Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 38)
Мить, коли Філіп увійшов у собор під спів монахів, яких він вів, була чудовою. Він тішився нею навіть більше, ніж очікував. Сказав собі, що його новий високий сан символізує силу, спрямовану на те, щоб творити добро, і саме тому він почувається таким схвильованим. Він подумав, що якби старий абат Пітер із Гвінеду зараз бачив його, то дуже пишався б.
Філіп повів монахів на хори. Велику відправу, таку, як ця, часто проводив єпископ. Сьогодні її мав вести його заступник, архідиякон Валер’ян. Коли той розпочав, Філіп став роздивлятися вірян у пошуках родини, про яку казав Валер’ян. У наві стояли десь із півтори сотні людей: купці й лорди у важких зимових накидках і шкіряному взутті, селяни в грубих кожухах, взуті в повстяники або деревняки. Філіп швидко знайшов Гамлеїв. Вони були в передніх рядах, перед вівтарем. Першою він побачив жінку. Валер’ян не перебільшував — вона була справді бридка. Хоч і напнула каптура, її обличчя було видно, і Філіп побачив, що шкіра в жінки вкрита потворними гнояками, які вона постійно нервово мацала. Поруч із нею стояв огрядний чолов’яга років сорока. То був Персі. Його вбрання підкреслювало статус людини впливової та заможної, однак далекої від найвищих верств, до яких належали барони й графи. Їхній син спирався на колону. То був ладний парубок з яскраво-солом’яним волоссям, вузенькими очима та бундючним поглядом. Споріднення з графською родиною мало дати Гамлеям змогу перетнути межу, що відділяла помісне дворянство від титулованого. Не дивно, що вони так гнівалися через скасування весілля.
Філіп повернувся думками до відправи. Валер’ян дещо поспішав, як на думку Філіпа. Він знов замислився про те, чи правильно вчинив, коли погодився допомогти Валер’янові стати єпископом у разі смерті старого. Валер’ян був відданою людиною, але, схоже, недооцінював важливість відправи. Врешті-решт, багатство й влада церкви слугували лиш засобом: справжньою метою було спасіння душ. Філіп подумав, що забагато переживає через Валер’яна. Справу вже було зроблено, а єпископ, напевне, проживе ще років двадцять, хай би як це розчаровувало Валер’яна.
Паства була доволі шумна. Ніхто з них, звісно, не знав респонсорію — вони лише повторювали найвідоміші молитви й «амінь», а в решті відправи брали участь лише священники й монахи. Дехто з вірян слухав у шанобливій тиші, але інші блукали навою, віталися й розмовляли. «Прості люди, — подумав Філіп, — треба щось
Служба наближалася до закінчення, і архідиякон Валер’ян звернувся до пастви:
— Більшість із вас знає, що наш дорогий пріор Кінгзбриджський помер. Його тіло, що зараз із нами в храмі, буде поховане на монастирському цвинтарі сьогодні по обіді. Єпископ і монахи обрали його наступником брата Філіпа Гвінедійського, який сьогодні вранці ввів нас у собор.
Він замовк, і Філіп підвівся, щоб вивести процесію із церкви, коли Валер’ян сказав:
— На жаль, я маю сповістити вам ще одну сумну новину.
Філіп здивувався й негайно сів на місце.
— Я щойно одержав звістку, — додав Валер’ян.
Філіп знав, що звісток йому не надходило. Вони були разом упродовж ранку. Що тепер задумав лукавий архідиякон?
— Мене звістили про втрату, що дуже зажурить усіх нас.
Він знову зупинився.
Хтось помер — але хто? Валер’ян знав про це ще до того, як приїхав, але тримав у секреті й тепер удавав, ніби щойно дізнався. Чому?
На Філіпову думку, цьому могло бути лише одне пояснення — і якщо його підозри були справедливі, то виходило, що Валер’ян іще амбітніший і безпринципніший, ніж гадалося Філіпові. Невже він справді морочив їх і маніпулював ними? Невже Філіп був лише пішаком у Валер’яновій грі?
Останні слова Валер’яна підтвердили, що так воно й було.
— Дорогі браття, — урочисто мовив він. — єпископ Кінгзбриджський помер.
Розділ З
I
— Ця курва теж прийде, — сказала Вільямова мати. — Я певна в цьому.
Вільям подивився на фасад Кінгзбриджського собору, що вимальовувався вдалині, відчуваючи водночас страх і жадання. Якщо леді Алієна з’явиться на службі з нагоди Водохреща, то всі вони опиняться в неприємній і ніяковій ситуації, але його серце все одно забилося швидше від думки про те, що він знову її побачить.
Вони скакали дорогою в Кінгзбридж: Вільям і його батько — на бойових конях, а мати — на файному рисаку. Їх супроводжували троє лицарів і стільки само конюхів. То був разючий і навіть загрозливий гурт, що радувало Вільяма. Селяни на дорозі розбігалися, коли бачили їхніх могутніх коней. Якби ще мати не бурчала.
— Усім усе відомо, навіть цим убогим холопам, — процідила вона. — Вони кепкують з нас. «Хто сватався й обляпався? Вілл Гамлейський!» Я одного наказала відшмагати за це, але яка з того користь. Пустили б мене до тієї курви — я б з неї шкіру зняла живцем і повісила на сук воронам на поживу.
Вільям волів, щоб вона замовкла. Родина зазнала приниження з вини Вільяма — принаймні так вважала його мати, — і він не хотів, щоб йому зайвий раз про те нагадували.
Вони з гуркотом проїхали розхитаним містком, що вів до селища Кінгзбридж, і погнали коней похилою дорогою до пріорату. Біля цвинтаря, з північного боку церкви, вже скубали поріділу траву два-три десятки коней, але не таких розкішних, як гамлеївські. Вони під’їхали до стайні та віддали віжки монастирським конюшим.
Моріг вони перетнули строєм: Вільям і батько обабіч матері, за ними — лицарі, а замикали ходу конюхи. Люди розступалися перед ними, але Вільям бачив, як вони підштовхують одне одного та вказують на них, тому був певен, що всі шепочуться про скасоване весілля. Він глянув на матір, і з грізного виразу її обличчя здогадався, що вона думає про те саме.
Родина ввійшла в собор.
Вільям ненавидів церкви. У них було холодно навіть за теплої погоди, і в темних кутках і низьких тунелях проходів завжди ховався слабкий гнилісний запах. Та найгіршим було те, що в церкві Вільям завжди думав про пекельні страждання, а він боявся пекла.
Вільям оглянув парафіян. Спершу він ледь розрізняв обличчя через морок, що царював усередині. За хвилину його очі звикли до темряви, але він однаково не побачив Алієни. Вони пішли в бік вівтаря. Там її також не було видно. Вільям відчув одразу і полегшення, і смуток, а потім побачив її, і його серце на мить зупинилося.
Алієна була попереду, на південному боці нави, в супроводі незнайомого Вільямові лицаря, в оточенні зброєносців і фрейлін. Вона стояла спиною до Вільяма, але її темне хвилясте волосся він не сплутав би ні з чиїм. Коли він помітив її, дівчина повернулася, і йому явився вигин її м’якої щоки та прямий гордовитий ніс. Її очі — такі темні, що здавалися чорними, — зустрілися з Вільямовими. Він затамував подих. Ці темні очі, і без того великі, розширилися, коли вона побачила його. Він хотів із байдужим виразом подивитися в інший бік, але не міг відірвати від неї погляду.
Він мріяв про те, щоб вона усміхнулася йому, хай би то був навіть непомітний рух губами, просто на знак уваги. Він схилив перед нею голову — то був радше кивок, ніж уклін, — але її обличчя посуворішало, і вона відвернулася.
Вільям зіщулився, наче від раптового болю. Він почувався як собака, якого копняком відігнали з дороги, і йому закортіло скрутитися десь у куточку, де ніхто його не побачить. Він схвильовано озирнувся, щоб переконатися, чи не помітив хтось цього обміну поглядами. Поки Вільям ішов до вівтаря разом із батьками, він зрозумів, що й тут люди витріщаються на нього й на Алієну, підштовхують одне одного ліктями та перешіптуються. Він дивився просто перед собою, щоб уникнути чужих поглядів, і змусив себе високо підвести голову. «Як вона заподіяла нам таке?» — подумав він. Вони були однією з найповажніших родин Південної Англії, а вона змусила їх почуватися ницими. Ця думка обурювала його настільки, що він ладен був вихопити меч і кинутися на когось.
Шериф Ширингський привітав Вільямового батька, і вони потиснули один одному руки. Люди відвернулися від них у пошуках нового предмету для балачок. Вільям усе ще злився. Молоді лицарі вітали Алієну нескінченними уклонами. Вона охоче витрачала
Почалася служба. Вільям думав, як так сталося, що все пішло псові під хвіст. Граф Варфоломій мав сина, який успадкує його титул і статки, тому єдине, що залишалося його доньці, — це укласти шлюб. Алієні було шістнадцять років, і вона, залишаючись незайманою, не збиралася, однак, іти в черниці, тому мала б радіти нагоді одружитися зі здоровим дев’ятнадцятирічним лицарем. Врешті-решт, батько міг змусити її вийти за огрядного, хворого на подагру сорокарічного графа або навіть за лисого барона років шістдесяти — суто з політичних міркувань.
Вільям з батьками не стали тримати домовленість про одруження в секреті. Навпаки, вони гордовито поширили новину сусідніми графствами. Шлюб Вільяма й Алієни всі вважали вирішеною справою — окрім, як згодом з’ясувалося, самої Алієни.
Вони з нею були знайомі й до того. Вільям пам’ятав її ще маленькою дівчинкою з пустотливим обличчям, тоді ще кирпатим носом і неслухняним волоссям, яке їй коротко підстригали. Вона була бентежна, уперта, забіякувата й зухвала. Завжди ставала заводійкою в дитячих іграх: визначала, в що гратимуть, розподіляла по командах, розсуджувала суперечки й вела рахунок. Вільям захоплювався нею та водночас обурювався її домінуванням над усім. Можна було зіпсувати Алієні тріумф і ненадовго опинитися в центрі уваги — достатньо було розпочати бійку, — але це тривало недовго, і вона врешті-решт знову брала гору, а він почувався розгубленим, переможеним, приниженим, розлюченим, але однаково причарованим — як і зараз.