумав зрадити короля.

Варфоломій був приголомшений тим, що Гамлеєві це відомо, і його обличчя перекосилося. Вільям затамував подих, чекаючи, чи Варфоломій, у розпачу від поразки, визнає свою провину перед усіма присутніми. Але той, зберігаючи самовладання, випростався й сказав:

— Я захищатиму свою честь не тут, а перед королем.

Батько кивнув.

— Як забажаєш. Накажи своїм людям скласти зброю та забиратися геть із замку.

Граф пробурмотів команду своїм лицарям, і ті стали по одному підходити до старшого Гамлея та складати зброю до його ніг. Це тішило Вільяма. Він гордовито спостерігав за тим, як його батько упокорив усіх. Той тим часом звернувся до одного з лицарів:

— Зловіть усіх коней і поприв’язуйте. Хай хтось обійде подвір’я та збере зброю загиблих і поранених.

Зброя та коні переможених належали переможцеві: Варфоломієві лицарі повернуться додому беззбройні та пішки. Люди Гамлеїв спустошать також і запаси замку. Усі трофеї вони завантажать на коней і повезуть у Гамлей — селище, що дало ім’я їхній родині. Батько покликав іншого лицаря та сказав:

— Знайди кухарів і накажи приготувати обід. Решту слуг прожени.

Після битви всі зголодніли, тож тепер мав бути бенкет. Перш ніж військо рушить додому, воїни добряче прикладуться до найкращих харчів і вин графа Варфоломія.

Тут лицарі, що стояли поруч із батьком і Варфоломієм, розступилися, й урочисто ввійшла мати.

Поруч із кремезними воїнами вона здавалася крихітною, але коли зняла хустку, що закривала її обличчя, ті, хто не бачив її досі, відсахнулися, — як завжди чинили люди, вражені її потворністю. Вона подивилася на батька.

— Це велика перемога, — задоволено мовила мати.

Вільям хотів нагадати, що успіхом вони завдячують його вмілим діям, але прикусив язика. Натомість батько вступився за нього.

— Це Вільям дав нам змогу зайти в замок.

Мати розвернулася до нього, і Вільям уже чекав, що та привітає і його.

— Он як? — спитала вона натомість.

— Так, — сказав батько. — Хлопець чудово впорався.

Мати кивнула.

— Так, напевне, — визнала вона.

Її слова зігріли Вільямове серце, і він дурнувато всміхнувся.

Вона подивилася на графа Варфоломія та сказала:

— Граф має вклонитися мені.

— Ні, — відповів той.

Мати наказала:

— Приведи його доньку.

Вільям подивився навколо. На якийсь час він і забув про Алієну. Він вдивився в обличчя слуг і дітей і негайно побачив її. Вона стояла поруч із Метью, жінкуватим домоправителем. Вільям пішов до неї, схопив за руку та привів до матері. Метью подався за ними.

Мати сказала:

— Відріжте їй вуха.

Алієна закричала, а Вільям відчув дивне ворушіння в крижах.

Варфоломієве обличчя посірішало.

— Ти обіцяв не чіпати її, якщо я підкорюся, — звернувся він до Гамлея-старшого. — Ти присягнувся.

Мати одповіла:

— Протекція наша буде така сама остаточна, як і твоє підкорення.

«Розумно», — подумав Вільям. Але Варфоломій однаково дивився з викликом.

Вільям подумав, кому мати доручить відрізати Алієнині вуха. Може, вона обере його? Від цієї думки він розпалився ще більше.

Мати звернулася до Варфоломія:

— На коліна.

Варфоломій повільно став на одне коліно та схилив голову. Вільям відчув легке розчарування.

Мати підвищила голос.

— Уздріть! — прокричала вона. — І не забувайте, що спіткало людину, яка завдала образи Гамлеям!

Вона зверхньо обвела всіх поглядом, і гордість заповнила Вільямове серце. Честь сім’ї відновлено.

Мати відійшла й наперед виступив батько.

— Заберіть графа в опочивальню, — сказав він. — І пильнуйте його.

Варфоломій підвівся на ноги. Батько звернувся до Вільяма:

— Відведи туди й дівчину.

Вільям міцно схопив Алієну за руку. Йому подобалося торкатися її. Хтозна, що могло статися далі. Може, він опиниться з нею сам на сам і тоді робитиме що захоче. Може, зірве з неї одяг і подивиться на її наготу. Може…

Його думки перервав голос графа.

— Хай з нами піде домоправитель Метью — він дбатиме про мою доньку.

Батько глянув на Метью і сказав з усмішкою:

— Від нього не варто чекати біди. Хай іде.

Вільям подивився Алієні в обличчя. Вона й досі була бліда, але страх робив її ще привабливішою. Її вразливість збуджувала Вільяма. Його охопило бажання впасти на неї всім тілом і побачити жах в її очах, коли він розсуватиме її стегна. Він імпульсивно нахилився до неї і тихо сказав:

— Я і досі хочу взяти тебе заміж.

Вона відсахнулася й гучно мовила, як плюнула: