Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 50)

Том озирнувся на подвір’я замку. Невже ніхто не чув наближення війська? Але стукотіння копит заглушали замковий вал і панічна метушня на подвір’ї. Невже вартові нічого не бачили? Але всі вони покинули свої пости, щоб гасити пожежу. Том мав сам здійняти тривогу.

Та де ж Елена?

Нападники наближалися, а Том усе нишпорив очима по подвір’ю. Усе вкривав щільний білий дим від охопленої вогнем стайні. Елени ніде не було видно.

Він помітив графа Варфоломія поруч із колодязем: той намагався керувати гасінням пожежі.

Том спустився з валу й побіг до колодязя. Він не дуже ввічливо схопив графа за плече та сказав йому в самісіньке вухо, стараючись перекричати навколишній галас:

— Це напад!

— Що?

— Нас атакують!

Думки графа досі крутилися навколо пожежі.

— Атакують? Хто?

— Прислухайтеся! — крикнув Том. — Там сотня коней!

Граф схилив голову. Том бачив, як на його блідому аристократичному обличчі промайнула тінь усвідомлення.

— Ти не помиляєшся, хрестом клянуся!

Здавалося, він злякався.

— Ти бачив їх?

— Так!

— Хто ж… А байдуже хто! Сотня коней?

— Так…

— Пітере! Ральфе! — граф, відвернувшись від Тома, покликав своїх помічників. — Це напад: пожежа лише для того, щоб відвернути увагу, — нас атакують!

Як і граф, вони зреагували не одразу, а першою емоцією був страх. Граф закричав:

— Усі до зброї! Швидше, швидше!

Він розвернувся до Тома:

— Ходімо зі мною, муляре, — ти чоловік дужий, допоможеш зачинити браму.

Граф побіг подвір’ям, Том — за ним. Якщо вони встигнуть зачинити браму та підняти міст, то зможуть затримати наступ.

Вони дісталися вартівні. Крізь арку було видно, як наближається ворожа армія. Вершники були вже менше ніж за милю[67] й розосереджувалися, як відзначив Том: швидкі коні попереду, слабші — позаду.

— Подивіться на браму! — крикнув граф.

Том подивився. Обидві стулки оббитих залізом дубових воріт лежали на землі. Він бачив, що навіски були вибиті зі стіни. Хтось із ворогів побував тут раніше. Його нутрощі опалило жахом.

Том озирнувся на подвір’я, знову виглядаючи Елену, але її ніде не було. Куди вона поділася? Він мав бути з нею та захищати її, адже тепер могло статися що завгодно.

— Підняти міст! — наказав граф.

Том зрозумів, що найкращий спосіб захистити Елену — це затримати нападників. Граф побіг гвинтовими сходами нагору, у приміщення з коловоротом, і Том змусив себе піти за ним. Якщо вони піднімуть міст, то навіть за переваги ворога зможуть захистити вартівню. Але коли він добіг, його серце впало. Канат був перерізаний. Вони не могли підняти міст.

Граф Варфоломій люто вилаявся.

— Той, хто це задумав, — хитрий, мов Люцифер, — сказав він.

Раптом Том усвідомив, що ті, хто виламав браму, розрубав канат і влаштував підпал, і досі можуть бути десь у замку. Він з острахом озирнувся, немов шукав зловмисників.

Граф подивився в бійницю.

— Боже милостивий, вони вже майже тут!

Він побіг сходами вниз.

Том мало не наступав йому на п’яти. Кілька лицарів біля брами поспіхом чіпляли до пояса мечі й надягали шоломи. Граф Варфоломій почав роздавати накази.

— Ральфе і Джоне — женіть коней до мосту, щоб завадити ворогові пройти. Річарде, Пітере, Робіне — збирайте всіх і обороняйтеся тут. — Брама була вузька, і навіть кілька бійців могли певний час стримувати натиск супротивника. — Ти, муляре, — забери слуг і дітей на верхнє подвір’я.

Том був радий приводу піти, щоб шукати Елену. Він побіг до каплиці, де так і стояли перелякані Альфред і Марта.

— Біжіть у донжон, — крикнув він. — Усіх жінок і дітей кличте із собою — наказ графа. Мерщій!

Вони негайно побігли.

Том подивився навколо. Йому слід було рушати за ними: Том не хотів втрапити в пастку на нижньому подвір’ї. Але він мав іще трохи часу, щоб виконати наказ графа. Тож побіг до стайні, де люди й досі заливали водою вогонь.

— Облиште це, на замок напали, — закричав він. — Заберіть дітей у донжон!

Дим виїдав йому очі, він мало що бачив крізь сльози. Том змахнув їх рукою та рушив до юрби, яка дивилася на полум’я, що поглинало стайню. Він повторив їм накази й побіг до конюших, які ловили коней. Елени ніде не було.

Том ковтнув диму й закашлявся. Давлячись, він рвонув через подвір’я до мосту, що вів у верхнє коло. Там він зупинився, намагаючись віддихатися, й озирнувся. Люди бігли через міст. Том був майже певен, що Елена й Джек уже в донжоні, але його лякала думка, що він міг їх пропустити. Він бачив, як купка лицарів вступила в бій біля нижньої брами. Більше він не бачив нічого, крім диму. Раптом поруч із ним з’явився граф Варфоломій із закривавленим мечем і сльозами від диму на обличчі.

— Рятуйся! — крикнув він Томові.

Тієї ж миті нападники прорвалися крізь арку нижньої брами й розкидали захисників замку. Том розвернувся й побіг через міст.

Біля другої брами стояли п’ятнадцять-двадцять воїнів графа, готові захищати верхнє подвір’я. Вони розійшлися, щоб пропустити Тома. Щойно вони зімкнулися за його спиною, Том почув стукіт копит по дерев’яному мосту. Захисники не мали жодних шансів. Том підсвідомо розумів, що це був ретельно спланований і блискуче виконаний напад, але всі його думки крутилися довкола Елени й дітей. Сотня кровожерливих озброєних людей мала от-от удертися всередину. Він побіг до донжона.

На дерев’яній драбині, що вела у велику залу, він озирнувся. Вершники майже миттю змели захисників другої вартівні. Граф Варфоломій дерся драбиною слідом за Томом. Вони ще мали час, щоб підійнятися та втягнути за собою драбину. Том миттю подолав відстань, що залишалася, й опинився в залі — де побачив, що нападники й тут їх перехитрили.

Їхній загін, що виламав браму, розрізав канат звідного мосту й підпалив стайню, зробив дещо ще: увійшов у донжон і влаштував пастку для всіх, хто хотів там сховатися.

Тепер вони стояли посеред зали — четверо зловісних чоловіків у кольчугах. Навколо лежали скривавлені тіла вбитих ними лицарів. Вражений Том упізнав ватажка загону: то був Вільям Гамлейський.

Том дивився на нього, заціпенівши від подиву. Вільямові очі горіли жагою крові. Том думав, що Вільям його вб’є, але не встигнув він злякатися, як один із Вільямових поплічників схопив Тома за руку та відтягнув убік.

Виходило, що на замок графа Варфоломія напали Гамлеї. Але чому?

Усі слуги й діти скупчилися в іншому кутку зали й тремтіли зі страху. Нападники вбили тільки озброєних чоловіків. Том вдивився в обличчя людей у залі та з великим полегшенням побачив Альфреда, Марту, Елену та Джека — наляканих, але живих і, схоже, неушкоджених.

Не встиг він підійти до них, як біля дверей почалася бійка. Граф Варфоломій і його люди вдерлися в залу, де на них чекали лицарі Гамлеїв. Один з воїнів графа був миттю вбитий, але другий захищав його зі здійнятим мечем. З’явилися ще кілька графських лицарів, і в приміщенні раптом спалахнув жорстокий бій на ножах і кулаках, тому що не було де замахнутися мечем. Якоїсь миті здавалося, що люди графа візьмуть верх, але дехто з них почав обертатися й захищатися: очевидно, нападники увійшли на верхнє подвір’я і тепер намагалися вдертись у залу.

Могутній голос проревів:

— ДОСИТЬ!

Воїни з обох сторін зайняли оборонну позицію, і бій припинився.

Той самий голос гукнув:

— Варфоломію Ширингський, ти готовий підкоритися?

Том побачив, як граф розвернувся й подивився у двері. Лицарі перед ним розступилися.

— Гамлей? — недовірливо пробурмотів граф, а потім підвищив голос і спитав: — Якщо я підкорюся, ти помилуєш моїх рідних і слуг?

— Так.

— Присягаєшся?

— Якщо підкоришся — так, клянуся хрестом Господнім.