Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 48)

Джек ішов, не дивлячись навколо, аж поки дістався замкового муру, де видерся похилим укосом нагору. Він сидів, дивився перед собою та з ненавистю думав про Альфреда й Річарда та навіть про Марту й Алієну. «Принцеси безсердечні», — вирішив він.

Пролунали дзвони до утрені. Церковна служба була для нього ще однією загадкою. Ченці співали та зверталися до статуй, картин і навіть якихось невидимих створінь мовою, що не була ані англійською, ані французькою. Джекова мати старалася уникати служб, коли мала можливість. Поки мешканці замку йшли в каплицю, Джек перейшов через мур і сів з іншого боку, де ніхто не міг його побачити.

Замок оточували пласкі голі поля, а вдалині виднівся ліс. Двоє ранніх відвідувачів ішли дорогою до замку. У небі купчилися низькі сірі хмари. Джек подумав, що може засніжити.

Він побачив іще двох відвідувачів. Ці їхали верхи, швидко наближаючись до замку, й обігнали перших двох. Вони провели коней ступою через дерев’яний міст, що вів до вартівні. Усім чотирьом доведеться чекати закінчення утрені й лише потім залагоджувати справи, що привели їх сюди, адже всі, окрім вартових, були на службі.

Джек аж підстрибнув, коли почув голос зовсім поруч.

— Он ти де. — Це була його мати. Він розвернувся до неї, і вона одразу ж помітила, що син засмучений. — Що сталося?

Джек хотів, щоб вона його заспокоїла, але згнітив серце та спитав:

— Я мав батька?

— Так, — відповіла вона. — Кожен має батька.

Мати стала на коліна поруч із ним. Він відвернувся. То вона була винна в його приниженні, бо не сказала йому про батька.

— Що з ним сталося?

— Він помер.

— Коли я був малий?

— Ще до твого народження.

— Як він міг бути моїм батьком, якщо помер до того, як я народився?

— Діти ростуть із сімені. Сім’я з’являється із чоловічого прутня, який саджають у жіночу щілину. Потім у жінки в животі із сімені виростає дитина, а коли визріває — виходить назовні.

Джек якийсь час мовчав, усвідомлюючи те, що почув. Він підозрював, що це якось пов’язане з тим, що вони роблять уночі.

— Том посадить у тебе сім’я? — спитав він.

— Можливо.

— Тоді в тебе буде нова дитина.

Вона кивнула.

— Стане тобі братом. Тобі цього хотілося б?

— Мені байдуже, — сказав він. — Том уже забрав тебе в мене. Брат нічого не змінить.

Мати поклала руку йому на плечі й обійняла.

— Ніхто мене в тебе не забере, — промовила вона.

Його настрій трохи поліпшився.

Вони посиділи так, аж поки вона сказала:

— Тут холодно. Ходімо чекати сніданку біля вогню.

Джек кивнув. Вони підвелися, перелізли через мур і бігом спустилися на подвір’я. Чотирьох гостей ніде не було видно. Мабуть, вони пішли в каплицю.

Ідучи з матір’ю через міст на верхнє подвір’я, Джек спитав:

— Як звали мого батька?

— Так само, як і тебе, — Джеком, — відповіла вона. — Його називали Джек Шербур.

Хлопчик зрадів. Його звали так, як батька.

— Якщо я зустріну якогось іншого Джека, то казатиму, що мене звуть Джек Джексон[63].

— Можеш. Люди не завжди кличуть тебе так, як ти хочеш, але варто спробувати.

Джек кивнув. Тепер він почувався краще. Старався думати про себе як про Джека Джексона й тепер не так соромився. Він принаймні дізнався все про батьків і знав ім’я власного тата. Джек Шербур.

Вони наблизилися до вартівні верхнього подвір’я. Вартових там не було. Мати зупинилася й насупилась.

— У мене відчуття, наче відбувається щось дивне, — сказала вона.

Її голос звучав спокійно й рівно, але в ньому вчувалися нотки страху, і Джек також злякався. Його миттю охопило передчуття катастрофи.

Мати увійшла в маленьку вартівню. За мить Джек почув, як вона ахнула. Він увійшов за нею. Вона стояла приголомшена, приклавши руку до рота, і дивилася на підлогу.

Вартовий лежав на спині, розкинувши руки. Його горлянка була перерізана, поруч розлилася калюжа свіжої крові, і він безперечно був мертвий.

III

Вільям Гамлейський із батьком виїхали серед ночі в супроводі майже сотні лицарів і солдатів на конях, а мати їхала в ар’єргарді. Загін вершників зі смолоскипами й закритими від нічного холоду обличчями лякав мешканців селищ, через які нісся в напрямку Ерлскаслу. Коли він дістався перехрестя, було ще непроглядно темно. Воїни пустили коней ступою — щоб ті відпочили й щоб не здіймати зайвого шуму. Коли почало світати, вони сховались у лісі, що ріс за полями навколо замку графа Варфоломія.

Вільям не рахував бійців, яких бачив у замку, — і мати люто гнівалася через цей недогляд, хоча більшість із тих, кого він побачив, були вісниками, і ще невідомо скільки прибуло в замок після того, як він поїхав, тому будь-який підрахунок не міг дати точної цифри. Але то все одно було б краще за ніщо, як відзначив батько. Вільямові здавалося, що там було близько сорока людей, і якщо це число значно не змінилося з моменту його від’їзду, то перевага Гамлеїв була більш ніж двократною.

Звісно, цього все одно було замало для облоги замку. Але вони винайшли спосіб взяти його без облоги. Небезпека полягала в тому, що вартові побачать їхнє військо, і замок буде готовий до нападу задовго до того, як вони опиняться біля нього. Тож вони мусили знайти спосіб запобігти цьому — принаймні упродовж часу, що його потребувала кіннота, щоб покрити відстань до замку від лісової схованки.

Рішення, як завжди, знайшла мати.

— Треба відвернути їхню увагу, — сказала вона й почухала чиряк на підборідді. — Влаштувати паніку, через яку вони не помітять наступу, аж доки вже буде пізно. Щось на зразок пожежі.

Батько заперечив:

— Незнайомець, що прийде до замку влаштувати підпал, однаково приверне увагу.

— Це треба зробити потай, — сказав Вільям.

— Ну звісно ж, — нетерпляче зауважила мати. — Ти зробиш це, поки всі будуть у церкві.

— Я? — спитав Вільям.

Так він очолив маленький загін, що першим висунувся до замку.

Ранкове небо світлішало з болісною повільністю. Вільям не міг знайти собі місця від нетерпіння. Уночі мати з батьком дещо вдосконалили їхній задум, але однаково багато що могло піти не так: їх могли з якихось причин не пустити в замок, або поставитися до них з підозрою й завадити їм здійснити задумане, або викрити їх до того, як вони встигнуть щось зробити. Але навіть якщо задумане вдасться, далі буде битва, що стане для Вільяма першою. Людей будуть калічити й убивати, і він цілком міг опинитися серед тих, кому не пощастить. Усі його нутрощі скрутило він страху. Алієна також у замку, і вона неодмінно дізнається про його поразку. З іншого боку, якщо вони переможуть, вона також про це дізнається. Він уявив собі, як вдирається в її опочивальню із закривавленим мечем у руці. Тоді вона пошкодує, що глузувала з нього.

У замку пролунав дзвін до утрені.

Вільям кивнув, і двоє воїнів рушили пішки до замку. То були Реймонд і Рейнальф, суворі м’язисті парубки, на кілька років старші за нього. Вільям сам обрав їх: батько, який мав командувати головним штурмом, дав йому повну владу.

Вільям дивився, як Реймонд і Рейнальф бадьоро крокують через мерзлі поля. Вони ще не підійшли до замку, коли Вільям глянув на Волтера, штурхнув ногою коня, і вони удвох поскакали дорогою серед полів. Вартові на стінах бачили дві окремі групки людей — двох вершників і двох піших, — які із самого ранку поспішали в замок. Усе мало цілком мирний вигляд.

Вільям розрахував усе точно: вони з Волтером обігнали Реймонда та Рейнальфа за сто ярдів[64] від замку. На мосту вони спішилися. Вільямове серце несамовито стукало. Якщо він зараз напартачить, то всій справі край.

Браму боронили двоє вартових, але Вільям з острахом чекав, що натрапить на засідку, на нього накинеться десяток бійців і порубає на шматки. Вартові були насторожі, але не надто хвилювалися. На них не було обладунку, а от Вільям з Волтером мали під плащами кольчуги.

Вільямові здавалося, що всі його нутрощі стали рідкими. Він не міг навіть ковтнути. Один із них упізнав його.

— Вітаю, лорде Вільяме, — весело сказав він. — Знову приїхали женихатись?

Вільям слабким голосом промовив: «О Господи», а потім ударив вартового кинджалом у живіт — знизу вгору, під грудину, щоб дістати серце.

Той ахнув, обвис і розтулив рота, немов хотів закричати. Шум міг усе зіпсувати. Вільям у паніці висмикнув кинджал і всадив його бідоласі просто в рота, аж до горлянки. Замість крику з рота вартового ринула кров, а його очі заплющилися. Вільям витягнув кинджал, і чоловік упав на долівку.

Вільямів кінь відійшов убік, злякавшись несподіваної метушні. Вільям узявся за віжки й подивився на Волтера, який щойно покінчив із другим вартовим. Той попрацював кинджалом більш уміло, ніж Вільям: він одразу розітнув вартовому горлянку, і той помер беззвучно. «Треба це запам’ятати, — подумав Вільям, — стане у пригоді, якщо треба буде покінчити з кимось безшумно». А потім його осяяла інша думка: «Я зробив це! Я вбив людину!»

Він зрозумів, що більше не боїться.