Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 53)

— Сорок і дев’ятнадцять — шістдесят.

Він відклав ложку. Том сказав:

— Я Том Будівник, і я радо відбудував би вам північно-західну вежу.

— Я Катберт, на прізвисько Білоголовий, келар, і я б радо подивився, як це зроблять, — відповів той. — Але треба спитати в пріора Філіпа. Ти чув, що в нас новий пріор?

— Так.

«Привітний монах, — подумав Том, — балакучий і добродушний. Він охоче все розповість».

— Схоже, новий пріор вирішив подбати про стан монастиря.

Катберт кивнув.

— Але він не налаштований за це платити. Ти звернув увагу на те, що всі роботи виконують ченці? Він не наймає робітників — каже, в пріораті й без того забагато слуг.

Це були кепські новини.

— І як монахи ставляться до цього? — обережно поцікавився Том.

Катберт розсміявся, і його зморшкувате обличчя збрижилося ще сильніше.

— Ти тактовна людина, Томе Будівнику. Не часто побачиш, щоб ченці так старанно працювали. Але новий пріор нікого не змушує. Він тлумачить статут Бенедикта так, що ті, хто виконує фізичну роботу, можуть їсти червоне м’ясо й пити вино, а ті, хто лише навчається та молиться, мають жити на солоній рибі й розведеному пиві. Він може навести складне теоретичне обґрунтування цього постулату, але й без того з’явилося багато добровольців, особливо серед юнаків.

Катберт, здавалося, не засуджував дії пріора, а захоплювався ними.

Том сказав:

— Але монахи не вміють будувати кам’яні стіни, хай би як добре вони їли.

Не встигнув він договорити, як почув дитячий плач, що вразив його в самісіньке серце. Він навіть не одразу зрозумів, що малюк у монастирі — загалом явище незвичайне.

— Спитаймо в пріора, — казав далі Катберт, але Том уже майже не слухав його. То був плач зовсім малої дитини, тиждень чи два від народження, і він лунав десь зовсім поруч. Том перехопив погляд Елени. У дверях з’явилася тінь, і в Тома клубок застряг у горлі. Увійшов чернець із немовлям на руках. Том подивився на обличчя дитини. То був його син.

Том ковтнув. Личко малюка було червоним, він стиснув кулачки й розтулив рота, показавши світові беззубі ясна. Маля плакало не через біль або хворобу — просто просило їсти. То був здоровий, сильний крик нормальної дитини, і Том умлів від полегшення, побачивши, що з його сином усе гаразд.

Чернець, що ніс його, — життєрадісний хлопець років двадцяти з неслухняним волоссям і широкою дурнуватою усмішкою — не відреагував на присутність жінки, на відміну від інших. Він усміхнувся всім і звернувся до Катберта:

— Джонатанові треба ще молока.

Томові кортіло взяти дитину на руки. Він щосили старався зобразити байдужість на обличчі, щоб воно не виказало його справжніх почуттів. Потайки глянув на дітей. Їм було відомо лиш те, що малюка, якого вони покинули, знайшов подорожній священник, але вони не знали, що той священник забрав його в маленький лісовий монастир. На їхніх обличчях з’явилася деяка зацікавленість, однак, схоже, вони ніяк не пов’язували цього малюка з тим, якого залишили в лісі.

Катберт узяв ополоник і налив у глечик молока з відра. Елена спитала молодого монаха:

— Можна я потримаю малюка?

Вона простягнула руки, і чернець віддав їй дитину. Том позаздрив. Йому страшенно кортіло притулити до серця той крихітний теплий згорток. Елена заколисала малюка, і він притихнув.

Катберт подивився на неї та сказав:

— О, Джонні Вісім-Пенсів некепська нянька, але малюкові бракує жіночих рук.

Елена всміхнулася хлопцеві.

— Чому тебе звуть Джонні Вісім-Пенсів?

За нього відповів Катберт.

— Тому що в його шилінгу пенсів бракує[69], — сказав він і постукав себе по лобі, натякаючи на те, що Джонні недоумкуватий. — Але він розуміє потреби бідолашних безсловесних створінь краще за нас, розумників. — І туманно додав: — Такий вже промисл Божий.

Елена наблизилася до Тома та простягнула йому дитину. Вона наче прочитала його думки. Він вдячно подивився на неї та взяв крихітне немовля на свої велетенські руки. Стук його серця відчувався навіть через ковдру, в яку загорнули маля. Том відзначив якість матерії та задумався, де монахи дістали таку м’яку вовну. Він притиснув малюка до себе й став колисати. Том був не такий вправний, як Елена, і дитина знову розплакалася, але чоловік не зважав: цей гучний, наполегливий крик здавався йому музикою, адже означав, що покинуте маля було сильним і здоровим. Хай би яким складним здавалося те рішення, він відчував, що вчинив правильно, залишивши дитину в монастирі.

Елена спитала Джонні:

— Де він спить?

Тепер Джонні відповів сам.

— Разом з нами в спочивальні, в колисці.

— Він, напевне, не дає вам спати.

— Ми все одно прокидаємося опівночі на службу, — сказав Джонні.

— Точно! Я й забула, що ночі в ченців такі самі безсонні, як і в матерів.

Катберт передав Джонні глечик із молоком. Джонні вправно однією рукою забрав малюка в Тома. Той не хотів з ним розлучатись, але в очах монахів він був ніким, тому покірно віддав дитину. За мить Джонні з немовлям зник, а Томові довелося боротися з бажанням кинутися за ним і сказати: «Стій, зажди, це мій син, віддай його мені». Елена стиснула його руку на знак співчуття.

Том усвідомив, що тепер має нову надію. Якби він працював тут, то міг би щодня бачити Джонатана — так, наче й не покидав його. То було б надто добре, і він не наважувався про це навіть мріяти.

Катберт уважно роздивлявся Марту й Джека, які витріщалися на глечик з молоком, доки його не забрав Джонні.

— Діти хочуть молока? — спитав він.

— Так, отче, якщо ваша ласка, — сказав Том. Він і сам не відмовився б.

Катберт налив молока в дерев’яні чаші й дав їх Марті та Джекові. Вони миттю проковтнули молоко, яке залишило білі сліди навколо їхніх губ.

— Може, ще? — запропонував Катберт.

— Так, будь ласка, — хором відповіли діти.

Том подивився на Елену, розуміючи, що вона відчуває те саме, що й він, — глибоку вдячність за те, що малі нарешті втамували голод.

Катберт знов наповнив чаші й мимохідь спитав:

— Здалека прийшли?

— З Ерлскаслу, що неподалік від Ширингу, — відповів Том. — Пішли звідти вчора вранці.

— Щось їли за цей час?

— Ні, — сухо мовив Том.

Запитання Катберта було цілком дружнім, але Томові було огидно визнавати, що він нездатний прогодувати своїх дітей.

— З’їжте поки що яблук і зачекайте вечері, — сказав Катберт і вказав на діжку, що стояла біля дверей.

Поки Марта з Джеком допивали молоко, Альфред, Елена й Том підійшли до діжки. Альфред старався набрати якомога більше яблук, але Том вибив їх у нього з рук і тихо мовив:

— Візьми два чи три.

Той взяв три штуки.

Том із вдячністю поласував яблуками, які трохи заспокоїли його шлунок, але ніяк не міг прогнати думок про вечерю. Ченці зазвичай їдять завидна, щоб зберегти свічки, радісно згадав він.

Катберт тим часом уважно дивився на Елену.

— Я тебе знаю? — спитав він нарешті.

Вона зніяковіла.

— Ні, навряд чи.

— Ти мені когось нагадуєш, — непевно промовив він.

— Я в дитинстві жила неподалік, — відповіла Елена.