Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 49)

Вільям віддав віжки Волтерові й підійнявся гвинтовими сходами на вежу вартівні. Нагорі було приміщення з коловоротом, за допомогою якого підіймали міст. Вільям перерубав канат двома ударами меча й викинув вільний кінець із вікна. Той упав на край рову, а звідти — у воду, навіть без сплеску. Тепер міст не можна було знову підняти, щоб завадити батьковому загону. Цей крок вони також обміркували вночі.

Реймонд і Рейнальф підійшли до вартівні якраз тоді, коли Вільям спустився сходами. Спершу треба було виламати велику, оковану залізом, дубову браму, що закривала арку, яка з’єднувала міст із подвір’ям. Вони взяли дерев’яні молотки та долота й заходилися розколювати вапняний розчин навколо потужних навісок. Удари молотком по долоту звучали глухо, але Вільямові вони однаково здавалися страшенно гучними.

Він швидко затягнув тіла вартових усередину. Поки всі стояли на відправі, можна було сподіватися, що їх не знайдуть завчасно.

Вільям забрав віжки у Волтера, і вони зайшли в арку та рушили подвір’ям до стайні. Вільям старався ступати спокійно, без поспіху й уважно видивлявся вартових на вежах. Чи бачив хтось, як обрубок каната впав у рів? Чи почули вони удари молотків? Дехто з них дивився на Вільяма з Волтером, але спокійно, а звуки ударів, які й сам Вільям уже майже не чув, до вежі, напевне, й зовсім не долітали. Він зітхнув із полегшенням. Їхній задум діяв.

Вони дісталися стайні й увійшли всередину. Обидва накинули віжки на брус, але прив’язувати коней не стали, щоб тварини могли втекти. Вільям дістав кресало й вибив іскру, підпаливши солому на підлозі. Подекуди вона була брудна й волога, але все одно зайнялася. Він розпалив ще три невеликі вогнища, і те саме зробив Волтер. Кілька хвиль вони стояли й спостерігали. Коні почули запах диму й почали схвильовано ворушитись у стійлах. Вільям зачекав іще трохи. Вогонь розгорявся — усе йшло так, як і було задумано.

Вони з Волтером вийшли зі стайні та пішли подвір’ям. Біля брами, що ховалася в арці, Реймонд і Рейнальф досі вибивали шматки розчину з-під навісок. Вільям з Волтером попрямували до кухні, щоб склалося враження, наче вони хочуть попросити якоїсь їжі, що здавалося цілком природним. На подвір’ї нікого не було: усі слухали відправу. Мимохідь придивляючись до укріплень, Вільям відзначив, що вартові не дивляться на замок, а спостерігають за полями, як, власне, вони й мали робити. І все одно Вільям постійно чекав, що хтось вискочить із якоїсь будівлі та нападе на них. У такому разі їм довелося б убити нападника просто на подвір’ї, і, якби це помітили, гра була б програна.

Вони обминули кухню та пішли до мосту, що вів на верхнє подвір’я. Ідучи повз каплицю, Вільям чув приглушені звуки служби. Він з радісним збудженням подумав, що граф Варфоломій теж зараз там і нічого не підозрює. Він і гадки не мав, що за милю[65] від його замку зібралося військо й що четверо бійців уже пробралися в його цитадель, а стайня палає. Алієна теж була зараз у каплиці й молилася, ставши на коліна. «Скоро вона стане на коліна переді мною», — подумав Вільям, і кров ударила йому в голову.

Вони дісталися мосту й перейшли його. Про перший міст вони вже подбали, коли Вільям розрубав канат, — щоб їхнє військо мало змогу ввійти. Але граф міг сховатися на верхньому подвір’ї. Наступним завданням Вільяма було підняти другий міст і зробити його непрохідним. Тоді граф опиниться в пастці на нижньому подвір’ї.

Вони підійшли до вартівні, з якої вийшов вартовий і сказав:

— Ви надто рано.

Вільям відповів:

— Нас викликали до графа.

Він наблизився до вартового, але той відступив. Вільям не хотів, щоб воїн відійшов надто далеко, адже тоді він вийшов би за арку, де його могли побачити вартові на валу верхнього кола.

— Граф у каплиці, — сказав вартовий.

— Доведеться зачекати.

Його треба було вбити швидко й тихо, але Вільям не знав, як до нього підступитися. Подивився на Волтера, щоб той щось підказав, але він терпляче чекав з незворушним виглядом.

— У донжоні горить камін, — зауважив вартовий. — Ідіть погрійтеся.

Вільям вагався, і вартовий насторожився.

— Чого ви чекаєте? — роздратовано спитав він.

Вільям гарячково думав, що сказати.

— Можна нам щось поїсти? — нарешті вимовив він.

— Хіба що після служби, — відповів вартовий, — коли в донжоні подадуть сніданок.

Вільям помітив, що Волтер потроху просувається вбік. Якби вартовий хоча б трохи відвернувся, Волтер зміг би підійти до нього ззаду. Вільям зробив кілька кроків в іншому напрямку й сказав:

— Ненав’язлива ж гостинність у вашого графа.

Вартовий повернувся в його бік. Вільям продовжив:

— Ми приїхали здалека….

Тут Волтер кинувся.

Він підскочив до вартового ззаду та схопив його за плечі. Лівою рукою задер йому підборіддя, правою вихопив ножа й розітнув воїну горлянку. Вільям зітхнув з полегшенням. За мить усе було скінчено.

Вільям і Волтер вбили вже трьох, ще до сніданку. Вільяма охопило пронизливе відчуття сили. «Відтепер ніхто не посміє кепкувати з мене», — подумав він.

Волтер затягнув тіло у вартівню. Ця будівля була така сама, як і перша, з гвинтовими сходами, що вели нагору. Вільям підійнявся туди, і Волтер пішов за ним.

Напередодні Вільям не розвідав, як тут усе влаштовано. Він не подумав про це, однак, хай там що, у нього однаково не було тоді переконливого приводу сходити нагору. Він думав, що там має бути коловорот чи хоча б котушка з ручкою, за допомогою яких підіймався міст, але виявилося, що підіймального механізму в цій вартівні не було — лише канат, який треба було тягнути. Вільям і Волтер разом вчепилися в нього, але міст навіть не ворухнувся. То було завдання щонайменше для десятьох.

Вільям на мить збентежився. Інший міст, на вході до замку, підіймався коловоротом. Підійняти його було їм з Волтером під силу. Тут він зрозумів, що перший міст підіймали щоночі, а цей — лише за крайньої потреби.

Однак думати про це не було сенсу. Питання полягало в тому, що робити далі. Якщо вони не можуть підняти міст, то варто хоча б зачинити браму — це також може затримати графа.

Вільям побіг сходами вниз, Волтер не відставав. Але внизу він зупинився, приголомшений. Схоже, не всі були на службі. Він побачив жінку з дитиною, які вийшли з вартівні, і аж похитнувся. Вільям одразу впізнав її. То була дружина Будівника, яку він учора хотів купити за фунт. Вона здійняла пронизливі очі медового кольору, і її погляд прошив його наскрізь. Вільям покинув прикидатися звичайним гостем, що приїхав відвідати графа: він розумів, що її не обдуриш. Не можна було дати їй здійняти тривогу. А для цього треба було вбити її, швидко й тихо, як вони щойно вбили вартових.

Її всевидющі очі зчитали всі ці наміри з його обличчя. Вона швидко взяла дитину за руку та відвернулася від нього. Він намагався її схопити, але жінка була для нього зашвидка. Вона побігла подвір’ям до донжона, і Вільям з Волтером поспішили за нею.

Жінка була дуже прудка, а вони мали на собі кольчуги й несли важку зброю. Вона добігла до драбини, що вела у велику залу, і закричала. Вільям озирнувся на вал. Крик почули щонайменше двоє вартових. Їх було викрито. Вільям зупинився під драбиною, важко дихаючи. Волтер зробив те саме. Спершу двоє вартових, потім троє, потім четверо бігом наближалися до них. Жінка із хлопцем зникли в донжоні, але це більше не мало значення: тепер, коли вартові звернули на них увагу, вбивати її вже не мало сенсу.

Вони з Волтером оголили мечі й стали пліч-о-пліч, готові битися на смерть.

Священник саме здійняв гостію[66] над вівтарем, коли Том зрозумів, що з кіньми щось відбувається. Він чув іржання й тупіт, набагато сильніші, ніж зазвичай. За мить хтось перервав священницьку латину й гучно сказав:

— Димом пахне!

Том також відчув запах диму, як і всі навколо. Він був вищим за інших і міг визирнути у вікно каплиці, якщо стати навшпиньки, тож відійшов убік і глянув у вікно. Стайня була охоплена полум’ям.

— Пожежа! — гукнув він і не встиг нічого додати, як його голос потонув у криках інших людей. Вони кинулися до дверей. Про службу всі забули. Том притримав Марту, щоб натовп не розчавив її, і сказав Альфредові бути поруч, а сам думав, де Елена й Джек.

За мить у каплиці залишилися тільки вони втрьох і роздратований священник.

Том вивів дітей надвір. Люди відв’язували коней, щоб врятувати їх з вогню та носили воду з колодязя, щоб загасити полум’я. Том ніде не бачив Елени. Звільнені коні гарцювали подвір’ям, налякані вогнем, криками та метушнею людей. Том прислухався та спохмурнів: звук копит був занадто гучний, здавалося, коней сто, а не двадцять чи тридцять, їхнє тупотіння заглушало все. Раптом його приголомшило страшне передчуття.

— Постій тут, — наказав він Марті. — Альфреде, доглядай її.

Він зійшов на вал. Схил був крутий, тому Том дістався вершини повільніше, ніж прагнув. Там він зупинився, важко дихаючи, і подивився навколо.

Передчуття не обмануло, і його серце завмерло зі страху. Великий загін, десь вісімдесят чи навіть сто вершників, мчав полем до замку. То було моторошне видовище. Том бачив, як виблискують кольчуги та мечі наголо. Коні неслися галопом, з їхніх ніздрів здіймалася пара. Вершники, що нахилилися вперед у сідлах, мали зловісний і невблаганний вигляд. Вони їхали мовчки, чутно було тільки оглушливий стукіт сотень копит.