Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 34)

Декого з братії бентежила навіть і така влада. Їм було б спокійніше, якби їм сказали, як треба голосувати, або передали право ухвалити рішення групі старших монахів. Інші ж зловживали цим привілеєм і нахабніли або вимагали якихось послуг за підтримку. Більшість же була надто схвильована, щоб прийняти правильне рішення.

Того дня в галереї Філіп поговорив з більшістю ченців, поодинці або одразу з кількома, й відверто зізнався, що прагне призначення на цю посаду та вважає, що здатний на більше, ніж Ремігій, — попри свою молодість. Він відповів на їхні запитання, більшість яких стосувалася порцій їжі та питва. Наостанок сказав:

— Якщо кожен з нас прийме рішення після роздумів і молитов, то й результат буде благословенний Господом.

То були завбачливі слова, крім того, він і сам щиро в них вірив.

— Наша бере, — сказав йому Мілій наступного ранку на кухні, коли вони снідали кінським хлібом[51] із дещицею пива, а кухонні робітники розпалювали вогнище.

Філіп відкусив шмат грубого темного хліба й, щоб пом’якшити його, відпив пива. Мілій був кмітливим, моторним молодим чоловіком, ставлеником Катберта й палким прихильником Філіпа. Він мав темне пряме волосся й маленьке личко з акуратними, правильними рисами. Як і Катберт, він радий був служити Господу практичними справами й не відвідував більшості відправ. Його оптимізм насторожив Філіпа.

— Як ти дійшов такого висновку? — скептично спитав він.

— Тебе підтримують усі, хто на боці Катберта: лазаретник, наставник, я — адже ми знаємо, що ти добрий годувальник, а під теперішнім керівництвом ми маємо труднощі з провізією. Багато хто з простих монахів проголосує за тебе з тих самих міркувань: вони думають, що ти краще розпоряджатимешся майном пріорату, а їм буде тепліше й ситніше.

Філіп насупився.

— Не хочу нікого розчаровувати. Моєю першою метою буде ремонт церкви й наведення ладу серед слуг. А вже потім можна подумати про харчі.

— Безперечно, і їм це відомо, — поспішно сказав Мілій. — Ось чому гостинник і ще один-двоє все одно голосуватимуть за Ремігія. Вони прагнуть млявого керівництва та спокійного життя. Інші прибічники — це його давні приятелі: ключар, трапезник, скарбник та інші. Регент — друг ключаря, але, думаю, його можна перетягти на наш бік, особливо якщо ти пообіцяєш призначити когось іншого бібліотекарем.

Філіп кивнув. Регент відповідав за хоровий спів і не хотів додатково дбати про книги.

— Слушна думка, — зауважив Філіп. — Нам потрібна людина, яка збиратиме книги.

Мілій підвівся з табурета й заходився гострити кухонний ніж. Філіп розумів, що в нього забагато енергії і він має чимось зайняти руки.

— Право голосу мають сорок чотири ченці, — сказав Мілій.

Колись їх було сорок п’ять, але тепер одного не стало.

— За моїм підрахунком, за нас вісімнадцять, за Ремігія — десять, шістнадцятеро ще не визначилися. Щоб перемогти, нас мають підтримати двадцять три. Тобто треба схилити на свій бік п’ятьох із тих, хто не визначився.

— Якщо так дивитися, то все просто, — сказав Філіп. — Скільки в нас часу?

— Не знаю. Брати мають провести вибори, але якщо зробити це надто швидко, єпископ може відмовитися затвердити результат. А якщо тягнути надто довго, він може наказати скасувати й вибори. Крім того, він має право призначати кандидата. А сам ще, мабуть, і не дізнався про смерть старого пріора.

— Тоді все може затягнутися.

— Так. І щойно ми будемо певні, що більшість на нашому боці, ти маєш поїхати назад у свій скит і сидіти там, поки все скінчиться.

Це здивувало Філіпа.

— Чому?

— Близькість породжує зневагу. — Мілій завзято вимахував ножем. — Пробач, якщо ображу тебе, але ти сам спитав. Наразі ти немов з німбом ходиш. Ти — малознайома священна фігура, особливо для нас, молодих монахів. Ти створив диво в маленькому скиті, врятував його та змусив цілком себе забезпечувати. Ти — суворий педант, але добре годуєш монахів. Ти — природжений лідер, але сприймаєш зауваження як наймолодший послушник. Ти знаєш Святе Письмо й вариш найкращий сир у королівстві.

— А ти перебільшуєш.

— Якщо й так, то не надто.

— Не віриться, що ви тут такої думки про мене. Це щось надзвичайне.

— Твоя правда, — визнав Мілій і легенько знизав плечима. — Але це захоплення швидко мине, коли тебе краще спізнають. Якщо залишишся тут надовго, твоя аура зникне. Побачать, як ти колупаєшся в зубах, як чухаєш собі дупу, почують, як ти хропиш і пердиш, дізнаються, як ти поводишся, коли в тебе кепський настрій, коли зачеплено твою гордість, коли в тебе болить голова. Нам це не потрібно. Хай дивляться, як Ремігій день за днем хибить і паскудить, а твій образ в їхній уяві залишатиметься непорочним.

— Не до вподоби мені це, — стурбовано мовив Філіп. — Якось це лукаво.

— Тут нема нічого облудного, — запротестував Мілій. — Це точне відображення того, як добре ти служитимеш Господу й монастирю, якщо станеш пріором, і того, як погано ним керуватиме Ремігій.

Філіп похитав головою.

— Я не стану прикидатися янголом. Добре, я не залишуся тут — мені однаково треба повертатись у скит. Але ми маємо бути прямодушними з нашими братами. Ми просимо їх обрати вразливу, недосконалу людину, яка потребуватиме їхньої допомоги та їхніх молитов.

— От і скажи їм це! — з ентузіазмом відгукнувся Мілій. — Їм сподобається.

«Він невиправний», — подумав Філіп і змінив тему:

— Що ти думаєш про братів, які ще не визначилися з вибором?

— Вони консервативні, — впевнено сказав Мілій. — Ремігій для них — то передбачуваний старий, який не принесе значних змін і який уже зараз виконує обов’язки пріора.

Філіп згідно кивнув.

— А на мене вони дивляться обережно, немов на чужого пса, що може вкусити.

Пролунав дзвін, скликаючи до капітулу[52]. Мілій допив своє пиво.

— На тебе спробують тиснути, Філіпе. Не знаю, як саме це буде, але тебе спробують виставити молодим, недосвідченим, упертим і ненадійним. Ти мусиш залишатися спокійним, бути обачним і поміркованим, а захищати тебе дозволь нам із Катбертом.

Філіп стривожився. Зважувати кожний крок і розраховувати, як інші сприймуть його, здавалося йому іншим способом мислення. Дещо скептичним тоном він відповів:

— Зазвичай мене хвилює лиш те, чи засудить мене Господь.

— Знаю, знаю, — нетерпляче сказав Мілій. — Але показати простій людині твої дії у правдивому світлі — це не гріх.

Філіп насупився. Хай там як, але Мілій був надзвичайно переконливим.

Вони вийшли з кухні й рушили через трапезну в монастир. Філіп був неймовірно схвильований. Тиснути? Що означає «тиснути»? Збрешуть щось про нього? І як йому реагувати? Якщо хтось зведе на нього наклеп, він розгнівається. Може, варто буде вгамувати свій гнів, щоб здаватися спокійним і поміркованим? Але тоді брати можуть повірити брехні. І він вирішив, що буде просто собою, лише трохи серйознішим і поважнішим.

Невеличка кругла будівля капітулу межувала зі східною галерею монастиря. Усередині кількома колами стояли лавки. Вогнище там не горіло, тому після теплої кухні здавалося доволі зимно. Вікна, що освітлювали приміщення, були розташовані над головою, тож він не мав куди дивитися, крім як на інших монахів.

Філіп так і вчинив. Зібралися майже всі: ченці віком від сімнадцяти до сімдесяти, високі й низенькі, чорняві й біляві — усі вбрані в домоткані сутани з грубої неосвітленої вовни та взуті в шкіряні сандалі. Там уже сидів гостинник, чий круглий живіт і червоний ніс красномовно вказували на його пороки — гріхи, які можна було б пробачити, якби він хоч іноді приймав гостей, думав Філіп. Також він побачив служителя, який змушував монахів голитися й міняти одяг на Різдво й Трійцю (відвідання лазні також рекомендувалося, але не було обов’язковим). Притулившись до дальньої стіни, стояв найстарший із братів — худорлявий, задумливий, незворушний старий із волоссям, що досі не побілішало остаточно. Він говорив не часто, але влучно. Він мав би стати пріором, якби не був таким самовпевненим. То був брат Саймон — чоловік із хитрим поглядом і невтомними руками, який так часто сповідувався в гріху скверни (як Мілій шепнув Філіпові), що, здавалося, його тішить сповідь, а не гріх. Тут був Вільям Бовей, який поводився просто зразково; брат Пол, чия кульгавість уже майже минула; Катберт Білоголовий, що мав спокійний і витриманий вигляд; Джон Малий, мініатюрний скарбник; і, нарешті, трапезник П’єр, злий на язик монах, який вчора відмовив Філіпові в обіді. Філіп глянув навколо, зрозумів, що всі дивляться на нього, і збентежено опустив очі.

Ремігій прийшов разом із ключарем Ендрю, і вони сіли поруч із Джоном Малим і П’єром. «Тож, — подумав Філіп, — вони не збираються приховувати, що утворили свою фракцію».

Збори почалися із читання про Симеона Стовпника, святого, чий день нині відзначався. То був відлюдник, який провів більшу частину життя на вершині стовпа, і, хоч Філіп не міг заперечити його самозречення, потайки він завжди ставив під сумнів справжню цінність такого вчинку. Цілі натовпи збиралися подивитись на Симеона, питання лише в тому, навіщо: заради духовного піднесення чи щоб побачити дивака?

Після молитов зачитали капітулярій[53] із книги Святого Бенедикта. Саме це читання дало назву і зборам, і будівлі, в якій вони відбувалися. Читав Ремігій, і коли він на мить зупинився, Філіп уважно подивився на нього, вперше оцінюючи його як супротивника. Ремігій мав жваву, спритну манеру рухатися й говорити, завдяки чому справляв враження компетентної людини, попри свою справжню сутність. Утім, придивившись пильніше, можна було виявити деякі ознаки того, що ховалося за фасадом: його дещо опуклі блакитні очі бігали швидко й тривожно, його кволий рот нерішуче ворушився перед тим, як він щось казав, а руки постійно стискались у кулаки й розтискались, хоча вся постать лишалася нерухомою. Його впливовість ґрунтувалася тільки на пихатості, зухвалості й зверхньому ставленні до підлеглих.