Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 32)
Філіп помітив, що біля стайні лежить купа брудної соломи: робітники виконували його розпорядження — чистили стайню. Він вийшов через браму й пішов селищем до моста.
Ідучи повз хати, Філіп усе питав себе, чи не забагато взяв на себе, коли докорив юному Вільямові Бовею. Поміркувавши, він вирішив, що ні. Не можна було
Він дістався моста й зазирнув у Полову буду.
— Ось, погрійся. — Філіп простягнув камінь, загорнутий у шкіру. — Коли трохи охолоне, розгорни й постав ноги просто на камінь. Цього вистачить до ночі.
Брат Пол розчулено подякував. Він негайно зняв сандалі та поставив ноги на згорток.
— Біль миттю відпустив, — сказав він.
— Залиш його на ніч на вогнищі в кухні — і до ранку він знов нагріється, — додав Філіп.
— Брат Мілій не буде проти? — з острахом спитав Пол.
— Аж ніяк.
— Ти дуже добрий до мене, брате Філіпе.
— Пусте.
Філіп пішов, поки Полові подяки не стали надто нав’язливими. Врешті-решт, то був лише гарячий камінь.
Він повернувся до пріорату, пішов у галерею і вимив руки в кам’яній чаші, а потім подався у трапезну. Один з монахів уголос читав, стоячи за аналоєм. Обід мав проходити в повній тиші, за винятком читання, але воно супроводжувалося звуками, з якими сорок з гаком монахів поглинали їжу й, попри правила, перешіптувалися. Філіп тихенько сів на вільне місце біля одного з довгих столів. Монах поруч із ним самозабутньо смакував їжу. Він відчув на собі Філіпів погляд і пробурмотів:
— Риба сьогодні свіжа…
Філіп кивнув. Він бачив її на кухні. В животі в нього забурчало. Монах із заздрістю сказав:
— Кажуть, у твоєму лісовому скиті щодня їдять свіжу рибу.
Філіп похитав головою та прошепотів:
— Лише домашня птиця раз на два дні.
Погляд монаха став іще більш завидющим.
— А в нас шість днів на тиждень солона риба.
Слуга поклав перед Філіпом товсту скибку хліба, а на неї — рибу, що пахла прянощами брата Мілія. У Філіпа аж слина потекла. Він уже збирався накинутися на рибу зі своїм столовим ножем, коли монах з дальнього боку столу встав і вказав на нього. То був трапезник — відповідальний за дисципліну. Філіп подумав: а тепер що?
Трапезник порушив правило тиші, на що мав право.
— Брате Філіпе!
Ченці припинили їсти, і в трапезній стало тихо.
Філіп, який щойно заніс ніж над рибою, зупинився й запитливо подивився на нього. Наглядач сказав:
— У нас правило: хто запізнився — той без обіду.
Філіп зітхнув. Сьогодні все йшло шкереберть. Він поклав ніж, передав хліб і рибу слузі, схилив голову та став слухати, як монах читає молитву.
Під час пообіднього відпочинку Філіп пішов у комору під кухнею поговорити з Катбертом Білоголовим, келарем. Це була темна печера з низькими й грубими колонами та крихітними віконцями. Сухе повітря тут напахнилося ароматами припасів: хмелю та меду, старих яблук і сушених прянощів, сиру й оцту. Брат Катберт зазвичай був там, адже робота не залишала йому багато часу для відвідування служб, що його цілком влаштовувало: він був кмітливим приземленим чоловіком без особливої цікавості до духовного життя. Як ключар відповідав за святині, так келар — за земне: Катберт мав забезпечувати практичні потреби ченців, зберігати вирощене на монастирських полях і фермах і купувати на ринку те, чим братія та робітники не могли самі себе забезпечити. Ця робота вимагала неабиякої завбачливості й ретельного розрахунку. Але Катберт був не сам на сам із нею: приготуванням їжі відав кухар Мілій, і ще один чернець дбав про монаший одяг. Ці двоє виконували розпорядження Катберта. Крім них йому підпорядковувалися ще троє, але вони мали більшу свободу дій: гостинник, лазаретник, що дбав про старих і хворих монахів в окремій будівлі, і роздавач милостині. Попри це, Катберт мав неабиякий клопіт. Але йому вдавалося тримати все в голові, і він казав, що на це не варто марнувати пергамент і чорнило. Філіп підозрював, що Катберт просто так і не навчився пристойно писати й читати. Катбертів чуб посивів ще в молодості — тому його й прозвали Білоголовим, — але тепер, коли ченцю було вже за шістдесят, єдине волосся, що в нього залишилося, росло густими пучками з вух і носа, немов урівноважуючи його лисину. Філіп і сам колись був келарем у своєму першому, Уельському, монастирі й добре розумів труднощі Катбертової роботи та співчував його бурчанню. За це, власне, Катберт і любив Філіпа. Знаючи, що той пропустив обід, він дістав з пів десятка груш із діжки. Вони були вже трохи зморщені, але смачні, і Філіп із вдячністю з’їв їх, поки Катберт ремствував щодо грошових справ монастиря.
— Не розумію, чому пріорат у боргах, — сказав Філіп із ротом, набитим соковитим м’якушем.
— А не мав би, — відповів Катберт. — Монастир має більше землі, ніж коли-небудь, і парафій, що платять десятину, теж побільшало.
— То чому ми не заможні?
— Ти ж знаєш, як у нас тут усе влаштовано: монастирське майно здебільшого розділене між орудниками. У ключаря свої землі, у мене — свої, і дещиця — в наставника послушників. Решта належить пріорові. Кожен розпоряджається прибутком для виконання своїх обов’язків.
— А що із цим не так?
— Про все майно треба дбати. Уяви, наприклад, що ми здаємо якусь землю в оренду за дзвінку монету. Не можна віддати її тому, хто запропонує найбільше. Треба знайти порядного орендаря та стежити за тим, щоб він добре ту землю обробляв, інакше пасовища заболотяться, ґрунт виснажиться, а орендар не зможе платити й поверне землю в нікудишньому стані. Або от угіддя, де працюють наші робітники під керівництвом монахів: якщо туди навідуватися тільки, щоб зібрати врожай, ченці стануть ледачими й розбещеними, робітники крастимуть те, що там виросте, і з кожним роком угіддя даватимуть менше й менше. Та й церкву треба доглядати. Збирати десятину недостатньо. Треба поставити на чолі доброго монаха, який знає латину й живе духовним життям. Інакше люди скотяться в безбожність, будуть одружуватися, народжувати та помирати без церковного благословення й відмовляться платити десятину.
— Орудники мають турботливо розпоряджатися майном, — сказав Філіп, доївши останню грушу.
Катберт налив у кухоль вина з діжки.
— Мають, але на думці в них інше. І хай там як — що наставник послушників знає про обробіток землі? Чому лазаретник має знати, як управляти майном? Так, сильний пріор змусив би їх дбайливо до нього ставитися. Але упродовж тринадцяти років у нас був слабкий пріор, і тепер нема грошей, щоб відремонтувати собор, ми їмо солону рибу шість днів на тиждень, у школі майже немає послушників, а гостьовий будинок стоїть порожній.
Філіп промовчав і похмуро сьорбнув вина. Йому складно було спокійно ставитися до такого жахливого розбазарювання дарованого Господом майна. Йому кортіло схопити винного в цьому і струсити його так, щоб мізки стали на місце. Але винний лежав у труні за вівтарем. Утім, це давало хоч якусь надію.
— Скоро в нас буде новий пріор, — сказав Філіп. — Він усе виправить.
Катберт скептично подивився на нього.
— Ремігій? Виправить?
Філіп не розумів, що той має на увазі.
— Але ж не Ремігій стане новим пріором, правда ж?
— Дуже вірогідно, що саме він.
Філіп був збентежений.
— Він нічим не кращий за пріора Джеймса! Невже братія проголосує за нього?
— Наші підозріло ставляться до незнайомців, тому не голосуватимуть за тих, кого не знають. Пріором має стати хтось із нас. А Ремігій — пріорів заступник, найстарший монах після пріора.
— Але немає правила, що зобов’язало б нас обрати найголовнішого серед ченців, — запротестував Філіп. — Можна обирати серед орудників. Ти міг би стати пріором.
Катберт кивнув.
— Мені пропонували. Я відмовився.
— Чому?
— Я старішаю, Філіпе. Моя робота вже доконала б мене, якби я так до неї не звик, що виконую її не думаючи. Але прийняти таку велику відповідальність — це буде занадто. Я не маю сил очолити занепалий монастир і реформувати його. Врешті-решт, я буду не кращий за Ремігія.
Філіп однаково не вірив тому, що почув.
— Але є інші: ключар, наглядач, наставник…
— Наставник старий і зморений ще більше за мене. Гостинник — прожера й пияк. А ключар і наглядач обіцяли підтримати Ремігія. Чому? Не знаю, але здогадуюся. Думаю, Ремігій обіцяв призначити ключаря своїм заступником, а наглядача зробити ключарем — у нагороду за їхню підтримку.
Філіп аж упав на мішки з борошном, на яких сидів.
— Ти маєш на увазі, що Ремігій уже подбав про свою перемогу?
Катберт відповів не одразу. Він підвівся й пішов в інший куток комори, де поставив у ряд дерев’яний чан із живими вуграми, відро чистої води й діжку, на третину наповнену маринадом.
— Допоможи-но мені, — сказав він і дістав ніж.
Він витяг вугра із чана, вдарив його головою о кам’яну підлогу та вительбушив ножем. По тому він передав рибину, що й досі слабко корчилася, Філіпові.
— Омий його у відрі та кинь у діжку, — попросив він. — Цим ми будемо вгамовувати голод під час Великого посту.
Філіп якомога обережніше обполоснув напівмертвого вугра у відрі та кинув його в солону воду.
Катберт вительбушив наступного вугра та сказав:
— Є й інша можливість: кандидат, який зможе реформувати монастир, і чия посада, хоч і нижча від заступника пріора, але дорівнює ключареві або келареві.
Філіп кинув вугра у відро й спитав: