Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 29)

— Більше він нічого не сказав.

Філіп почувався так, немов Валер’ян от-от викриє його.

— Його можна розпізнати за зброєю та обладунками.

— Він був без обладунків, — у відчаї мовив Філіп. — А зброю ми поховали разом із ним — монахам мечі не потрібні. Його можна було б викопати, але я певен, що на мечі не було жодних позначок. Навряд чи вдасться щось за ним дізнатися.

Він мусив відвернути Валер’яна від цього питання.

— Як думаєш, що можна зробити?

Валер’ян насупився.

— Коли немає доказів, складно щось робити. Змовники можуть просто відкинути всі звинувачення, і тоді вже обвинувач опиниться в ніяковому становищі. — Він не додав: «Особливо, якщо все це — брехня», але Філіп здогадувався, що саме це той має на думці. Валер’ян повів далі: — Ти більше нікому цього не казав? — Філіп похитав головою. — Куди ти поїдеш звідси?

— Гадаю, у Кінгзбридж. Я мав якось обґрунтувати свою відлуку зі скиту, тому сказав, що навідаюсь у пріорат, і тепер маю це зробити, щоб виправдати свою брехню.

— Нікому нічого не кажи.

— Не скажу.

Філіп не збирався, але тепер йому стало цікаво, чому Валер’ян наполягає. Певно, має особистий інтерес: якщо він збирається ризикнути й викрити змову, то прагне поставити це собі в заслугу. Що, на думку Філіпа, було навіть краще для нього.

— Залиш це мені, — у голосі Валер’яна знову з’явилася безцеремонність, і цей контраст із його попередньою манерою дав Філіпові зрозуміти, що його люб’язність — наче мантія, яку він то надіває, то знімає. Валер’ян продовжив: — Їдь у Кінгзбриджський пріорат і забудь про шерифа, добре?

— Так.

Філіп усвідомив, що все буде гаразд, принаймні в найближчій перспективі, і почувався, мов камінь скотився з плечей. Його не кинуть у підземелля, не катуватимуть і не звинуватять у підбуренні до заколоту. До того ж він переклав відповідальність на іншого — і той, схоже, охоче прийняв її. Філіп підвівся й підійшов до найближчого віконця. Був день, і сонце мало сісти ще нескоро. Він мусив поїхати якнайшвидше, залишивши тут свою таємницю.

— Якщо я поїду негайно, то до ночі здолаю вісім-десять миль[43], — сказав він.

Валер’ян не наполягав, щоб Філіп затримався.

— Ти якраз доїдеш до селища, що зветься Бессінгборн, де зможеш залишитися на ніч. Якщо виїдеш звідти рано-вранці, то опівдні будеш у Кінгзбриджі.

— Так.

Філіп відвернувся від віконця та глянув на Валер’яна. Архідиякон дивився у вогонь із глибоко замисленим виразом. Філіп зачекав ще кілька секунд, але той мовчав. Філіпові кортіло знати, які думки зараз крутяться в голові цієї тямущої людини.

— То я поїду просто зараз, — промовив він.

Валер’ян немов струсив свою задумливість і знов став люб’язним. Він усміхнувся й підвівся.

— Добре, — сказав він, проводив Філіпа до дверей і вийшов з ним надвір.

Помічник конюха привів Філіпову кобилу й осідлав її. Валер’ян, замість попрощатися й повернутися до вогню, чогось чекав. Філіп здогадався, що архідиякон хотів упевнитись, що він, Філіп, поїде дорогою на Кінгзбридж, а не на Ширинг.

Філіп сів у сідло. Він почувався значно краще, ніж коли приїхав сюди. Уже збирався рушити, коли помітив Тома Будівника, який увійшов на подвір’я разом із сім’єю. Філіп сказав Валер’янові:

— Цей чоловік — будівник, якого я зустрів дорогою. Схоже, чесна людина, що переживає складні часи. Якщо потрібно щось відремонтувати, то це слушна нагода.

Валер’ян мовчав. Він дивився на сім’ю, яка увійшла на подвір’я. Уся рівновага й самовладання раптом покинули його. Його рот роззявився, а очі витріщилися. Схоже, він був чимось приголомшений.

— Що сталося? — тривожно спитав Філіп.

— Ця жінка! — Валер’ян перейшов на шепіт.

Філіп подивився на неї.

— Вона дуже вродлива, — сказав він, вперше усвідомивши це. — Але священник має лишатися непорочним. Відверніться, архідияконе.

Валер’ян не слухав.

— Я думав, вона мертва, — пробурмотів він і раптом згадав про присутність Філіпа.

Він відірвав очі від жінки й подивився на нього, збираючи думки докупи.

— Перекажи привітання Кінгзбриджському пріорові, — мовив він і ляснув Філіпову кобилу. Та рвонула до брами. Коли Філіп схопився за віжки й зміг нарешті її вгамувати, він був уже надто далеко, щоб попрощатися.

III

Кінгзбридж з’явився на обрії приблизно опівдні наступного дня, як і казав архідиякон Валер’ян. Він показався за вкритим лісом пагорбом, серед пустих замерзлих полів, що їх оживляли тільки випадкові силуети дерев. Людей не було видно, адже серед зими в полі нема що роботи. Милі за дві[44] їзди холодною сільською місцевістю зависочів кінгзбриджський собор: велика присадкувата будівля, схожа на гробницю.

Дорога вела вниз, і Кінгзбридж зник з очей. Безтурботна Філіпова кобила обережно ступала межи замерзлих вибоїн. Філіп думав про архідиякона Валер’яна. Він був такий розважливий, кмітливий і діловитий, що змусив Філіпа почуватися молодим і наївним, хоча різниця у віці між ними була незначною. Валер’ян без зусиль контролював усю зустріч: він люб’язно позбувся гостей, уважно вислухав Філіпову легенду, миттєво визначив головну проблему — відсутність доказів, швидко зрозумів, що допитуватися немає сенсу й так само швидко випровадив його — без жодних гарантій того, що будуть вжиті якісь заходи, як Філіп аж тепер зрозумів.

Він похмуро всміхнувся, усвідомлюючи, як вправно ним маніпулювали. Валер’ян навіть не пообіцяв переповісти єпископові те, про що дізнався. Але Філіп був певний: амбітність, яку він помітив у архідияконі, гарантує, що цінна інформація потрапить у надійні руки. У нього навіть виникло відчуття, що Валер’ян тепер у боргу перед ним.

Хай би як вразив його Валер’ян, ще більше Філіпа спантеличили ті ознаки слабкості, що їх архідиякон виказав, коли побачив дружину Тома Будівника. Філіпові вона незрозуміло чому здавалася небезпечною. Валер’ян, очевидно, вважав її спокусливою — що, власне, могло означати те саме. Однак тут ховалося щось іще. Схоже, Валер’ян зустрічав цю жінку раніше, адже сказав, що вважав її мертвою. Напевне, він згрішив із нею колись давно й тепер почувався винним. Тільки цим можна було пояснити те, як квапливо архідиякон спровадив Філіпа, наче боявся, що той щось дізнається.

Однак ця невеличка таємниця не змінила Філіпової думки про Валер’яна. Той був священником, а не ченцем. Цнотливість вважалася невіддільним елементом життя в монастирі, але священників до неї не примушували. Єпископи мали ґаздинь, а парафіяльні священники — хатніх робітниць. Як і заборона на лихі думки, закон про церковний целібат був надто суворим, щоб його дотримуватися. Якби Господь не пробачав хтивим священникам, мало хто з духовенства опинився б на Небесах.

Кінгзбридж знову з’явився перед очима, коли Філіп зійшов на наступний пагорб. У пейзажі домінувала грандіозна церква із закругленими вгорі арками й маленькими, глибоко прорізаними вікнами, а саме селище тонуло в тіні монастиря. Західна частина церкви, на яку дивився Філіп, мала дві кремезні вежі, одна з яких завалилася під час урагану за чотири роки до того. Її досі не відбудували, тому фасад мав не найкращий вигляд. Це видовище завжди злило Філіпа, адже купа каміння на вході в храм була ганебним нагадуванням про занепад чернечих чеснот у пріораті. Монастирські будівлі, складені з такого самого блідого вапняку, що й церква, скупчилися біля неї, немов змовники навколо трону. Поза низьким муром, що оточував пріорат, стояли звичайні хати з дерева й глини, де мешкали селяни, які обробляли навколишні поля, і слуги, що працювали на ченців. У південно-західній частині селища бігла вузенька, але бурхлива річка, з якої брали питну воду для монастиря.

Філіп почувався роздратованим, уже коли переїжджав річку старим дерев’яним містком. Кінгзбриджський пріорат ганьбив церкву Господню та чернечий рух, але Філіп нічого не міг із тим вдіяти; йому аж пекло в животі від злості й безсилля.

Пріорат володів мостом і стягував платню за користування ним, тож, коли дошки заскрипіли під вагою Філіпа та його кобили, з буди на тому березі вийшов літній монах і заходився підіймати вербову гілку, що слугувала загорожею. Він впізнав Філіпа та помахав рукою. Філіп помітив, що той кульгає, і спитав:

— Що в тебе з ногою, брате Поле?

— Обморозив. Навесні минеться.

Філіп побачив, що на ногах у ченця самі лиш сандалі. Пол був старим і стріляним горобцем, але роки мав уже не ті, щоб цілий день стояти просто неба за такої погоди.

— Розпалив би багаття, — сказав Філіп.

— То була б розкіш, — відповів Пол, — але брат Ремігій каже, що дрова коштуватимуть дорожче, ніж ми збираємо на цьому мості.

— Скільки ми стягуємо?

— Пенні за коня та фартинг[45] з людини.

— Багато людей ходить через міст?

— Так, чимало.

— То як виходить, що нема грошей на багаття?

— Ченці не платять — це зрозуміло, як і слуги пріорату, і селяни. Тому гроші надходять лише від подорожніх лицарів або мандрівних лудильників, що проходять тут раз на день чи два. Фартинги нам сиплються лише на свята, коли слухати службу збирається народ з усього графства.

— Тоді й тобі треба стояти тут лише на свята й купувати дрова для багаття на вторговане, — зауважив Філіп.

Пол стривожився.

— Тільки не кажи нічого Ремігію, добре? Якщо він подумає, що я скаржився, то буде невдоволений.

— Не хвилюйся, — відповів Філіп.