Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 47)

Ближче до вечора, коли працювати вже було неможливо через темряву, весь люд потягнувся до великої зали в донжоні. Запалили тьмяне світло, підкинули дров у вогнище, і на тепло вийшли собаки. Чоловіки й жінки брали дошки й підпірки, складені в кутку, і ладнали стіл у формі літери «Т», а потім ставили стільці уздовж верхньої поперечини, а лави — по боках. Джек ніколи не бачив, щоб така велика кількість людей працювала спільно, і несамовито тішився тим видовищем. Вони усміхалися, реготали, підіймали важкі дощаті щити з криками «Гоп!», «Сюди!» й «Опускай потихеньку». Джек заздрив цьому товариству й мріяв колись стати його частиною.

Невдовзі всі розсілися на лавках. Слуга роздавав великі дерев’яні миски й ложки та рахував їх уголос; потім він знову обійшов усіх і поклав на дно кожної миски по грубому кусню черствого чорного хліба. Інший слуга приніс дерев’яні кухлі й наповнив їх елем з кількох великих джбанів. Джекові, Альфредові та Марті, які сиділи в нижній частині літери «Т», теж дали по кухлю, тому не було за що сперечатися. Джек взяв свій кухоль, але мати наказала йому зачекати.

Коли ель був розлитий, усі в залі затихли. Зачарований, як і завжди, Джек чекав, що буде далі. За мить на сходах, що вели в залу з опочивальні, з’явився граф Варфоломій. Він спустився в супроводі домоправителя Метью, трьох чи чотирьох ошатно вбраних чоловіків, хлопчика й, нарешті, найчарівнішого створіння, яке Джек тільки бачив.

То була дівчина або жінка, він не знав напевне. Рукави її білої туніки, що тягнулася за нею, коли вона спускалася сходами, мали неймовірну вишивку. Волосся обрамляло її обличчя темною хмарою хвилястих завитків, а очі були темні-темні. Джек зрозумів, що означали пісні, де йшлося про прекрасну принцесу в замку. Не дивно, що лицарі й королі ридма ридали, коли принцеса помирала.

Коли вона зійшла зі сходів, Джек побачив, що дівчина доволі юна, лише на кілька років старша за нього. Але вона високо тримала голову й сіла на чолі столу, поруч із графом Варфоломієм, немов королева.

— Хто вона? — прошепотів Джек.

— Гадаю, графська донька, — відповіла Марта.

— Як її звуть?

Марта знизала плечима, але дівчинка із замурзаним обличчям, що сиділа поруч із Джеком, сказала:

— Її звуть Алієна. Вона прекрасна.

Граф підніс кубок за Алієну, потім повільно оглянув стіл і випив. То і був сигнал, на який усі чекали. Вони наслідували його приклад і, перш ніж випити, здійняли кухлі вгору.

Вечерю принесли у великих казанах, з яких валила пара. Графові їжу подали першому, потім — його доньці, хлопчикові та іншим чоловікам, що сиділи на чолі стола. Решта ж мала сама про себе подбати. Джек наповнив свою миску, з’їв усе, а потім з’їв хлібну тарілку на дні миски, просякнуту жирною підливою. Між ковтками він поглядав на Алієну, вивчаючи все, що вона робить, — від того, як граційно ріже рибу кінчиком ножа й обережно кладе шматочки між своїх білих зубів, до того, як владним голосом кличе до себе слуг, щоб віддати розпорядження. Здавалося, всі вони були в захваті від своєї господині: швидко з’являлися поруч, усміхалися на її слова та поспішали виконати її накази. Джек помітив, що юнаки за столом часто кидають на неї погляди й випинають груди, коли думають, що вона дивиться в їх бік. Але її увага була зосереджена переважно на дорослих чоловіках, що сиділи поруч із батьком, і на тому, чи вистачає їм вина й хліба. Вона щось питала в них і уважно слухала їхні відповіді. Джек намагався уявити, що може відчувати людина, з якою розмовляє прекрасна принцеса й на яку вона дивиться великими чорними очима, слухаючи відповідь.

Після вечері заграла музика. Двійко чоловіків і жінка награвали на овечих дзвіночках, барабані й сопілках, змайстрованих із кісток тварин і птахів. Граф заплющив очі й немов розчинився в музиці, але Джекові не подобалися ці нав’язливі, меланхолійні мелодії. Він більше любив безжурні пісні, що співала його мати. Інші, схоже, почувалися так само — вони сіпалися й човгали ногами, а коли музика вщухла, усі, здавалося, зітхнули з полегшенням.

Джек сподівався придивитися до Алієни ближче, але, на його жаль, вона пішла із зали, щойно музика припинилася, і піднялася нагору. Він зрозумів, що в неї там, певно, власна спочивальня.

Діти й дехто з дорослих до кінця вечора грали в шахи й «Танець на дев’ятьох», а більш працьовиті заходилися майструвати паски, ковпаки, панчохи, пальчатки, миски, свистки, кості, заступи та батоги. Джек зіграв кілька партій у шахи й щоразу вигравав. Але солдати злилися, що програють дитині, і мати заборонила Джекові грати. Він пішов залою, дослухаючись до розмов між людьми. Відзначив, що дехто по-знавецькому розмовляє про поля й тварин або єпископів і королів, інші ж дражнили одне одного, вихвалялися та жартували. Усе це було йому однаково цікавим.

Нарешті очеретяні смолоскипи догоріли, граф покинув залу, а шістдесят-сімдесят людей загорнулись у накидки та повлягалися спати на вкритій соломою підлозі.

Як і завжди тепер, мати лягла разом із Томом під його велику накидку й обняла його так, як обіймала Джека, коли той був малий. Він із заздрістю дивився на чоловіка. Слухав, як вони розмовляють, як тихенько засміялася мати. Невдовзі їхні тіла під накидкою почали ритмічно рухатися. Коли Джек побачив це вперше, то страшенно розхвилювався: він не розумів, що відбувається, але думав, що матері боляче. Проте вони цілувалися, і, хоч мати часом стогнала, він розумів, що то був стогін задоволення. Джек не наважувався щось у неї питати, сам не розуміючи чому. Потім, коли вогонь почав вщухати, він побачив, як іще одна пара робить те саме й дійшов висновку, що це, мабуть, нормально. «Чергова загадка цього світу», — подумав він і невдовзі заснув.

Діти прокинулися рано-вранці, але сніданку марно було сподіватись, допоки не відслужать утреню, а утреню не відслужать, доки не прокинеться граф, тож вони мали чекати. Слуга, що також рано встав, змусив їх принести дрова на весь день. Коли у двері прокрався ранковий холод, почали прокидатися й дорослі. Діти саме закінчили носити дрова, коли побачили Алієну.

Вона спускалася сходами, як і напередодні, але мала інший вигляд. Вбрана в коротку туніку та взута в повстяники, дівчина зав’язала густе волосся стрічкою, відкривши граційний обрис своєї щоки, маленькі вушка й білу шию. Її великі чорні очі, які напередодні здавалися такими серйозними й дорослими, тепер сяяли радістю, на обличчі блукала усмішка. За нею йшов хлопчик, що вчора теж сидів на чолі столу. Він був на рік-два старший за Джека, але ще не виріс повністю, як Альфред. Хлопчина допитливо подивився на Джека, Марту й Альфреда, але заговорила до них дівчина.

— Хто ви такі? — спитала вона.

Альфред відповів:

— Мій батько — муляр, що буде лагодити замок. Я — Альфред. Мою сестру звуть Марта, а це — Джек.

Коли вона наблизилася, Джек відчув запах лаванди й був приголомшений. Як людина може пахнути квітами?

— Скільки тобі років? — спитала вона Альфреда.

— Чотирнадцять.

Джек бачив, що Альфред також ошелешений нею. За мить Альфред бовкнув:

— А тобі скільки?

— П’ятнадцять. Їсти хочете?

— Так.

— Ходімо зі мною.

Вони пішли за нею, драбиною вниз із зали. Альфред сказав:

— До утрені снідати не дають.

— Тут роблять так, як скажу я, — тряхнула головою Алієна.

Вона повела їх через міст на нижнє подвір’я й наказала чекати біля кухні, а сама пішла всередину. Марта прошепотіла Джекові:

— Гарна, правда ж?

Він мовчки кивнув. За хвилину Алієна вийшла з кухлем пива та буханцем білого хліба. Вона розламала хліб на шматки, роздала всім, а потім пустила кухоль по колу.

Марта сором’язливо спитала:

— Де твоя мама?

— Моя мати померла, — швидко відповіла Алієна.

— І ти не журишся?

— Журилась, але то було давно.

Вона кивком указала на хлопчика, що був поруч із нею.

— Річард її навіть не пам’ятає.

Джек виснував, що Річард — її брат.

— Моя мамка теж померла, — сказала Марта, і на очах у неї з’явилися сльози.

— Давно померла? — спитала Алієна.

— Минулого тижня.

Джек помітив, що Мартині сльози не зворушили Алієну, хіба що вона за байдужістю намагалася приховати свою журбу. Вона різко спитала:

— А хто тоді та жінка, що прийшла з вами?

Джек охоче відповів:

— Це моя мама.

Він був радий, що нарешті має що їй сказати.

Вона розвернулася до нього так, немов бачила вперше.

— А де твій батько?

— Я його не маю, — відповів Джек. Він зрадів ще більше, що вона дивиться на нього.

— Він також помер?

— Ні, — відповів Джек. — У мене не було батька.

На мить стало тихо, а потім Алієна, Річард і Альфред вибухнули сміхом. Джек був спантеличений і з нерозумінням дивися на них. Вони засміялися ще сильніше, і він відчув образу. Що смішного в тому, що в тебе ніколи не було батька? Але навіть Марта усміхалася, забувши про сльози.

Альфред уїдливо сказав:

— Звідки ж ти з’явився, якщо не мав батька?

— Зі своєї мами — усі малі з’являються зі своїх мам, — мовив Джек, досі спантеличений. — До чого тут батько?

Вони ще дужче зареготали. Річард аж підстрибував зі сміху й тицяв у Джека пальцем. Альфред сказав Алієні:

— Він ніц не знає — ми його в лісі знайшли.

Джекові щоки зашарілися від сорому. Він був такий радий поговорити з Алієною, але тепер вона вважає його йолопом, лісовим незнайком. Але найгіршим було те, що він не розумів, що такого сказав. Йому захотілося плакати, і зробилося ще гірше: хліб пристав йому до горлянки, і він не міг проковтнути його. Він подивився на Алієну, її миле обличчя, осяяне веселощами, і, не в силі цього витримати, жбурнув хліб на землю та пішов геть.