Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 41)
Вільям упізнав декого з них: Ґілберта Котячу Пику, злого старого вояка із допотопною бородою й довгими бакенбардами, досі сильного попри те, що йому було вже за сорок; Ральфа Лаймського, який витрачав на одяг більше, ніж деякі наречені, і нині був убраний у синю мантію із червоною шовковою підбійкою; Джека Фіцгійома, котрий, хоч і був однолітком Вільяма, вже став лицарем, і кількох інших. Він кивнув товариству, але на нього не звернули уваги — відомий усім, Вільям був, однак, ще надто молодим, щоб щось важити.
Він подивився в інший куток зали й одразу побачив Алієну. Вигляд у неї був геть не такий, як напередодні. Вчора вона вбралася для відвідин собору в шовки, тонку вовну й льон вкупі з манжетами, стрічками й гостроносими черевичками. Нині ж дівчина одягнула коротку туніку, немов селянка або дитина, а ноги в неї були босі.
Алієна сиділа на лаві й дивилася на гральну дошку, де стояли різноколірні фішки. Вільям побачив, як вона підтягнула туніку, оголивши коліна, насупилася й наморщила носа. Напередодні вона була неймовірно витончена, сьогодні ж здавалася беззахисною дитиною — і це робило її ще більш жаданою для Вільяма. Раптом він засоромився через те, що це дитя завдало йому стільки страждань, і захотів якось довести їй, що здатен її підкорити. Це відчуття було майже як хіть.
Вона грала з хлопчиком, молодшим од неї роки на три, непосидливим і роздратованим: йому не подобалася гра. Вільям відзначив родинну схожість між ними. Хлопчик нагадував Алієну в дитинстві — той самий кирпатий ніс і коротке волосся. То, мабуть, був її молодший брат Річард, наступник графського титулу.
Вільям наблизився. Річард глянув на нього й знову зосередився на дошці. Алієна не відводила від неї погляду. Дошка мала форму хреста й була поділена на різноколірні квадрати. Чорні й білі фішки, схоже, були зроблені зі слонової кістки. Вони грали у «Млин», також відомий як «Танець на дев’ятьох» — напевне, цю гру Алієнин батько привіз їм у подарунок із Нормандії. Але Вільяма більше цікавила сама Алієна. Коли вона нахилилася до дошки, туніка зсунулася, і він на мить побачив її груди. Вони були такі великі, як він собі й уявляв.
У нього пересохнуло в роті. Річард посунув фішку на дошці, і Алієна сказала:
— Ні, так не можна.
Хлопчик збентежився.
— Чому ні?
— Тому що це не за правилами, дурнику.
— Мені
Алієна спалахнула.
— Правил треба дотримуватися!
— Чому це?
— Просто треба — і все!
— А я не буду, — сказав він і скинув дошку з лави на підлогу, розсипавши фішки.
Алієна миттю дала йому ляпаса.
Той заплакав, адже його гордість постраждала не менше за обличчя.
— Ти… — Хлопчик мить вагався. — Ти — курва сатани!
Він розвернувся й побіг, але через три кроки врізався у Вільяма.
Вільям схопив його за руку й підняв догори.
— Дивись, щоб священник не почув, як ти клянеш сестру, — сказав він.
Річард смикався й верещав.
— Мені боляче! Відпусти!
Вільям ще трохи потримав його так. Річард припинив сіпатися й зарюмсав. Вільям поставив його на підлогу, і той побіг геть у сльозах.
Алієна забула про гру й дивилася на Вільяма, здивовано вигнувши брову.
— Навіщо прийшов? — спитала вона. Її голос був тихим і спокійним — голосом дорослої людини.
Вільям сів на лаву. Він пишався тим, як майстерно вгамував Річарда.
— Приїхав побачитися з тобою, — відповів він.
Її обличчя стало підозрілим.
— Нащо?
Вільям сів так, щоб бачити сходи. На них саме з’явився чоловік років за сорок, вбраний як старший слуга — у берет і коротку туніку з дорогої тканини. Він зробив жест рукою, і один з лицарів у супроводі солдата піднявся до нього. Вільям знову подивився на Алієну.
— Щоб поговорити.
— Про що?
— Про нас із тобою.
Він подивився їй через плече й побачив слугу, що наближався до них зніженою, жіночою ходою. В одній руці він ніс цукрову голову брудно-коричневого кольору. У другій — тримав кручений коренеплід, схожий на імбир. Судячи з усього, то був домоправитель, який ішов від комірки з прянощами — замкненої шафки в графській опочивальні, де зберігалися дорогі харчі, — і тепер ніс все це на кухню: цукор для пирога з диких яблук, а імбир — для міноги.
Алієна простежила за Вільямовим поглядом.
— О, вітаю, Метью.
Домоправитель усміхнувся, відламав шматок цукру та простягнув їй. Вільямові здалося, що Метью обожнює Алієну. Слуга, схоже, помітив з її поведінки, що вона чимось стурбована, бо його усмішку змінив хмурий погляд, і він обережно спитав:
— Чи все гаразд?
— Так, дякую.
Метью здивовано подивився на Вільяма.
— Юний Вільям Гамлейський, чи не так?
Вільяма збентежило те, що його впізнали, хоча це було неминуче.
— Залиш свій цукор для дітлахів, — озвався він, хоч його й не пригощали. — Мені чхати на нього.
— Як скажете, мілорде. — З вигляду Метью було ясно, що він не піднісся б так високо, якби сварився із синами дворян. Він звернувся до Алієни: — Батько привіз вам чарівний тонкий шовк — покажу пізніше.
— Дякую, — відповіла вона.
Метью пішов. Вільям не втримався:
— Дурень жінкуватий.
Алієна спитала:
— Чому ти такий грубий з ним?
— Я не дозволяю слугам звати себе «юним Вільямом». — То був не найкращий спосіб почати женихання до леді. Вільям із гнітючим відчуттям зрозумів, що помилився з перших хвилин. Він мав бути чарівливим, тому всміхнувся й сказав: — Якби ти була моєю дружиною, слуги звали б тебе «леді».
— Ти приїхав говорити про одруження? — скептично спитала вона.
— Ти не знаєш мене, — запротестував Вільям. Він з відчаєм зрозумів, що йому не вдається задати тон їхній бесіді. Хотів був трохи потеревенити перед тим, як перейти до діла, але її прямота змусила його бовкнути: — Ти недооцінила мене. Не знаю, що я скоїв під час минулої зустрічі, щоб відвернути тебе від себе. Але хай там що, ти поквапилася.
Вона відвернулася, обмірковуючи відповідь. У неї за спиною Вільям побачив лицаря й солдатів, які спустилися сходами та цілеспрямовано рушили до дверей. За мить нагорі з’явився чоловік у церковному вбранні — напевне, секретар графа — і махнув рукою. Двоє лицарів встали й подалися нагору: Ральф Лаймський у своїй мантії, підбитій червоним, і старший чоловік з лисою головою. Схоже, всі в залі чекали на зустріч із графом в його опочивальні й заходили по одному-двоє. Але навіщо?
— І ти стільки чекав? — спитала Алієна. Схоже, вона намагалася щось приховати. Можливо, гнів, але у Вільяма закралася підозра, що це сміх. — І
Вільям усвідомив: вона побудувала фразу так, що це справді здавалось дещо неправдоподібним.
— Не вщухло — всі досі пліткують про це, моя мати досі гнівається, а тато не може підвести голову на людях, — обурився він. — Для нас ніщо не вщухло.
— То річ у честі родини, так?
Її голос заграв небезпечними нотками, але Вільям не звернув на це уваги. Він зрозумів, навіщо граф зустрічається нагорі з лицарями й солдатами: він розсилає вісників.
— Честі родини? — неуважно перепитав Вільям. — Так.
— Я знаю, що мушу дбати про честь і міжродинні союзи, — сказала Алієна. — Але шлюб — то не тільки про це. — Якусь мить вона обмірковувала, а потім визначилася: — Гадаю, треба розповісти тобі про мою маму. Вона ненавиділа батька. Батько не поганий, він чудова людина, і я люблю його, але він страшенно серйозний і суворий і ніколи не розумів маму. То була радісна й безтурботна жінка, яка весь час сміялася, розповідала казки та цінувала музику, а батько робив її нещасною.
Вільям помітив, що на очах в Алієни виступили сльози, але він міг думати тільки про вісників.
— Тому вона й померла — бо він не дозволяв їй бути щасливою. Я точно це знаю. І йому це також відомо. Ось чому він пообіцяв, що ніколи не видасть мене за того, хто мені не подобається. Тепер ти розумієш?
Ті вістки — то накази, думав Вільям. Накази друзям і союзникам графа Варфоломія, розпорядження готуватися до битви. А вісники — це і є