Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 42)

Він відчув на собі погляд Алієни.

— Не видасть за того, хто тобі не подобається? — повторив він за нею. — Невже я тобі не подобаюся?

Гнів проблиснув в її очах.

— Ти мене не слухав, — сказала вона. — Ти думаєш тільки про себе й не звертаєш уваги на почуття інших. Як ти поводився минулого разу? Говорив лише про себе, а мною зовсім не цікавився!

Її голос підвищився майже до крику, і, коли вона зупинилася, Вільям помітив, що чоловіки в іншому кутку зали замовкли й стали прислухатися. Він почувався ніяково.

— Не треба так гучно, — попросив він.

Вона не слухала.

— Хочеш знати, чому ти мені не подобаєшся? Добре, я скажу тобі. Ти мені не подобаєшся, тому що тобі бракує делікатності. Ти мені не подобаєшся, тому що ти ледь умієш читати. Ти не подобаєшся мені, тому що тебе цікавлять лише твої пси, коні й ти сам.

Ґілберт Котяча Пика і Джек Фіцгійом гучно зареготали. Вільям відчув, як зашарівся. Ці чоловіки були ніким. Якісь жалюгідні лицарі сміялися з нього, сина лорда Персі Гамлейського. Він підвівся.

— Досить, — квапливо сказав він, щоб зупинити Алієну. Проте марно.

— Ти мені не подобаєшся, тому що ти себелюбний, нудний і безмізкий, — прокричала вона, і тепер уже зареготали всі лицарі. — Ти мені не подобаєшся, ти мені огидний, я тебе ненавиджу й зневажаю. І тому я ніколи не вийду за тебе!

Лицарі загулюкали й заплескали в долоні. Вільям аж зіщулився всередині. Їхній сміх змусив його почуватися малим, слабким і безпорадним, немов у дитинстві, — коли він був хлоп’ям, то постійно боявся. Вільям відвернувся від Алієни, щосили стараючись, щоб вираз обличчя не виказав його справжніх почуттів. Він мало не бігом пройшов через залу під дедалі гучніший сміх. Нарешті дістався дверей, розчахнув їх і вийшов геть. Він грюкнув дверима й збіг униз драбиною, задихаючись від сорому, а приглушене відлуння їхнього глузливого реготу так і стояло в його вухах, поки Вільям простував брудним подвір’ям до брами.

Дорога на Ширинг перетинала тракт десь за милю[55] від Ерлскаслу. На перехресті подорожні могли повернути на північ, у напрямку Глостеру й кордону з Уельсом, або на південь — до Вінчестеру й узбережжя. Вільям з Волтером повернули на південь.

Вільямові муки перетворилися на злість. Він надто гнівався, щоб говорити. Йому кортіло вдарити Алієну й повбивати тих лицарів. Він жадав встромити жало меча в кожний вишкірений рот і загнати лезо глибоко в горлянку. Вільям уже обміркував, як помститися принаймні одному з них. Якщо все вдасться, він також здобуде й необхідні йому докази зради. Від думки про це він відчув якусь звірячу втіху.

Спершу треба було спіймати одного з них. Там, де дорога пірнала в ліс, Вільям спішився й пішов з конем на поводі. Волтер мовчки зробив те саме, зважаючи на його настрій. Вільям зупинився там, де дорога звужувалася. Він повернувся до Волтера й спитав:

— Хто вправніший з ножем, ти чи я?

— У ближньому бою кращий я, — обережно сказав Волтер. — Але ти влучніше метаєш, мілорде.

Усі слуги звали його мілордом, коли він злився.

— Зможеш зупинити коня на скаку й повалити його?

— Якщо буде добра, міцна жердина, то зможу.

— Іди знайти якесь деревце, зрубай, позрізай гілки — і буде тобі добра, міцна жердина.

Волтер пішов.

Вільям завів обох коней у ліс і прив’язав на галявині, вдалині від дороги. Він зняв сідла й кілька ремінців з упряжі — так, щоб вистачило зв’язати людині руки і ноги. Його задум був простий, але часу вигадувати щось більш хитре він не мав, тож просто сподівався на краще.

На зворотному шляху до дороги він знайшов дебелу дубову гілку, суху й важку, що згодилася б за палицю.

Волтер чекав із жердиною. Вільям обрав йому місце для засідки — за великим буком, що ріс неподалік від стежини.

— Не висовуй жердину надто рано, інакше кінь перестрибне через неї, — попередив він. — Але не проґав мить, бо за задні ноги його не зачепиш. Найкраще влучити між передніх. І постарайся встромити жердину в землю, щоб кінь її не відштовхнув.

Волтер кивнув.

— Я бачив, як таке роблять.

Вільям пройшов ярдів тридцять[56] у напрямку Ерлскаслу. Він мав переконатися, що кінь іде достатньо швидко й не встигне зупинитися, якщо побачить жердину. Вільям сховався якомога ближче до дороги. Рано чи пізно вісники графа Варфоломія з’являться. Вільям сподівався, що довго чекати не доведеться. Він переживав, чи буде вдалим його задум, і хотів скоріше з усім покінчити.

«Ті лицарі, що кепкували з мене, і гадки не мали, що я за ними стежу», — подумав він, і це трохи його заспокоїло. Але один із них невдовзі дізнається про це. І пошкодує про свій глум. І пошкодує про те, що, замість скалити зуби, не став на коліна цілувати його чоботи. Він ридатиме й благатиме, а Вільям лише примножуватиме його муки.

Він мав й інші приводи тішитися. Якщо його задум здійсниться, це означатиме падіння графа Варфоломія та відродження Гамлеїв. І тоді всі, хто хихотів зі скасованого весілля, затремтять зі страху, а дехто самим лиш страхом не відбудеться.

Падіння Варфоломія також означатиме падіння Алієни, і це буде найкраще з усього. Її роздута пиха й зверхнє ставлення зникнуть після того, як її батька повісять за зраду. І якщо вона хоче й далі ласувати цукром і носити шовк, їй доведеться вийти за Вільяма. Він уявив, як вона, покірна й розкаяна, несе йому гаряче печиво з кухні, дивиться на нього великими темними очима, рада його потішити, спрагла до ласки, з напіввідкритими м’якими губами, що благають про поцілунок.

Його фантазії перервав стукіт копит по мерзлому зимовому ґрунту. Він вийняв ніж і зважив його в руці, згадуючи як він у ній лежить. Лезо біля жала було нагострене з обох боків — щоб легше входило в тіло. Вільям підвівся, притулився спиною до дерева, що повністю закривало його, взяв ніж за лезо й, затамувавши подих, став чекати. Він хвилювався: боявся, що не влучить, що кінь не впаде, що вершник уб’є Волтера вдалим ударом і Вільямові доведеться битися з ним самому… Щось його бентежило в стукоті копит, що наближався. Він бачив, як Волтер схвильовано дивиться на нього з кущів — той теж чув це. Тут Вільям зрозумів, у чому річ: скакало кілька коней. Він мав швидко прийняти рішення. Чи нападати їм на двох? То буде чесний, але ризикований бій. Він вирішив пропустити їх і зачекати самотнього вершника. Це було прикро, але розумно. Він заперечливо помахав Волтерові. Той кивнув і відступив у свою схованку.

За мить на дорозі з’явилися два вершники. Вільям побачив спалах червоного шовку — Ральф Лаймський. Потім промайнула лиса голова Ральфового супутника. Вони промчали повз Вільяма й зникли з очей.

Попри розчарування, Вільям радий був пересвідчитися, що його здогадка, ніби граф відправляє цих людей з дорученнями, підтвердилася. Однак тепер його хвилювало, чи не задумав Варфоломій відправляти всіх парами. То була б природна обачність: за змоги всі подорожували групами — з міркувань безпеки. З іншого боку, Варфоломій мав багато кому надіслати звістку, а людей в нього було недостатньо, тому відправляти двох лицарів з одним повідомленням — то була б зайва розкіш. До того ж лицарі славилися жорстокістю, тож безсумнівно взяли б верх над розбійником, якби дійшло до бійки, — у ній грабіжник був мало зацікавлений, адже що візьмеш з лицаря, окрім меча, продати який без відповіді на незручні запитання буде складно, і коня, котрий, найпевніше, скалічиться, потрапивши в пастку. Тому лицар у лісі міг почуватися безпечніше за інших.

Вільям почухав потилицю руків’ям ножа. Він міг помилятися, а міг і мати рацію, тож просто став чекати. У лісі було тихо. Кволе зимове сонце вийшло з-за хмар, слабко посвітило через густі зарості й знову сховалося. Вільямів шлунок нагадав йому, що час обіду вже минув. За кілька ярдів від нього дорогу перейшов олень, який і не підозрював, що на нього дивиться голодна людина. Вільямові уривався терпець.

Він вирішив, що, як вершники знову з’являться парою, треба буде нападати. Це було небезпечно, але з ним Волтер, відмінний боєць. Крім того, то могла бути остання можливість. Вільям розумів, що його можуть убити, але смерть, можливо, краща за життя в постійному приниженні. Врешті-решт, смерть у бою — це честь.

Але найкращою, думалося йому, була б поява Алієни, самої, на білому поні. Хай би вона впала з коня, обідрала собі руки й ноги, подряпалася до крові об шпичаки в густому підліску, а він накинувся б на неї та притиснув би до землі. Вона померла б зі страху.

Він тішився думкою про це, уявляючи її рани, її обличчя з маскою жаху, коли вона усвідомила б, що цілком в його владі, та смакуючи, як рухалися б її груди, коли він сидів би на ній. І тут він знов почув стукіт копит.

Цього разу кінь був лише один.

Вільям випростався, вхопив ніж, притиснувся до дерева та прислухався.

То був гарний швидкий кінь — не бойовий, але, схоже, добрий рисак. Він ніс помірний тягар — найпевніше, вершника без обладунку, адже поступ його був сталий, а подих — легкий. Вільям перехопив погляд Волтера й кивнув: вершник їхав сам-один і віз потрібний доказ. Він підвів праву руку, взявши ніж за лезо.

І тут удалині заіржав Вільямів кінь.

Звук пронісся мовчазним лісом, його не заглушило навіть тупотіння коня, що наближався. Той почув звук й сповільнився. Вершник сказав: «Вйо», — і пустив коня ступою. Вільям пошепки вилаявся. Тепер їздець буде дуже обережним, а їхнє завдання стане набагато складнішим. Вільям пошкодував, що не завів коня глибше в ліс.