Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 45)

II

Коли вони відійшли десь на милю[62] від місця, де зустріли Вільяма Гамлейського, Елена сказала:

— Можна трохи повільніше?

Том зрозумів, що задав шалений темп. Він злякався: якоїсь миті йому здалося, що їм з Альфредом доведеться битися з двома озброєними вершниками. Том не мав жодної зброї. Він сунув руку під накидку, щоб дістати свій молот, але потім з болем згадав, що кілька тижнів тому обміняв його на мішок вівса. Він не зрозумів уповні, чому Вільям відступив, але прагнув, щоб відстань між ними була якомога більшою — на випадок, якщо юний лорд раптом повернеться до своїх злих, ницих намірів.

Томові не вдалося знайти роботу ані в палаці єпископа Кінгзбриджського, ані деінде. Однак неподалік від Ширингу була каменярня, а там, на відміну від будівництва, взимку працювало не менше людей, ніж улітку. Зазвичай Томова робота була складнішою і краще оплачуваною, але йому вже давно було плювати на це. Він лише прагнув прогодувати родину. Власником ширингської каменярні був граф Варфоломій, а Томові розповіли, що графа можна знайти в замку, за кілька миль на захід від містечка.

Тепер, коли він був з Еленою, його розпач лише посилився. Він розумів, що заради кохання вона покинула колишнє життя, заздалегідь не зваживши наслідків. Зокрема, вона не уявляла, як складно може бути Томові знайти роботу. Елена не припускала, що вони можуть і не пережити зиму, а Том не прагнув руйнувати її ілюзії, адже хотів, щоб вона була з ним. Але жінка, врешті-решт, завжди ставить на перше місце добробут своєї дитини, тому Том боявся, що Елена покине його.

Вони були разом уже тиждень: це були сім днів відчаю та сім ночей насолоди. Щоранку Том прокидався щасливим і життєрадісним. Але впродовж дня його починав мучити голод, діти втомлювалися, а Елена хмурнішала. Іноді їх годували — як тоді, коли вони зустріли ченця, що пригостив їх сиром, — а іноді їм доводилося жувати смужки висушеної на сонці оленини із запасів Елени. То було те саме, що жувати оленячу шкуру, але все одно краще за ніщо. А коли темнішало, вони лягали поруч, змерзлі й нещасні, обіймалися, щоб зігрітися, а згодом починали пестити одне одного й цілуватися. Попервах Том постійно хотів негайно увійти в неї, але вона ніжно відсувала його — їй кортіло довше милуватися й цілуватися. Він слухався її із захопленням. Досліджував її тіло, торкався її там, де ніколи не торкався Агнеси, — пахв, вух і між сідниць. Вони, бувало, хихотіли разом, сховавшись під накидками. Часом вони кохалися ніжно. А часом, як у гостьовому будинку монастиря, коли зморені діти міцно спали, вона домінувала над ним, змушувала пестити її пальцями, і він підкорювався, зачарований і збуджений її безсоромністю. Опісля вони засинали глибоким тихим сном, а страх і злість, що мучили їх упродовж дня, начисто змивало кохання.

Був полудень, коли Том припустив, що Вільям Гамлейський уже далеко, і вирішив зробити зупинку та перепочити. Їжі, окрім сушеної оленини, вони не мали. Але того ранку їм вдалося випросити трохи хліба на самотній фермі, а господиня ще й дала їм елю у великій дерев’яній пляшці без корка, дозволивши забрати пляшку із собою. Половину того елю Елена приберегла на обід.

Том сів на край широкого пня, а Елена примостилася поруч. Вона зробила великий ковток із пляшки й передала її Томові.

— Хочеш м’яса? — спитала вона.

Том похитав головою та ковтнув елю. Він легко проковтнув би його весь, але мав лишити трохи дітям.

— Залиш м’ясо на потім, — сказав він Елені. — Може, в замку нас нагодують вечерею.

Альфред приклався до пляшки й випив усе до дна.

Джек похнюпився, а Марта розплакалася.

Хлопець дивно всміхнувся.

Елена подивилася на Тома й за мить промовила:

— Ти не мав би спускати це йому з рук.

Том знизав плечима.

— Він більший за них — йому і треба більше.

— У нього й без того завжди більші порції. Щось має перепадати й меншим.

— Немає сенсу втручатися в дитячі сварки, — заперечив Том.

Голос Елени посуворішав.

— То Альфредові можна ображати молодших, як йому заманеться, а ти нічого не вдієш із цим?

— Він їх не ображає, — відповів Том. — Діти завжди б’ються.

Вона похитала головою в обуренні.

— Я тебе не розумію. Ти в усьому добра людина. Але коли йдеться про Альфреда, стаєш наче сліпий.

Томові здавалося, що Елена перебільшує, але він не хотів її засмучувати й сказав:

— То дай малим трохи м’яса.

Елена розв’язала свій мішок. Досі роздратована, вона відрізала по шматку сушеної оленини й дала їх Марті й Джекові. Альфред простягнув руку, але жінка не звернула на нього уваги. На Томову думку, вона мала б дати і йому шматок. Альфред хороший хлопчик, просто Елена його не розуміє. «Великий парубок, — з гордістю подумав Том. — У нього здоровий апетит і запальний характер, і якби то був гріх, то половина юнаків у світі були б прокляті».

Вони перепочили й рушили далі. Джек із Мартою йшли попереду, досі жуючи жорстке м’ясо. Менші непогано ладнали, попри різницю у віці, — Марта мала шість років, а Джек — одинадцять чи дванадцять. Але Марта вважала Джека неймовірно чарівним, а Джек, схоже, тішився тим, що раніше було йому недоступно, — гратися з іншою дитиною. Прикро, що Альфредові не подобався малий. Це дивувало Тома: він чекав, що Джек, якому ще було далеко до дорослішання, не викличе в Альфреда презирства, та марно. Альфред, звісно, був сильніший за Джека, але той був розумніший.

Том не хотів думати про це. Хлопці завжди так поводяться, а він і без того мав чим перейматися, крім як переживати щодо дитячих сварок. Часом він потайки задумувався, чи зможе взагалі колись знайти роботу. Вони могли блукати дорогами, аж доки всі по черзі перемруть: хтось із дітей замерзне холодним ранком, хтось надто ослабне й не здолає лихоманки, Елену може зґвалтувати й убити якийсь розбійник на кшталт Вільяма Гамлейського, а сам Том буде марніти й марніти, аж доки якось залишиться лежати на лісовій землі й потроху поринати в забуття.

Елена тоді вже безперечно піде від нього. Вона повернеться у свою печеру, де залишилися діжка яблук і мішок горіхів, яких достатньо на двох, щоб дотягнути до весни, але забракне на п’ятьох. Том знав, що це розіб’є йому серце.

Він думав і про малюка. Монахи назвали його Джонатаном. Томові подобалося це ім’я. Воно означало «дар Господній», якщо вірити монахові, що пригостив їх сиром. Том уявив собі Джонатана, червоного, зморщеного й із лисиною на маківці — такого, яким він був, коли народився. Тепер він, звісно, змінився: тиждень — великий термін для новонародженого. Він уже мусив підрости, його очі мали ширше розплющитися. Навколишній світ уже, напевне, увійшов у його свідомість: гучний шум лякав його, а колиска — заспокоювала. Коли він відригував, його рот кривився. Ченці, найпевніше, не знали, що то гази, і плутали гримасу зі справжньою усмішкою.

Том сподівався, що в монастирі про маля добре дбають. Дивлячись на ченця із сиром, можна було дійти висновку, що й інші люди там добрі й тямущі. І хай там як, вони були здатні подбати про малого краще за Тома — бездомного й нужденного. «Якщо колись стану старшим майстром на великому будівництві й зароблятиму сорок вісім пенсів на тиждень і поденну платню на додаток, буду жертвувати гроші цьому монастирю», — думав Том.

Вони вийшли з лісу й невдовзі побачили замок.

Томів настрій покращився, але він старанно вгамовував своє піднесення: місяці розчарувань навчили його, що великі надії часто обертаються болісним розчаруванням.

Вони йшли до замку стежкою, що вилася між голих полів. Марта з Джеком натрапили на поранену пташку, і всі зупинилися, щоб на неї подивитися. То була кропив’янка — така мала, що її можна було й не помітити. Марта схилилася над нею, і та підстрибнула — вочевидь неспроможна літати. Дівчинка підняла пташку й взяла в руки.

— Вона тремтить, — сказала Марта. — Я відчуваю. Мабуть, злякалась.

Пташка не намагалася вирватися й тихо сиділа в руках у Марти, роздивляючись людей яскравими очима-намистинками.

Джек зауважив:

— Гадаю, в неї зламане крило.

Альфред буркнув:

— Дай подивлюся.

Він забрав пташку в сестри.

— Ми доглянемо її, — промовила Марта. — Може, вона одужає.

— Не одужає, — відповів Альфред. Швидким рухом своїх ручищ він скрутив пташці шию.

Елена сказала:

— Та якого чорта?

Марта вдруге за день розридалася, а Альфред засміявся й кинув тільце на землю. Джек підняв її.

— Мертва, — сказав він.

Елена спитала:

— Альфреде, що з тобою не так?

Том відповів:

— З ним усе добре. А пташка все одно померла б.

Він рушив далі, решта пішла за ним. Елена знову злилася на Альфреда, а той за це злився на неї. Нащо влаштовувати галас через чортову кропив’янку? Том пам’ятав, яким був у чотирнадцять років — хлопчиком з тілом чоловіка, життя було нелегким. Елена сказала, що, коли йдеться про Альфреда, він наче сліпий, але вона нічого не розуміла.

Дерев’яний міст, що вів через рів до вартівні, був ненадійний і хиткий, але, схоже, графа це влаштовувало: мостом могли скористатися нападники, і що ймовірнішим було його падіння, то в більшій безпеці був замок. По периметру йшов ґрунтовий насип із кам’яними вежами. Коли родина перейшла через міст, то опинилася перед кам’яною вартівнею у вигляді двох веж, поєднаних містками. «Чимало кам’яної кладки, — подумав Том, — цей замок не рівня тим, що будували з дерева й глини». Можливо, завтра в нього буде робота. Він пригадав відчуття гарних інструментів у руках, шкрябання зубила по каменю, коли його обтісували та вирівнювали поверхню, і суху кам’яну куряву в ніздрях. Можливо, завтра вони заснуть із животами, повними їжі, яку він заробив, а не випросив.