Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 28)
— Я його архідиякон. Мене звуть Валер’ян Біґо.
Гарне ім’я для священника, подумав Філіп, і сказав:
— Моє ім’я Філіп. Я — пріор лісового монастиря Святого Йоана. Це скит Кінгзбриджського пріорату.
— Я чув про тебе, — сказав Валер’ян. — Ти — Філіп Гвінедійський.
Філіп був здивований. Він не уявляв, звідки архідиякон міг знати ім’я когось такого скромного, як він. Однак його сан, хай яким скромним він був, змінив Валер’янове ставлення. З обличчя архідиякона зник вираз роздратування.
— Ходи до вогню, — запросив він. — Вип’єш гарячого вина, щоб зігрітися?
Він вказав на когось, хто сидів на лавці біля стіни, і вдягнена в лахміття постать миттю підскочила виконувати його розпорядження.
Філіп підійшов до вогнища. Валер’ян щось тихо сказав, і всі підвелися та рушили до дверей. Філіп сів і підставив руки до вогню, поки Валер’ян проводжав гостей до виходу. Філіпові було цікаво, що вони обговорювали й чому архідиякон не закінчив збори молитвою.
Слуга в лахмітті подав йому дерев’яний кубок. Філіп ковтнув гарячого пряного вина й став обдумувати свій наступний крок. Якщо єпископа немає на місці, до кого йому звертатися? Майнула думка поїхати до графа Варфоломія та напрямки благати його відмовитися від своїх намірів. Це, звісно, було безглуздо: граф замкнув би його в підземеллі до кінця життя. Залишався шериф, який теоретично був креатурою короля в графстві. Але неможливо передбачити, на чий бік він міг стати, поки є сумніви щодо того, хто буде королем. «І все ж, — думав Філіп, — можна ризикнути». Він прагнув повернутися до нехитрого життя в монастирі, де найбільшим його ворогом був Пітер Вейргемський.
Валер’янові гості пішли, двері за ними зачинилися й заглушили тупіт коней на подвір’ї. Валер’ян повернувся до вогнища й підтягнув до себе велике крісло.
Філіп був цілком занурений у свою проблему й не дуже хотів розмовляти з архідияконом, але розумів, що має поводитися ввічливо.
— Сподіваюся, я не завадив вашим зборам, — сказав він.
Валер’ян примирливо махнув рукою.
— Вони все одно майже закінчилися, — відповів він. — І завжди забирають більше часу, ніж насправді потребують. Ми обговорювали поновлення оренди єпископських земель — питання, яке можна розв’язати за кілька хвилин, якби тільки люди були рішучіші.
Він знов махнув кістлявою рукою, немов демонструючи свою зневагу до всіх єпископських земель і їхніх орендарів.
— Я чув, ти добре попрацював у тому маленькому лісовому скиті.
— Дивно, що вам відомо про це, — відповів Філіп.
— Єпископ — то
«Або має обізнаного архідиякона», — подумав Філіп і сказав:
— Господь не обділив нас Своєю милістю.
— Воістину.
Вони розмовляли нормандсько-французькою — мовою, якою Валер’ян говорив зі своїми гостями, мовою можновладців; але часом у нього з’являвся дивний акцент, і невдовзі Філіп зрозумів, що Валер’ян має вимову людини, яка з дитинства розмовляла англійською. Це означало, що він був не нормандським аристократом, а корінним англійцем, який вибився в люди власними зусиллями — як і Філіп.
Його здогадка підтвердилася, коли за мить Валер’ян перейшов на англійську та сказав:
— Якби ж то Господь був такий самий милостивий до Кінгзбриджського пріорату.
Виходить, Філіп не єдиний був стурбований станом справ у Кінгзбриджі. Валер’ян, напевне, знав про це більше за нього. Філіп спитав:
— То як поживає пріор Джеймс?
— Хворий, — сухо мовив Валер’ян.
«Тоді до нього їхати в цій справі точно немає сенсу», — похмуро подумав Філіп. А йому доведеться вирушити в Ширинг і поспитати щастя із шерифом.
Йому спало на думку, що Валер’ян — це людина, що знає всіх можновладців у королівстві.
— А що за людина шериф Ширингський? — спитав він.
Валер’ян знизав плечима.
— Нечестивий, пихатий, пожадливий і продажний. Як усі шерифи. Чому питаєш?
— Якщо я не можу поговорити з єпископом, то, напевне, мав би навідатися до шерифа.
— Єпископ довіряє мені, — сказав Валер’ян і злегка усміхнувся. — Якщо я можу чимось зарадити…
Він знову махнув рукою, як щира людина, яка не образиться, якщо їй відмовлять.
Філіп був дещо розслабився, йому здавалося, що критична мить відкладається на день-два, але тепер його знов охопила тривога. Чи можна довіряти архідияконові Валер’яну? «Його байдужість удавана», — подумав він. Схоже, архідияконові насправді страшенно кортіло дізнатися, що ж такого важливого хотів сказати Філіп. Однак не було причин не довіряти йому. Він справляв враження поміркованої людини. Чи мав він достатньо впливу, щоб вдіяти щось із цим заколотом? Утім, якщо навіть у нього не було такої можливості, він знав, де шукати архієпископа. Раптом Філіп подумав, що довіритися Валер’янові — слушна думка: якщо єпископ міг допитуватися про справжнє джерело Філіпової інформації, то архідиякон не мав таких повноважень, і мусив би вдовольнитися тим, що розповість Філіп, незалежно від того, повірить йому чи ні.
Валер’ян знов усміхнувся.
— Якщо ти й далі вагатимешся, я почну думати, що ти мені не довіряєш!
Філіпові здалося, що вони з Валер’яном порозуміються. Той багато в чому нагадував його ж, Філіпа: молодий, освічений, розумний, походженням із низів. На думку Філіпа, він був дещо балакучий, але це можна пробачити церковникові, якому доводиться проводити багато часу серед лордів і леді та якому не доступні переваги закритого чернецького життя. Філіп сподівався, що Валер’ян у глибині серця благочестива людина. Заради церкви він зробить правильний вибір.
Філіп ще трохи вагався, але вже прийняв рішення. Дотепер таємницю знали лише він і Френсіс. Невідомо, що буде, якщо виявити її комусь третьому. Філіп глибоко вдихнув.
— Три дні тому в наш лісовий монастир приїхав поранений чоловік, — почав він, подумки молячись Господові пробачити його брехню. — То був воїн на чудовому швидкому коні, і він упав за милю-дві[42] від нас. Думаю, він їхав швидко, тому що в нього була зламана рука й розтрощені ребра. Ми вправили руку, але з ребрами нічого не могли вдіяти, а він уже кашляв кров’ю, що є точною ознакою внутрішніх ран.
Поки Філіп говорив, він стежив за обличчям Валер’яна. Наразі на ньому блукав лиш вираз ввічливої цікавості.
— Я порадив йому сповідатися, адже він стояв на порозі смерті. Він повідав мені таємницю. — Тут він завагався, адже не знав, чи Валер’янові відомі останні новини. — Гадаю, тобі вже відомо, що Стефан Блуаський із благословення церкви претендує на престол.
Валер’ян знав більше за Філіпа:
— І вже був коронований у Вестмінстері, за три дні до Різдва.
— Уже?!
Френсіс про це ще не знав.
— То про яку таємницю йдеться? — спитав Валер’ян з нотками нетерпіння в голосі.
Філіп зробив останній крок назустріч невідомому.
— Перед смертю вершник сказав мені, що його повелитель Варфоломій, граф Ширингський, разом із Робертом Глостерським учинили змову, щоб здійняти повстання й скинути Стефана.
Він затамував подих і вдивився у Валер’янове обличчя.
Бліді щоки Валер’яна ще більше побіліли. Він нахилився у своєму кріслі.
— Думаєш, він сказав правду? — швидко спитав він.
— Людина, що вмирає, зазвичай не бреше під час останньої сповіді.
— Може, він переповідав чутки, що ходять при дворі графа.
Філіп не чекав, що Валер’ян скептично поставиться до його слів і почав поспішно імпровізувати.
— О ні, — сказав він. — То був гонець, якого граф Варфоломій відправив, щоб зібрати військо у Гемпширі.
Проникливі Валер’янові очі бігали, поки він обдумував сказане Філіпом.
— Він мав письмову депешу?
— Ні.
— Якусь печатку чи символ графської влади?
— Нічого, — Філіп відчув, як вкривається потом. — Мені здалося, що люди, яким він ніс звістку, добре знають його як графського речника.
— Як його звали?
— Френсіс, — бовкнув Філіп і мало не прикусив собі язика.
— Просто Френсіс?