Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 33)

— Хто це?

— Ти.

— Я?! — Філіп так здивувався, що випустив з рук наступного вугра на підлогу. Фактично він також був орудником пріорату, але не вважав себе рівним ключареві або іншим — тому що вони були набагато старші за нього.

— Я надто молодий…

— Поміркуй, — сказав Катберт. — Ти все життя провів у монастирях. Ти мав двадцять один рік, коли став келарем. Ти був пріором маленького скиту близько п’яти років і реформував його. Всякому зрозуміло, що тебе торкнулася правиця Господня.

Філіп підняв вугра з підлоги й кинув у діжку з маринадом.

— Господь усіх торкнувся правицею Своєю, — мовив він.

Його приголомшила Катбертова пропозиція. Він жадав, щоб новим пріором Кінгзбриджського монастиря став хтось завзятий, але не думав про те, що то міг би бути він.

— Так, з мене був би кращий пріор, ніж із Ремігія, — задумливо сказав він.

Катберт мав вдоволений вигляд.

— Філіпе, якщо ти й маєш ваду, то це твоя чистота.

Філіп не вважав себе безгрішним, тому спитав:

— Про що ти?

— Ти, на відміну від більшості, не шукаєш у діях людей низьких мотивів. Весь монастир уже вважає тебе кандидатом на посаду пріора, усі думають, що ти приїхав боротися за їхні голоси.

Філіп обурився.

— Чому вони так вважають?

— А ти подивись на себе очима низької, підозрілої людини. Ти приїхав через кілька днів після смерті пріора Джеймса, немов хтось звідси потайки повідомив тебе про це.

— І як, на їхню думку, я це зорганізував?

— То їм невідомо, але вони думають, що ти розумніший за них, — Катберт заходився далі тельбушити вугрів. — І згадай, як ти поводився сьогодні. Приїхав і наказав чистити стайню. Потім припинив дурощі під час відправи. Запропонував перевести юного Вільяма Бовея в інший монастир, а всім відомо, що переведенням монахів відає саме пріор. Ти, хоч і непрямо, але засудив Ремігія, коли поніс гарячий камінь братові Полу, що стоїть на мосту. І, нарешті, ти привіз смачний сир на кухню, і всі ми з’їли по шматочку після обіду. І хоч ніхто не сказав, звідки той сир узявся, ми всі впізнали неповторний смак сиру з лісового скиту Святого Йоана.

Філіпа розізлило те, що його дії могли так витлумачити.

— Але будь-хто міг зробити те саме.

— Будь-хто зі старших монахів міг би зробити щось одне. Ніхто не зробив би все одразу. Ти увійшов і взяв на себе керівництво! Ти вже почав реформувати монастир. І, звісно, поплічники Ремігія стараються відбиватися. Саме тому ключар Ендрю сварив тебе в галереї.

— Так от воно, пояснення! А я думав: що на нього найшло?

Філіп мив вугра й розмірковував.

— І схоже, що трапезник змусив мене пропустити обід з тих самих причин.

— Саме так. Він принизив тебе перед монахами. Але, думаю, і те й інше дало протилежний результат: обидва зауваження не були виправдані, а ти прийняв їх із гідністю. Справляв враження істинного праведника.

— Я робив це не для того, щоб справити враження.

— Святі теж не прагнули когось вразити. А от і дзвони до пообідньої відправи. Облиш вугрів. Після служби буде навчальна година, коли дозволені дискусії. Багато хто з братів хоче поговорити з тобою.

— Не поспішай! — занепокоєно мовив Філіп. — Те, що хтось вважає, ніби я хочу стати пріором, не означає, що я візьму участь у виборах. — Його лякала сама думка про вибори, і він зовсім не хотів покидати свій чудово облаштований лісовий скит та поринати у складні пертурбації Кінгзбриджського пріорату. — Я маю все обміркувати, — благально сказав він.

— Я знаю, — Катберт випростався й подивився Філіпові в очі. — Поки будеш обмірковувати, пам’ятай от про що: пиха — то, безперечно, гріх, але надмірна скромність так само заважає волі Господній.

Філіп кивнув.

— Я пам’ятатиму. Дякую тобі.

Він пішов з комори й поспішив у галерею. Коли Філіп приєднався до інших монахів, що вишикувалися на вході до церкви, в його думках панував безлад. Він усвідомив, що можливість стати Кінгзбриджським пріором неймовірно хвилює його. Він гнівався через те, як ганебно керували пріоратом упродовж довгих років, і тепер мав можливість виправити все. Раптом йому здалося, що він не певен у своїх силах. Замало було лише визначити, що необхідно зробити, і віддати відповідні накази. Треба було переконувати інших, розумно розпоряджатися майном, знаходити гроші. Ця робота вимагала неабиякої кмітливості й великої відповідальності.

Собор, як і завжди, заспокоїв його. Після ранкового демаршу ченці були мовчазні й серйозні. Поки Філіп слухав знайому відправу й бурмотів слова респонсорію[49], — як робив уже багато років, — він відчув, що знову здатен мислити ясно.

«Чи хочу я бути Кінгзбриджським пріором?» — спитав він себе й негайно сам собі відповів, що так. Піклуватися про занепалий собор, відремонтувати його, відновити оздоблення й наповнити звуками співу сотень монахів і молитов тисяч вірян, що промовлятимуть «Отче наш», — уже заради цього він би радо погодився. Крім того, треба було подбати про монастирське майно: впорядкувати його, вдихнути нове життя, щоб воно знову стало плідним. Філіп мріяв побачити зграйки хлопчиків, які навчалися б читання й письма по кутках у галереї. Він хотів, щоб гостьовий будинок знову зустрічав світлом і теплом заїжджих лордів і єпископів, які перед від’їздом вшановували б пріорат цінними дарами. Він хотів виділити окрему кімнату під бібліотеку й заповнити її книгами, що містили б у собі мудрість і красу. Так, він хотів стати Кінгзбриджським пріором.

Філіп питав себе: може, ним рухає щось іще? Чи не гординя змушує його уявляти себе пріором, що відновлює пріорат на славу Божу?

Так, звісно.

Він не міг збрехати собі в урочистій і святій атмосфері собору. Його метою було славити Господа, але й прославитися самому також кортіло. Йому імпонувала думка про те, щоб віддавати накази, які ніхто не міг би скасувати. Він уже бачив, як ухвалює рішення, чинить правосуддя, радить і заохочує, дарує єпитимії та індульгенції — так, як вважає за краще. Він уявляв, як люди казатимуть: «Філіп Гвінедійський реформував монастир. Він був у занепаді, і подивіться на нього тепер!»

«Але я був би гідний цього», — думав він. Господь дав йому мізки, щоб керувати майном, і здатність бути на чолі. Він довів це, коли був келарем у Гвінеді та пріором у лісовому скиті Святого Йоана. І коли він очолить цей монастир, братії буде добре. При ньому старі не відморожуватимуть ноги, а юнаки не будуть скаржитися через брак праці. Він дбатиме про людей.

З іншого боку, і Гвінед, і скит Святого Йоана були доволі нескладними завданнями в порівнянні з Кінгзбриджським пріоратом. У Гвінеді не було труднощів з керівництвом. Лісовий скит виявився в занедбаному стані, коли Філіп потрапив туди, але він був маленький і керувати ним було легко. А от реформація Кінгзбриджського пріорату могла стати завданням усього життя. Кілька тижнів могло піти лише на те, щоб дізнатися, які ресурси є в його розпорядженні: скільки землі й де що на тій землі — ліси, пасовиська або поля. Щоб узяти все це майно під управління, дізнатися, що з ним не так і виправити все, а потім об’єднати розрізнені елементи в єдине й успішне ціле, знадобляться роки. А в лісовому скиті Філіп мав лише змусити з десяток юнаків старанніше працювати в полі й урочисто молитися в церкві.

Філіп визнавав, що мотиви його неправедні, а здібності — сумнівні. Напевне, варто відмовитися від участі у виборах. Так він принаймні уникне гріха гордині. Але як там сказав Катберт? «Надмірна скромність так само заважає волі Господній».

Нарешті він спитав себе: «А чого хоче Бог? Чи хоче Він, щоб пріором став Ремігій? Його здібності ще гірші за мої, а наміри, напевне, аж ніяк не чисті. Чи є інший кандидат? Наразі — ні». Доки Господь не надасть якусь третю можливість, слід вважати, що вибір між ним і Ремігієм. Цілком очевидно, що Ремігій керуватиме монастирем так само, як керував під час хвороби пріора Джеймса — тобто ліниво й недбало, — і поведе його до подальшого занепаду. А він сам? Він переповнений пихою, а таланти його не доведені — але він намагатиметься реформувати монастир і впорається, якщо Господь дасть йому сили.

Коли служба закінчилася, він сказав Богові: «Добре. Добре, я згодний стати кандидатом у пріори й щосили намагатимуся виграти ці вибори». А якщо Він не хоче бачити його в цій ролі з причин, які не відкриває Філіпові, — то хай зупинить його, коли заманеться.

Хоч Філіп і провів у монастирях двадцять два роки, він служив під керівництвом пріорів-довгожителів і не застав жодних виборів. То була неабияка подія в монастирському житті, адже, коли ченці віддавали голоси, вони не мусили бути покірними — навпаки, раптом усі вони ставали рівними.

Колись давно, якщо легенди розповідають правду, монахи були рівними в усьому. То були люди, що вирішили полишити світ плотської хіті та створити собі притулок у дикій природі, щоб присвятити себе служінню Господу й самозреченню. Вони вирубували ліс й осушували болота, доки клаптик безплідної землі ставав родючим, і будували церкву разом. За тих часів вони справді були як брати. Пріор[50], як і витікало із цього слова, був лише першим з рівних, і вони присягали на вірність статуту Бенедикта, а не церковним головам. Але все, що залишилося від тієї примітивної демократії, — це право вибору пріора й абата.