Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 39)

Після того як померла мати Алієни, вона багато подорожувала з батьком, і Вільям мало бачився з нею. Але навіть тих зустрічей було достатньо, щоб усвідомити, якою прекрасною дівчиною вона стала, і він був неймовірно радий дізнатися, що Алієна буде його нареченою. Вільям гадав, що вона мусить піти за нього незалежно від свого бажання, але все ж таки вирішив зустрітися з нею, щоб дівчина охочіше пішла до вівтаря.

Вона, найпевніше, була незайманою, на відміну від нього. Дехто з дівчат, яких він причаровував, були майже такі самі вродливі, як Алієна, хоча ніхто не міг зрівнятися з нею походженням. Зі свого досвіду Вільям знав, що багатьох дівчат вабило його ошатне вбрання, його баскі коні та невимушена манера витрачати гроші на солодке вино й гарні стрічки. І якщо йому вдавалося заманити їх у клуню, вони, у більшості випадків, віддавалися йому за власним бажанням.

Зазвичай його спосіб залицяння був дещо провокативний. Спершу Вільям давав зрозуміти, що зовсім не цікавиться дівчиною. Однак коли він опинився наодинці з Алієною, удавана холодність покинула його. Вона була вбрана в яскраву синю сукню, широку та вільну, але він думав лише про тіло, що ховалося під цією сукнею, тіло, яке він невдовзі зможе бачити оголеним, коли йому заманеться. Алієна читала книгу — незвичне заняття для світської жінки. Щоб позбутися думок про її груди, які випиналися під синім шовком, Вільям спитав, що вона читає.

— Це «Александрія». Історія короля, на ім’я Александр Великий, що розповідає, як він завойовував землі на сході, де коштовності ростуть на виноградних лозах, а рослини вміють розмовляти.

Вільям не розумів, нащо марнувати час на такі дурощі, але вголос цього не сказав. Він розповів їй про своїх коней, собак, мисливські подвиги, успіхи в боротьбі та битві на списах. Попри його сподівання, це зовсім її не вразило. Вільям згадав про будинок, що вони з батьком будували для них, і, щоб підготувати наречену до пори, коли вона керуватиме господарством, описав, як він бачить їхнє життя. Він відчував, що втрачає її увагу, хоч і не розумів чому. Вільям сів якомога ближче до неї, адже хотів схопити в обійми, обмацати й нарешті дізнатися, чи її цицьки справді такі великі, якими здаються, але вона ухилилася, склала руки, схрестила ноги та подивилася на нього так погрозливо, що Вільям неохоче відмовився від своїх намірів, заспокоюючи себе тим, що невдовзі зможе робити з нею все, що заманеться.

Поки він був із нею, Алієна не виказувала жодних ознак того, що невдовзі здійме страшенний скандал. Вона лише тихо сказала, що вони не дуже пасують одне одному, але він сприйняв це як ознаку її чарівної скромності й сказав, що вона цілком йому підходить. Вільям і не знав, що, коли він поїхав, вона побігла до батька й заявила, що не піде за нього заміж, що ніщо її не переконає і що вона краще вступить у монастир, а якщо її закують у кайдани й силоміць приведуть до вівтаря, то не промовить шлюбної обітниці. «Стерво, — думав Вільям. — Яке ж стерво!» Але йому бракувало тієї отрути, якою плювалася його мати, коли говорила про Алієну. Він не прагнув здерти з неї шкіру живцем. Він лише хотів лежати на її гарячому тілі й цілувати її губи.

Водохресна служба закінчилася оголошенням про смерть єпископа. Вільям сподівався, що ця новина затьмарить чутки про скасоване весілля. Процесія ченців вийшла із собору, а серед вірян, що потягнулися до виходу, почалося жваве обговорення. Багато хто, крім духовних, мав і матеріальні зв’язки з єпископом — як-от орендарі, суборендарі або робітники, що працювали на його землях. Усіх цікавило, хто посяде його місце та чи запровадить його наступник якісь зміни. Смерть владики завжди створювала небезпеку для тих, ким він правив.

Коли Вільям разом із батьками йшов навою, він із подивом побачив, що до них наближається архідиякон Валер’ян. Він спритно пробирався серед вірян, немов великий чорний пес серед корів на пасовищі. І точно немов корови, люди тривожно озиралися через плече й відступали на крок-два. Архідиякон не звертав уваги на селян, але перекидався слівцем зі знаттю. Наблизившись до Гамлеїв, він привітав Вільямового батька, проігнорував Вільяма та зосередив увагу на його матері.

— Прикро, що весілля скасоване, — сказав він.

Вільям зашарівся. Цей дурень вважав свої співчуття за люб’язність?

Мати прагнула обговорювати цю тему не більше за Вільяма.

— Я не з тих, хто держить образу, — збрехала вона.

Валер’ян пропустив це повз вуха.

— Я дізнався дещо про лорда Варфоломія, і це може вас зацікавити, — тихо сказав він, немов не хотів, щоб його почули сторонні, і Вільямові довелося прислуховуватися. — Схоже, граф не зречеться своїх обітниць спочилому королю.

Батько сказав:

— Варфоломій завжди був упертим лицеміром.

Валер’ян пустив очі під лоба. Він хотів, щоб вони слухали, а не коментували.

— Варфоломій і граф Роберт Глостерський не визнають короля Стефана, як відомо, підтриманого церквою та лордами.

Вільям міркував, нащо архідиякон переповідає лордові звичайну графську гризню. Батько, схоже, теж так подумав, бо сказав:

— Але графи однаково не можуть нічого вдіяти.

Мати, схоже, поділяла Валер’янове незадоволення батьковими зауваженнями.

— Краще послухай, — просичала вона.

Валер’ян продовжив:

— З того, що я знаю, вони збираються влаштувати заколот і посадити на трон Мод.

Вільям не вірив своїм вухам. Архідиякон дійсно зробив цю безглузду заяву, таким тихим прозаїчним тоном, просто в наві Кінгзбриджського собору? За таке могли повісити, правда то була чи ні.

Батько теж насторожився, але мати задумливо зауважила:

— Роберт Глостерський — зведений брат Мод. Це має сенс.

Вільям подумав, як вона може так спокійно реагувати на цю кричущу звістку? Але вона була дуже розумна й майже ніколи не помилялася.

Валер’ян сказав:

— Той, хто позбавиться графа Варфоломія та придушить заколот, перш ніж він почнеться, заслужить довічну подяку короля Стефана й нашої святої матері-церкви.

— Справді? — приголомшено спитав батько, але мати розсудливо кивнула.

— Чекають, що Варфоломій повернеться завтра. — Кажучи це, Валер’ян дивився вбік, немов побачив когось. Потім кинув погляд на матір і закінчив: — Мені здалося, що це має зацікавити саме вас. — І відійшов від них, щоб привітати когось іще.

Вільям дивився йому вслід. Невже то було все, що він хотів сказати?

Вільямові батьки пішли далі, і він за ними — надвір, через величні аркові двері. Усі троє мовчали. Упродовж п’яти минулих тижнів Вільям донесхочу наслухався розмов про те, хто стане королем, але, здавалося, питання було закрите, коли Стефана коронували у Вестмінстерському абатстві за три дні до Різдва. А тепер, якщо Валер’ян казав правду, все починалося наново. Але чому він розповів про це саме Гамлеям?

Вони пішли через моріг до стайні. Щойно натовп лишився позаду й ніхто вже не міг їх почути, батько із захопленням сказав:

— Яка неймовірна удача: той чолов’яга, що принизив нашу родину, виявився зрадником! — Вільям не розумів, що він вважає великою удачею, але мати, схоже, розуміла цілком і кивнула на знак згоди. Батько вів далі: — Можна приставити йому до горлянки меча та заарештувати, а потім повісити на найближчому дереві.

Вільям про таке не думав, але тепер уявив собі цю картину. Якщо Варфоломій зрадник, то вбити його — це праве діло.

— Так і помстимось, — випалив Вільям. — А замість покарання король нагородить нас!

Вони знову зможуть ходити з гордо здійнятою головою, і…

— Нікчемні недоумки, — з раптовою злістю сказала мати. — Сліпі, безмізкі дурні. Ви повісили б Варфоломія на найближчому суку. Сказати вам, що буде після того?

Вони обидва промовчали. Коли мати була в такому настрої, краще було не реагувати на її закиди.

Вона продовжила:

— Роберт Глостерський заперечуватиме існування заколоту й присягне на вірність королю Стефану. На тому все й скінчиться, от тільки вас обох повісять за вбивство.

Вільям затремтів. Думка про повішання неймовірно лякала його. Він бачив це у страшних снах. Він розумів, що мати має рацію: король міг повірити або вдати, ніби вірить в те, що ніхто не наважиться змовлятися проти нього, і легко принести два життя в жертву заради переконливості.

Батько сказав:

— Ти права. Ми зв’яжемо його, мов ту свиню, що везуть на бійню, привеземо живим королеві у Вінчестер, викриємо його там і зажадаємо винагороди.

— Не пробував думати головою? — презирливо спитала мати. Вона була напружена і, як бачив Вільям, теж схвильована, тільки якось інакше, ніж батько. — Хіба архідиякон Валер’ян не хотів би сам привести зрадника зв’язаним до короля? — вела далі вона. — Хіба не хотів би він сам одержати винагороду? Хіба ти не знаєш, що він прагне стати єпископом Кінгзбриджським? Нащо йому поступатися тобі честю заарештувати зрадника? Чому він вирішив звернутися до нас у соборі — так, немов випадково зустрів, — замість приїхати до нас у Гамлей? Чому розмова була така коротка й незрозуміла?

Вона зробила паузу, немов чекала на їхню відповідь, але і батько, і Вільям знали, що вона її не потребує. Вільям чув, нібито священники не повинні були бачити кровопролиття, і подумав, що, напевне, тому Валер’ян і не хоче втручатись у справу з Варфоломієм. Проте, згадавши архідиякона, одразу подумав, що той навряд чи зважав би на це.