Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 44)

— Куди ти прямував?

Голосом, у якому було чутно стриманий крик, Ґілберт відповів:

— У Шерборн.

— Навіщо?

— Відпусти мене заради Бога, і я все скажу.

Вільям відчув, що перемога вже близько. Це дуже його тішило. Але він іще не був цілком певен. Сказав Волтерові:

— Забери його ноги з вогню.

Волтер потягнув Ґілберта за туніку, визволяючи його ноги з вогню.

— Ну, — сказав Вільям.

— Граф Варфоломій має п’ятдесят лицарів, у Шерборні й в околицях, — з натугою викрикнув Ґілберт. — Я маю зібрати їх і привести в Ерлскасл.

Вільям посміхнувся. Усі його здогадки підтвердилися.

— А нащо графові всі ці лицарі?

— Він не казав.

Вільям звернувся до Волтера.

— Підсмаж його ще трохи.

— Ні! — закричав Ґілберт. — Я скажу!

Волтер вагався.

— Швидко, — попередив він.

— Вони мають битися за імператрицю Мод, — нарешті вимовив Ґілберт.

Нарешті. Це й був доказ. Вільям тішився успіхом.

— Перед моїм батьком ти скажеш те саме? — спитав він.

— Так, так.

— А коли мій батько спитає про це перед королем, ти також скажеш правду?

— Так!

— Поклянися хрестом.

— Клянуся хрестом Господнім, я скажу правду!

— Амінь, — задоволено мовив Вільям і заходився гасити багаття.

Вони прив’язали полоненого до сідла й поїхали ступою, ведучи Ґілбертового коня на поводі. Лицар ледь тримався на коні, а Вільям не хотів, щоб той помер, адже від нього мертвого не буде жодної користі, тому він старався не виявляти надмірну жорстокість. Коли вони їхали повз струмок, він плеснув водою на обпечені ноги лицаря. Ґілберт закричав від болю, але це, напевно, полегшило його муки.

Вільяма охопило дивне відчуття — суміш тріумфу й розчарування. Йому ще не доводилося вбивати людину, а прикінчити Ґілберта дуже кортіло. Катувати людину й не вбити її — то було наче роздягнути дівчину й не зґвалтувати. Що більше він думав про це, то сильніше відчував, що хоче жінку.

Може, коли він дістанеться дому… ні, на те не буде часу. Він муситиме переповісти батькам, що сталося, а ті зажадають, щоб Ґілберт повторив своє зізнання перед священником і, найпевніше, перед іншими свідками. Потім вони спланують захоплення графа Варфоломія, що, мабуть, треба буде зробити завтра, до того, як Варфоломій збере своїх бійців. Але Вільям не уявляв, як взяти замок без тривалої облоги…

Він саме подумав, що ще нескоро побачить привабливу жінку, коли вона раптом з’явилася перед його очима.

Назустріч Вільямові дорогою йшли п’ятеро, а серед них — жінка років двадцяти п’яти, вже не дівчинка, але ще доволі молода. Коли вони наблизилися, у Вільяма прокинувся інтерес: жінка була вродлива, з темним волоссям, що сходилося в «мис удови» на чолі, і глибоко посадженими очима золотого кольору. Вона мала елегантну, гнучку фігуру та м’яку засмаглу шкіру.

— Стій тут, — сказав Вільям Волтерові. — Тримай лицаря позаду, поки я говоритиму з ними.

Подорожні зупинилися й насторожено подивилися на нього. Це, безперечно, була родина: високий чоловік — голова сім’ї, хлопець, судячи з усього, дорослий, але ще безбородий, і двоє пуцьвірінків. Вільям раптом подумав, що чоловік йому когось нагадує.

— Я тебе знаю? — спитав він.

— Я знаю тебе, — відповів той. — І впізнаю твого коня, адже ви вдвох мало не вбили мою дочку.

Вільям почав щось пригадувати. Кінь не зачепив дитину, але був близький до того.

— Ти будував мій маєток, — сказав він. — А коли я звільнив тебе, ти зажадав платні й мало не наважився на погрози.

Чоловік дивився зухвало й не заперечував того.

— Тепер ти не такий пихатий, — з усмішкою мовив Вільям.

Уся родина, схоже, потерпала від голоду. День виявився плідним на зведення рахунків із тими, хто образив Вільяма Гамлейського.

— Ви голодні?

— Так, ми голодні, — відповів Будівник понурим голосом, в якому бриніла злість.

Вільям знову подивився на жінку. Та стояла, розставивши ноги й задерши підборіддя, і безстрашно дивилася на нього. Алієна розпалила його, і він прагнув вгамувати свою хіть із цією дівкою. «Вона вперта, — подумав він. — Буде сіпатися й дряпатися. Але так навіть краще».

— Ти не одружений із цією дівчиною, Будівнику, — озвався Вільям. — Я пам’ятаю твою дружину — потворну корову.

На обличчі Будівника промайнув болісний вираз і він сказав:

— Моя дружина померла.

— А цю ти до церкви не водив, чи не так? Бо не маєш і пенні за душею, щоб заплатити священникові.

Волтер кашлянув у Вільяма за спиною, і коні нетерпляче поворушилися.

— Може, я дам вам грошей на харчі, — сказав він Будівникові, щоб подражнити.

— Я вдячно прийму їх, — мовив той, і Вільям побачив, що йому складно принижуватися.

— Я милостиню не подаю. Я куплю твою жінку.

Та відповіла йому сама.

— Я не продаюся, хлопчику.

Її зневага влучила точно в ціль, і Вільям розізлився. «Коли залишимося самі, я покажу тобі, що я чоловік, а не хлопчик», — подумав він і звернувся до Будівника:

— Я дам за неї фунт срібла[61].

— Вона не продається.

Вільямова хіть розпалилася ще більше. Він пропонував зголоднілому ціле багатство, а той відмовлявся, і це неймовірно розлютило Вільяма. Він сказав:

— Дурню, якщо не візьмеш гроші, я проштрикну тебе мечем і зляжуся з нею просто перед твоїми дітьми.

Будівник сунув руку під накидку. «Він має якусь зброю, — подумав Вільям. — До того ж кремезний чолов’яга й, попри те що худий, немов лезо, зможе люто битися, щоб захистити свою жінку». Жінка тим часом посунула свою накидку вбік і взялася за руків’я на диво великого кинджала, що висів у неї на паску. Старший хлопець також був доволі міцним і міг завдати чимало клопоту.

Волтер тихо, але переконливо сказав:

— Мілорде, в нас обмаль часу.

Вільям неохоче кивнув. Він мав доставити Ґілберта до маєтку Гамлеїв. Це було надто важливо, щоб відволікатися на бійку через жінку. Йому доведеться терпіти й далі.

Він подивився на п’ятьох голодних обірванців, готових на смерть битися проти двох дужих людей з мечами й на конях. Йому складно було це зрозуміти.

— Ну то дохніть з голоду, — кинув Вільям, штурхнув коня п’яткою, і за кілька хвилин подорожні зникли з очей.