Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 40)
— Я скажу вам чому, — мовила мати після паузи. — Тому що він не певен, чи Варфоломій
Тепер усе здавалося очевидним. Без матері Вільям з батьком, безперечно, потрапили б у Валер’янову пастку. Вони б по своїй волі наразилися заради нього на велику небезпеку. Розсудливість матері була неймовірною.
Батько сказав:
— То що, нам просто забути про це?
— Певно, що ні! — В неї загорілися очі. — Ми досі маємо можливість знищити людей, які нас принизили.
Конюх тримав її рисака. Вона взяла віжки й відмахнулася від нього, але не сіла одразу. Стала поруч із конем, плескаючи його по шиї, і тихо заговорила:
— Треба знайти докази змови, які ніхто не зможе заперечити після того, як ми його звинуватимо. Їх треба здобути потай — ніхто не має здогадатись, що саме ми шукаємо. А коли ми їх матимемо, то заарештуємо Варфоломія і відведемо до короля. Протистояти доказам він не зможе, тому зізнається й попросить помилування. А ми попросимо винагороду, що нам належить.
— А про Валер’яна й не згадаємо, — додав батько.
Мати похитала головою.
— Хай також одержить частку і слави, і винагороди. Хай залишиться в боргу перед нами. Це нам лише на користь.
— Як нам знайти докази? — стурбовано спитав батько.
— Треба пробратися у Варфоломіїв замок, — похмуро сказала мати. — Це буде складно. Ніхто не повірить, що ми завітали туди з візитом — усі знають, як ми ненавидимо Варфоломія.
Раптом Вільямові сяйнула думка.
— Я можу піти, — озвався він.
Батьки насторожилися. Мати зауважила:
— Це буде менш підозрілим, ніж якби пішов батько. Але який в тебе привід для візиту?
Вільям уже все обміркував.
— Я поїду зустрітися з леді Алієною, — відповів він, і його серце забилося швидше від самої думки про це. — Наприклад, щоб благати її змінити своє рішення. Врешті-решт, вона зовсім не знає мене. Вона недооцінила мене під час нашої зустрічі. Я буду хорошим чоловіком. Може, треба лиш бути наполегливішим.
Він зобразив на обличчі подобу цинічної посмішки, щоб батьки не здогадалися, що все сказане ним було чистою правдою.
— Цілком правдоподібний привід, — погодилася мати. — Господи Ісусе, невже цей хлопець успадкував хоча б малу частку материного розуму.
Коли Вільям вирушив у графський замок наступного дня після Водохреща, він вперше за кілька місяців був у доброму гуморі. Стояв ясний холодний ранок. Північний вітер щипав йому вуха, а вкрита памороззю трава хрустіла під копитами його бойового коня. Він вбрався в сіру накидку з тонкої фландрійської тканини, облямованої кролячим хутром, під якою була багряна туніка.
Його супроводжував Волтер, особистий конюх. Коли Вільямові виповнилося дванадцять років, Волтер став його наставником і навчив їздити верхи, полювати й боротися. Тепер він був Вільямовим конюхом, супутником і охоронцем. Такого самого зросту, як Вільям, він мав кремезнішу статуру — справжній богатир. Старший за господаря на дев’ять-десять років, Волтер був ще достатньо молодий, щоб пиячити та залицятися до дівок, але й доволі дорослий, щоб уберегти хлопця від халепи. Він залишався найближчим Вільямовим другом.
Вільям був на диво радий можливості знову побачитися з Алієною, хоч і знав, що його знову чекає приниження. Та мить, коли він побачив її у Кінгзбриджському соборі й зазирнув у її темні, мов ніч, очі, знову запалила в ньому пристрасть. Він з нетерпінням чекав можливості поговорити з нею, наблизитися до неї, побачити, як поколихується її хвилясте волосся, коли вона розмовляє, помилуватися обрисами її тіла під сукнею.
Водночас нагода помститися роз’ятрила Вільямову ненависть. Він аж тремтів від збудження, думаючи про те, що зможе відплатити за приниження, якого зазнав сам і його родина.
Вільям шкодував, що не знає, що саме треба шукати. Він не сумнівався, що дізнається, правдива Валер’янова історія чи ні, адже в замку мали б бути ознаки підготовки до війни — зібрані коні, начищена зброя, запасені харчі, — хоч таке приготування й могло маскуватися під щось інше, наприклад під далеку подорож, щоб задурити стороннього спостерігача. Однак переконатися в тому, що змова таки існує — не те саме, що знайти докази. Вільям не знав, що може ними послугувати. Він сподівався: як буде уважним, щось таке саме потрапить на очі. То, звісно, був кепський план, і хлопець страшенно хвилювався, що нагода помститися вислизне в нього з рук.
Коли вони під’їхали ближче, Вільям дещо напружився. Він подумав, що його можуть не пустити в замок, і мало не запанікував, але потім усвідомив, що це дуже малоймовірно: замок був публічним місцем, і закрити його для місцевого дворянства — однаково, що оголосити про свої заколотницькі плани.
Граф Варфоломій жив за кілька миль від міста Ширинг. У Ширингському замку мешкав шериф графства, тому граф збудував власний — за містом. Селище, що виросло навколо замку, звалося Ерлскаслом. Вільям досі не бував там, але тепер роздивлявся його очима нападника.
Замок оточував широкий і глибокий рів у формі вісімки. Його верхнє коло було меншим за нижнє. Викопаний ґрунт, звалений вздовж внутрішнього краю кіл, утворював вал.
Через рів був перекинутий міст, який вів до отвору у валу, що ним можна було потрапити в нижнє коло вісімки. То був єдиний вхід. Для того щоб потрапити у верхнє коло, треба було минути нижнє й перейти ще один міст через рів, що розділяв два подвір’я. Графський маєток стояв на верхньому подвір’ї.
Поки Вільям і Волтер їхали полями, що оточували замок, вони бачили багатьох подорожніх. Двоє воїнів на швидких конях виїхали із замку й, перетнувши міст, поскакали в різні боки, а четверо інших вершників прямували до мосту попереду Вільяма й Волтера.
Вільям відзначив, що останню секцію мосту можна було втягнути всередину масивної кам’яної вартівні, яка стояла на в’їзді в замок. Кам’яні вежі стояли з певними інтервалами вздовж усього земляного валу, тому весь периметр прострілювався лучниками. Вільям похмуро подумав, що взяття замку в лоб було б тривалим і кривавим, і Гамлеї не змогли б зібрати стількох людей, щоб не сумніватися в успіху.
Сьогодні, звісно, замок був відкритим для всіх, хто мав там справи. Вільям назвав своє ім’я вартовому, і той пропустив його без зайвих запитань. На нижньому подвір’ї, відгородженому земляним валом, розкинулася звичайна низка будівель: стайні, кухні, майстерні, вежа-клозет і каплиця. Навколо був рейвах. Конюші, зброєносці, слуги та служниці жваво снували туди-сюди, гучно розмовляли, віталися й жартували. Людині, яка нічого не підозрює, все це здавалося б звичайним збудженням, спричиненим поверненням господаря, але Вільям вбачав у тому дещо більше.
Він залишив Волтера на стайні з кіньми й пішов подвір’ям туди, де точно навпроти вартівні був другий міст через рів — той, що вів у верхнє коло. На тому боці мосту його перепинив інший вартовий. Цей охоронець, на відміну від першого, спитав, у якій справі прийшов Вільям, і той відповів:
— Приїхав побачитися з леді Алієною.
Вартовий не знав його, але роздивився з голови до ніг, відзначив накидку тонкої роботи й багряну туніку та прийняв Вільяма за сподіваного залицяльника, тож із посмішкою сказав:
— Знайдете юну леді у великій залі.
У центрі верхнього подвір’я стояв донжон — квадратна триповерхова кам’яниця з товстими стінами. Зазвичай на першому поверсі таких споруд розташовувалася комора. Над нею була велика зала, куди вела приставна дерев’яна драбина, яку можна було втягнути зсередини. На верхньому поверсі мала бути графська опочивальня, яка повинна була стати останнім рубежем Варфоломія, коли Гамлеї прийдуть по нього.
Загалом замкові будівлі були розташовані таким чином, щоб утворити низку тяжких перешкод для нападників. Це було звичайною практикою, але тепер, коли Вільям намагався зрозуміти, як обійти ці перешкоди, він ясно бачив призначення різних складових. Навіть якщо нападники проривались у нижнє коло, вони однаково мали перейти ще один міст і пройти повз іще одну вартівню, а потім атакувати міцний донжон. Далі їм треба було якось потрапити на верхній поверх — для цього, мабуть, довелося б скористатися власною драбиною, — і навіть тоді на них чекав іще один бій, щоб дістатися сходами в графську опочивальню. Вільям усвідомив, що взяти замок можна тільки хитрістю, і почав обмірковувати, як пробратися всередину.
Він піднявся драбиною та увійшов у залу, повну людей, але графа серед них не було. У дальньому кутку ліворуч були сходи, що вели в опочивальню, а біля них сиділи п’ятнадцять-двадцять лицарів і солдатів, які тихо розмовляли. Це було незвично. Лицарі й солдати належали до різних класів. Лицарі володіли землею та забезпечували себе коштом ренти, а солдатам платили поденно. Вони починали товаришувати лише тоді, коли з’являлася загроза війни.