Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 52)
— Заміж? Я краще здохну — чуєш, потворна пихата паскудо?
Лицарі посміхнулися, а дехто із челяді захихотів. Вільям відчув, як зашарілося його обличчя.
Мати раптом зробила крок уперед і дала Алієні ляпаса. Варфоломій хотів її захистити, але лицарі не пускали його.
— Стули пельку, — сказала мати Алієні. — Тепер ти не леді. Ти — донька зрадника й незабаром будеш жебрувати й голодувати. Ти більше не рівня моєму синові. Геть з очей моїх, і ані слова більше.
Алієна відвернулася. Вільям відпустив її руку, і вона пішла за батьком. Дивлячись їй услід, Вільям відчув, як солодка помста набуває гіркого присмаку.
«Вона — справжня героїня, немов принцеса з поеми», — думав Джек. Він із захватом дивився, як Алієна йде сходами з високо підведеною головою. Усі в залі мовчали, доки вона не щезла з очей. Щойно дівчина зникла в опочивальні, в залі наче згасло світло. Джек дивився туди, де вона щойно пройшла.
До мешканців замку наблизився один з лицарів і спитав:
— Хто з вас кухар?
Сам кухар обачно промовчав, але хтось указав на нього.
— Приготуй обід, — сказав лицар. — Збери підручних та йди на кухню. — Кухар відібрав п’ятьох. Лицар підвищив голос: — А всі решта — геть звідси. Забирайтеся із замку. Ідіть швидко та не беріть нічого, що вам не належить, якщо цінуєте своє життя. Наші мечі досі закривавлені, тож свіжої юшки не бояться. Ворушіться!
Усі рушили до дверей. Елена взяла за руку Джека, а Том — Марту. Альфред ішов поруч із ними. Накидки були на них, а жодного іншого майна, крім свого одягу й столових ножів, вони не мали. Вони разом з іншими спустилися драбиною, без зупинок перейшли міст, перетнули нижнє подвір’я, вартівню й через беззахисну тепер арку вийшли із замку. Щойно вони перейшли міст через рів — і всі зірвалися, немов жила з лука, що раптом луснула. Люди волали й скаржилися на свою долю. Джек слухав їх мовчки. Усі згадували про свою відважність. Джек не міг похизуватися сміливістю — він просто втік.
Єдиною сміливицею серед них була Алієна. Коли вона ввійшла в донжон і побачила, що будівля перетворилася з безпечної схованки на пастку, то миттю почала роздавати накази дітям і челяді, щоб ті сиділи тихо й не лізли під руку воїнам, що билися. Вона кричала на ворожих лицарів, коли ті погрожували мечами неозброєним жінкам і чоловікам, та й узагалі поводилася так, немов була цілком невразлива.
Мати скуйовдила його волосся.
— Про що замислився?
— Про те, що буде тепер із принцесою.
Вона зрозуміла, про що він.
— З леді Алієною?
— Вона немов принцеса з поеми, що живе у замку. Але лицарі не такі доброчесні, як у поемах.
— Саме так, — похмуро сказала мати.
— Що чекає на неї?
Мати похитала головою.
— Цього я не знаю.
— Її мама померла.
— Тоді їй буде складно.
— Я так і думав.
Джек помовчав.
— Вона сміялася з мене, тому що я не знав про батька. Але однаково сподобалася мені.
Мати обійняла його.
— Мені шкода, що я не розповіла тобі раніше.
Джек торкнувся її руки на знак того, що приймає перепрошення.
Вони йшли мовчки. Час від часу хтось сходив з дороги і простував полями до родичів або друзів, щоб попросити їжі й подумати, що робити далі. Більшість із тих, хто йшов разом з ними, звернула на перехресті в інший бік. Дехто пішов на південь, дехто — на північ, дехто попрямував далі, в торгове місто Ширинг. Мати відпустила Джека й потягнула за руку Тома, щоб той зупинився.
— Куди ми підемо? — спитала вона.
Це запитання, здавалося, здивувало його, немов Том чекав, що всі будуть без жодних запитань іти за ним, хай би куди він попрямував. Джек відзначив про себе, що слова матері частенько викликали такий вираз на Томовому обличчі. Схоже, його попередня дружина була зовсім іншою людиною.
— Ми йдемо в Кінгзбриджський пріорат, — сказав Том.
— Кінгзбридж!
Мати почала легенько тремтіти. Джек намагався зрозуміти, чому саме.
Том не звернув на те уваги.
— Минулого вечора я чув, що там новий пріор, — продовжив він. — Зазвичай новий настоятель прагне полагодити або перебудувати храм.
— Старий пріор помер?
— Так.
Це чомусь потішило матір. «Напевне, вона знала старого пріора й не любила його», — подумав Джек.
Нарешті Том розчув тривожні нотки в її голосі.
— Тобі чимось не подобається Кінгзбридж? — спитав він.
— Я була там. Туди день з гаком іти.
Джек розумів, що насправді аж ніяк не довгий шлях турбує її, але Том не міг того второпати.
— Навіть трохи довше, — сказав він. — Але завтра вдень будемо там.
— Добре.
І вони пішли далі.
Трохи згодом Джек відчув біль у животі. Певний час він думав, що то може бути. Його не поранили в замку, і Альфред не бив його от уже два дні. Лише згодом він уторопав, що то.
Він знову був голодний.
Розділ 4
I
Кінгзбриджський собор справляв похмуре враження. То була низька, приземкувата й масивна споруда з грубими стінами й крихітними віконцями. Він був збудований задовго до народження Тома, коли будівники не розуміли важливості пропорцій. Томове покоління вже знало, що рівна, правильно збудована стіна міцніша за товсту, і в таких стінах можна робити великі вікна, якщо верхню частину виконати у формі ідеального півкола. Здалека храм здавався кривобоким, і коли Том наблизився, він зрозумів чому: одна з двох веж-близнюків у західній частині завалилася. Він зрадів. Новий пріор напевне захоче її відбудувати. Надія окрилила його. Том відчував розпач після того, як його наймач в Ерлскаслі зазнав поразки в битві й був узятий у полон у нього на очах. Том був не спроможен стерпіти ще одне таке розчарування.
Він подивився на Елену. Тома досі лякало те, що вона може покинути його, якщо переконається, що він не здатен знайти роботу, перш ніж усі вони помруть з голоду. Вона усміхнулася йому та знову насупилася, дивлячись на масивні обриси собору. Том помітив, що їй завжди незатишно поруч із священниками й ченцями. «Може, це через те, що ми з нею не в освяченому церквою шлюбі?» — думав він.
На подвір’ї пріорату вирувало життя. Томові доводилося бачити і сонливо-ліниві монастирі, і заклопотані, але Кінгзбридж був чимось винятковим. Здавалося, тут влаштували велике весняне прибирання на три місяці раніше, ніж треба. Біля стайні двійко ченців чистили коней, третій займався упряжжю, а послушники вигрібали гній зі стійла. Інші ченці підмітали й вимивали гостьовий будинок поряд зі стайнею, а неподалік стояв віз соломи, що нею мали вистелити чисту підлогу.
Проте на впалій вежі ніхто не працював. Том роздивився руїни. Схоже, споруда завалилася кілька років тому, бо мороз і дощі вже сточили краї зламаного каміння, вапняний розчин вимило, а шматки мурування вгрузли на дюйм-два[68] в м’яку землю. Те, що ремонт так довго відкладали, здавалося неймовірним, адже соборні церкви мали бути величними. Старий пріор, мабуть, був або ледачий, або недбалий, або й те й інше разом. Том, схоже, з’явився саме тоді, коли ченці почали думати про відбудову. Йому пощастило опинитися тут у слушний час.
— Ніхто не впізнає мене, — сказала Елена.
— А коли ти була тут? — спитав Том.
— Тринадцять років тому.
— Тоді не дивно, що тебе забули.
Коли вони йшли уздовж західного фасаду собору, Том відчинив одні з велетенських дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У темній, похмурій наві з грубими колонами й старовинною дерев’яною стелею кілька монахів білили стіни віхтями на довгих жердинах, а решта мела утоптану земляну підлогу. Було очевидно, що новий пріор вирішив навести лад у монастирі. То був обнадійливий знак. Том зачинив двері.
За собором, на кухонному подвір’ї, навколо ночов із брудною водою скупчилися послушники, які камінцями зішкрябували кіптяву та пригорілий жир із казанків та іншого кухонного начиння. Їхні руки почервоніли від крижаної води. Вони побачили Елену, захихотіли й відвернулися.
Том спитав зашарілого послушника, де йому шукати келаря. По правді, йому варто було б звернутися до ключаря, адже саме той відповідав за стан будівлі храму, але з келарем легше було знайти спільну мову. Рішення, врешті-решт, однаково було за пріором. Послушник указав на підвал одного з будинків на подвір’ї. Том рушив туди та ввійшов у відчинені двері, а Елена з дітьми пішла за ним. На порозі вони зупинилися, вдивляючись у напівтемряву.
Том одразу відзначив, що ця споруда новіша за церкву й краще збудована. Повітря було сухим і не смерділо гниллю. Від запахів харчів, що там зберігалися, в Тома закрутило в шлунку, адже він не їв уже два дні. Коли його очі призвичаїлися до темряви, він побачив, що в підвалі міцна підлога з плитняку, короткі й грубі колони та склепінчаста стеля. За мить він помітив високого лисого чоловіка, який ложкою сипав сіль у казан.
— Ти келар? — спитав Том, але чоловік жестом наказав йому мовчати, і муляр зрозумів, що той рахує. Усі мовчки чекали, поки він закінчить. Нарешті він сказав: