Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 35)

Філіпові стало цікаво, чому Ремігій вирішив сам читати капітулярій, і невдовзі він зрозумів. «Перший ступінь смиренності — сувора покірність», — читав той. Він обрав П’ятий капітулярій, присвячений покірності, щоб нагадати всім про своє старшинство та їхню підлеглість. То було не що інше, як лукавство. Далі прозвучали слова: «Вони не живуть, як того прагнуть, не йдуть шляхом своїх жадань і втіх; натомість вони слухаються наказів і настанов інших, дотримуються монастирського ладу, а волевияв їхній скеровується абатом. Нема сумнівів, що вони несуть слово Боже, бо написано: „Я з Неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене“[54]».

Ремігій цілком очікувано обрав рядки: вони мали підкреслити його усталений авторитет.

Після читання капітулярію йшов поминальник, і всі молитви того дня були промовлені за душу пріора Джеймса. Найжвавіша частина зборів приберігалася насамкінець: обговорення справ, сповідання в гріхах і звинувачення в неналежній поведінці.

Ремігій почав зі слів:

— Учора, під час урочистої меси, сталося порушення порядку.

Філіп відчув щось схоже на полегшення. Тепер він знав, як саме на нього будуть тиснути. Він мав сумніви щодо правильності своїх вчорашніх дій, але знав, чому він так вчинив, і був готовий відстоювати свої погляди.

Ремігій повів далі:

— Я не був присутній під час інциденту — мене затримали термінові справи в будинку пріора, — але ключар розповів мені, що саме сталося.

Його перебив Катберт Білоголовий.

— Не дорікайте собі за це, брате Ремігію, — м’яко сказав він. — Ми знаємо, що зазвичай монастирські клопоти не повинні заважати урочистій месі, але й розуміємо, що через смерть нашого дорогого пріора тобі довелося долучитися до надто складних для тебе справ, тож я певен, що ти не маєш у чому каятися.

«Лукавий старий лис», — подумав Філіп. Звісно ж, Ремігій і не думав про каяття. Але Катберт пробачив йому, і всі відчували, що той зізнався в провині. Тепер, навіть якщо Філіпа звинуватять в огріху, вони з Ремігієм будуть на рівних. Крім того, Катберт натякнув, що Ремігію складно було впоратися з обов’язками пріора. Кількома лагідними словами Катберт повністю підірвав авторитет Ремігія. Той був розлючений. Філіпа охопило відчуття тріумфу.

Ключар Ендрю осудливо зиркнув на Катберта.

— Нікому не варто казати таке про нашого шановного підпріора, — озвався він. — А порушення, про яке йдеться, скоїв брат Філіп, що завітав до нас із лісового скиту Святого Йоана. Філіп вивів юного Вільяма Бовея з хорів у південну наву й оголосив йому догану, поки я вів службу.

Ремігій зобразив на обличчі скорботний докір.

— Думаю, всі погодяться, що Філіп мав зачекати закінчення відправи.

Філіп оцінив вираз обличчя інших монахів. Вони, здавалося, не погоджувалися зі сказаним, але й не заперечували. Ченці стежили за дискусією, немов роззяви на лицарському турнірі, де немає правих і неправих, головне — хто стане переможцем.

Філіп хотів зауважити, що якби він чекав до закінчення відправи, то до її закінчення тривали б і пустощі, але згадав пораду Мілія і промовчав; за нього відповів Мілій:

— Я також пропустив урочисту месу, адже, на мою біду, вона часто припадає на передобідній час, тому, гадаю, краще буде, якщо ти, брате Ендрю, розкажеш нам, що саме відбувалося на хорах перед тим, як брат Філіп поклав тому край. Чи було все правдиво й добропристойно?

— Була якась метушня серед юнаків, — похмуро відповів ключар. — Я збирався поговорити з ними пізніше.

— Не дивно, що ти не певен щодо подробиць, адже ти був зосереджений на службі, — поблажливо сказав Мілій. — На щастя, в нас є трапезник, чий обов’язок полягає в тому, щоб не допускати порушень правил поведінки братами. Розкажи нам, брате П’єре, що ти бачив.

Трапезник неприязно подивився на нього.

— Те саме, про що тобі сказав ключар.

Мілій мовив:

— Гадаю, нам доведеться дізнатися подробиці в брата Філіпа.

«Мілій дуже розумний, — подумав Філіп. — Він легко показав усім, що ані ключар, ані трапезник не бачили, що робили під час служби молоді монахи». Однак, хоч Філіпа і вражали діалектичні здібності Мілія, він не хотів грати в цю гру. Вибір пріора мав полягати не в змаганні з дотепності, а в прагненні зрозуміти волю Господню. Він вагався. Мілій подивився на нього так, немов хотів сказати: «Ось нарешті твій шанс». Але Філіп був упертий, і ця риса особливо яскраво проявлялася, коли хтось намагався спонукати його до чогось сумнівного. Він подивився Мілію в очі та сказав:

— Усе було так, як описали брати.

Мілій аж перемінився на обличчі. Він з недовірою подивився на Філіпа й розтулив був рота, але, очевидно, не знав, що сказати. Філіп почувався винувато через те, що підвів його. «Поясню йому все потім, якщо він не дуже злитиметься», — подумав він.

Ремігій уже збирався продовжити свою звинувачувальну промову, коли почувся чийсь голос:

— Я хочу сповідатися.

Усі оглянулися. То був Вільям Бовей, той самий порушник. Він підвівся й стояв з винуватим обличчям.

— Я кидав грудки землі в наставника та сміявся, — тихо, але виразно сказав він. — Брат Філіп присоромив мене. Я благав Господа пробачити мені й попросив братів призначити мені покарання.

Він різко сів.

Ремігій не встиг відреагувати, як підвівся ще один юнак.

— Я хочу сповідатися. Я робив те саме. Прошу призначити мені покарання, — сказав він і також сів на місце.

Ці раптові зізнання, здавалося, були заразні: за своїми товаришами зізнався третій монах, потім — четвертий, а за ним і п’ятий.

Попри Філіпові вагання, правда випливла, і він не міг не радіти з того. Він бачив, що Мілій старається приховати переможну усмішку. Ці каяття не залишали сумнівів, що просто під носом у ключаря й трапезника відбувався неабиякий бешкет.

Ремігій, надзвичайно невдоволений, призначив покарання: тиждень цілковитого мовчання. Вони не повинні були ні з ким розмовляти, і ніхто не мав розмовляти з ними. То було жорстокіше покарання, ніж могло здатись. Колись у юнацтві Філіп теж був так покараний. Навіть один день усамітнення здавався жахливим, а цілий тиждень був просто нестерпний.

Але Ремігій просто давав вихід своєму гніву через те, що його перехитрили. Після того як юнаки сповідалися, він не міг не покарати їх, а покаравши, визнавав, що Філіп мав рацію. Його напад на Філіпа цілком провалився, і той почувався переможцем. Попри відчуття провини, він дійсно смакував ту мить.

Але приниження Ремігія ще не закінчилися.

Катберт знову заговорив:

— Було ще одне порушення, яке нам варто обговорити. Воно сталося в галереї після урочистої меси.

Філіпові стало цікаво, що ж буде тепер.

— Брат Ендрю звинуватив брата Філіпа в непорядній поведінці.

«Ще б пак, — подумав Філіп. — Про це всі знають».

Катберт продовжив:

— Нам усім відомо, що зараз слушний час і місце для таких звинувачень — під час капітулу. І наші предки постановили так недарма. Пристрасті за ніч затихають, тому претензії краще обговорити наступного ранку, у спокої й урівноваженості, а до розв’язання питання може долучитися мудрість усієї спільноти. Але, на превеликий жаль, Ендрю порушив це чутливе правило та влаштував сцену в монастирі, збаламутивши всіх своєю непоміркованістю. Не звернути увагу на таке порушення — це несправедливо щодо молодших братів, які були покарані за свої вчинки.

«Це безжально й блискуче», — із задоволенням подумав Філіп. Питання про те, чи мав Філіп право виводити Вільяма з хорів під час служби, не обговорювали. Спроби порушити його перетворилися на обговорення поведінки обвинувача. Воно й не дивно, адже скарга Ендрю на Філіпа була нещирою. Катберт і Мілій, таким чином, виставили Ремігія і двох його головних союзників — Ендрю й П’єра — не в найкращому світлі.

Обличчя Ендрю, і без того червоне, побуряковіло від гніву, а Ремігій, здавалося, злякався. Філіп був радий, адже вони заслужили на це, але його хвилювало, що їхнє приниження зайде надто далеко.

— Молодшим братам не слід обговорювати покарання для старших, — сказав він. — Нехай підпріор розбереться з ними віч-на-віч.

Він бачив: монахи підтримують його великодушність, і зрозумів, що мимоволі здобув іще одну перемогу.

Здавалося, все скінчилось. Збори були за Філіпа, і він відчував, що перетягнув на свій бік більшість із тих, хто ще вагався. Аж тут Ремігій сказав:

— Я маю порушити ще одне питання.

Філіп подивився на обличчя підпріора. Той мав розпачливий вигляд. Він глянув на ключаря Ендрю та трапезника П’єра й відзначив, що обидва здивовані. Схоже, то було щось спонтанне. Може, Ремігій хотів висунути себе на посаду?

— Більшості з вас відомо, що єпископ має право призначати кандидатів, яких ми повинні розглянути, — почав Ремігій. — Він також має право відхилити наш вибір. Таке розділення повноважень може призвести до чвар між єпископом і монастирем, як дехто зі старших братів знає з власного досвіду. Врешті-решт, єпископ не може змусити нас прийняти свого кандидата, а ми не можемо наполягати на своєму. У разі конфлікту питання розв’язується шляхом переговорів. У такому разі результат залежить від відданості та єдності братії — особливо єдності.

У Філіпа з’явилися погані передчуття. Ремігій вгамував свій гнів і знову став спокійним і гоноровим. Філіп досі не знав, на що чекати, але відчуття тріумфу покинуло його.