Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 30)

Він хвицнув кобилу й поспіхом поїхав, щоб Пол не побачив виразу його обличчя. Така безглуздість обурювала його. Пол усе життя віддав службі Господній і монастирю, а тепер, у похилому віці, мав страждати від болю й холоду заради фартинга-другого на день. Це було не лише жорстоко, а й марнотратно, адже такий покірний старий, як Пол, міг виконувати іншу, більш плідну роботу — ростити курей, наприклад, — і пріорат збагатився б значно більше, ніж на кілька фартингів. Але Кінгзбриджський пріор був надто старий і апатичний, щоб звертати увагу на таке. Те саме, схоже, можна було сказати й про підпріора Ремігія. Філіп із сумом подумав, що так безладно марнувати людей і багатства, даровані Господом, — то страшний гріх.

У тому самому невмолимому настрої він правив своїм поні навколо хатин дорогою до брами пріорату. Це була прямокутна ділянка із собором посередині. Селище спланували так, що на півночі та заході були публічні, світські та господарські споруди, а на півдні та сході — приватні, духовні та священні.

В’їзд на територію був у північно-західному куті прямокутника. Брама була відчинена, і молодий чернець у вартівні помахав Філіпові, коли той заїжджав. За брамою, біля східної стіни, стояла стайня — міцна дерев’яна будівля в значно кращому стані, ніж селянські хати по той бік муру. Двійко конюших сиділи на купі соломи. То були не монахи, а робітники пріорату. Вони неохоче підвелися на ноги, немов обурені тим, що приїжджий завдає їм зайвого клопоту. Нестерпний сморід ударив Філіпові в носа, і він помітив, що стійло не чищене вже два чи навіть три тижні. Він був не в тому настрої, щоб це проігнорувати. Передаючи конюшому віжки, він сказав:

— Перш ніж поставите мого поні, вичистіть стійло та покладіть свіжу солому. Потім зробіть те саме для решти коней. Якщо в них під ногами буде волога, то загниють копита. Вам усе одно нема чим більше зайнятись.

Вони обидва мовчали, тому Філіп додав:

— Робіть що кажу, інакше втратите денну платню через свої лінощі. — Він уже збирався був йти, коли раптом згадав дещо. — У мене в саквах сир. Віднесіть його на кухню та віддайте братові Мілію.

Він не став чекати відповіді та пішов далі. У пріораті було шістдесят робітників, які дбали про сорок п’ять монахів, що, на думку Філіпа, було ганебною надмірністю. Люди, в яких було замало роботи, легко ставали такими ледачими, що намагалися уникати й тих нечисленних обов’язків, які мали, як видно було з двох конюших. То був ще один приклад Джеймсової слабкості.

Філіп пішов уздовж західної стіни повз гостьовий будинок, щоб подивитися, чи є в пріораті відвідувачі. Але велика будівля на одну кімнату була холодна й порожня, а на ґанку лежало торішнє листя. Він повернув ліворуч і рушив через широкий двір з поріділою травою, що відділяв гостьовий будинок — де часом селили мирян і навіть жінок — від собору. Філіп наблизився до західної частини, де був вхід для вірян. Каміння зруйнованої вежі лежало купою у два людських зрости заввишки.

Як і більшість церков, кінгзбриджський собор був збудований у формі хреста. У західній частині був вхід у наву, що утворювала довгу частину хреста. Його перехрестя утворювали дві поперечні нави — на північ і на південь від вівтаря. За перехрестям були хори, призначені для монахів, а за хорами, у найвіддаленішій частині східного краю, розмістилася крипта святого Адольфія, яка досі приваблювала деяких пілігримів.

Філіп увійшов у наву й подивився на ряд круглих арок і могутніх колон. Його настрій знову погіршився. То була вогка похмура будівля, яка помітно занепала із часів його останнього візиту. Вікна в низьких бічних стінах обабіч нави, прорізані в неймовірно товстих стінах, нагадували вузькі тунелі. Верхній ряд більших вікон під дахом освітлював стелю із фресками по дереву, і це світло лише підкреслювало, як вони зблякнули: постаті апостолів, святих і пророків потьмянішали й майже злились із тлом. Попри холодний вітер з вікон, що не мали шибок, скрізь переслідував слабкий запах гнилої тканини.

З іншого крила церкви лунали звуки урочистої меси: співочий голос вимовляв фрази латиною, а хор відповідав. Філіп пішов навою. Підлогу так і не настелили, тому на голій землі в кутках, куди не ступали деревняки селян і сандалі монахів, ріс мох. Різьблені спіралі й канелюри[46] масивних колон та врізні шеврони, що прикрашали арки між ними, колись були пофарбовані та вкриті позолотою, але тепер від неї залишилися тоненькі лусочки, а на місці фарби виднівся розсип плям. Вапняний розчин між каменями тріскався й сипався на підлогу під стінами, утворюючи невеличкі купки. Філіп відчув, як його охоплює знайоме почуття гніву. Люди, що приходили сюди, мали бачити велич всемогутнього Господа. Але селяни були людьми простими, вони судили за зовнішністю, і коли бачили це, то, мабуть, думали, що Господь — байдуже, недбале божество, яке навряд чи слухатиме їхні молитви та помічатиме їхні гріхи. Врешті-решт, селяни платили церкві ціною свого поту, і те, що винагородою за все був цей напівзруйнований мавзолей, було неприпустимо.

Філіп на кілька секунд став на коліна перед вівтарем, усвідомлюючи, що праведний гнів — то неналежний настрій для ревного вірянина. Охолонувши трохи, він підвівся і пішов далі.

Східна частина собору, пресвітерій[47], була розділена надвоє. Ближче до перехрестя розміщувалися хори з дерев’яними лавками, де під час служб сиділи або стояли монахи. За хорами було святилище з криптою святого. Філіп зайшов за вівтар, щоб сісти на хорах, коли раптом побачив труну.

Здивований, він зупинився. Ніхто не сказав йому, що хтось із монахів помер. Утім, і розмовляв він лише з трьома людьми: Полом, що був старий і забудькуватий, і двома конюшими, яким він не дав і слова мовити. Філіп підійшов до труни, щоб подивитися, хто в ній, зазирнув усередину, і його серце на мить завмерло.

То був пріор Джеймс.

Філіп дивився, розтуливши рота. Це все змінювало. Буде новий пріор, нова надія…

Ці радощі були недоречною реакцією на смерть преподобного брата, хай би які вади він мав. Філіп надав обличчю більш відповідного ситуації виразу й відігнав ці думки. Він роздивився небіжчика. Пріор був сивим сутулим чоловіком з худим обличчям. Тепер одвічна втома покинула його риси, і він здавався не стривоженим і безвідрадним, а вмиротвореним. Філіп став на коліна біля труни й пробурмотів молитву, міркуючи про те, який саме тягар лежав на плечах старого в недавні роки його життя: не висповіданий гріх, зв’язок із жінкою чи зло, заподіяне безвинній людині. Хоч що то було, він уже не розповість про це аж до Судного дня.

Попри свою твердість, Філіп не міг не думати про майбутнє. Пріор Джеймс — нерішучий, тривожний і м’якотілий — тримав монастир у мертвій точці й не давав йому змінюватись. Тепер прийде хтось новий, той, хто наведе лад серед ледачих слуг, відновить напівзруйнований собор і зможе плідно розпоряджатися майном, щоб пріорат надовго став впливовим. Філіп був надто схвильований, щоб стояти на місці. Він підвівся й пішов легкою ходою на хори та присів на вільне місце позаду.

Службу вів ключар Ендрю Йоркський — дратівливий червонопикий чоловік, якого, здавалося, от-от візьме апоплектичний удар. Він був одним із ченців — старших служителів монастиря. Ендрю відповідав за відправи та всі святині: фоліанти, священні реліквії, ризи й шати та, власне, за будівлю собору. Йому підпорядковувалися регент, що керував хором, і скарбник, відповідальний за золоті ставники, прикрашені коштовностями, келихи та інший ритуальний посуд. Сам ключар не підпорядковувався нікому, крім пріора та його заступника Ремігія, що був давнім приятелем Ендрю.

Ендрю читав службу своїм звичайним тоном — з ледь стримуваним роздратуванням. Філіпова голова була зайнята іншим, тому він не одразу помітив, що служба йде не так, як належить. Кілька молодих ченців гомоніли та сміялися. Філіп побачив, що вони кепкують зі старого наставника послушників, який заснув на своєму місці. Молоді монахи, більшість яких ще донедавна були учнями старого й, напевне, досі пам’ятали його хворостину, кидали в нього грудками землі з підлоги. Щоразу, коли вони влучали, його обличчя смикалося й ворушилося, але він не прокидався. Це, здавалося, не хвилювало Ендрю. Філіп озирнувся навколо в пошуках наглядача — ченця, відповідального за дисципліну. Він сидів з дальнього краю хорів, заглиблений у розмову з іншим монахом, і не звертав уваги ані на відправу, ані на поведінку юнаків.

Філіп ще якийсь час дивився на них. Він не став би терпіти таке навіть за інших обставин. Заводієм, схоже, був вродливий парубок із пустотливою посмішкою, десь двадцяти одного року. Філіп побачив, як він занурив свій столовий ніж у свічку та кинув розтоплений лій на лису маківку наставника. Монах прокинувся і скрикнув, а юнаки зайшлися сміхом.

Філіп зітхнув і підвівся з місця. Він підійшов до хлопця ззаду, схопив його за вухо та грубо потягнув за собою з хорів у південну наву. Ендрю підвів голову й похмуро подивився на Філіпа: він не бачив, що сталося до того.

Коли вони відійшли так, щоб інші ченці не могли їх почути, Філіп відпустив вухо юнака й спитав:

— Ім’я?

— Вільям Бовей.

— Що за диявол вселився в тебе під час урочистої меси?