Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 27)

Жінка відправила дітей шукати великого листя, що замінило б їм тарілки. Філіп розв’язав сакви. Том спитав:

— Де ваш монастир, отче?

— У лісі, за день ходу звідси.

Жінка зиркнула на нього, а Том здійняв брови.

— Знаєте це місце? — спитав Філіп.

Том чомусь збентежився.

— Здається, ми проминули його дорогою із Солсбері, — відповів він.

— Так, це по дорозі, але монастир далеко від головного шляху, тож ви навряд чи його побачили б — хіба що знали, де він, і пішли його шукати.

— О так, — сказав Том, здавалося, його думки блукають десь далеко.

Філіпові раптом дещо спало на думку.

— Скажіть, а ви не бачили дорогою жінку? Найпевніше, дуже молоду й… е-е… з малюком.

— Ні, — сказав Том. Його голос звучав буденно, але Філіпові здалося, що він зацікавився. — А чому ви питаєте?

Філіп усміхнувся.

— Я скажу тобі. Учора, рано-вранці, в лісі знайшли немовля й принесли до мене в монастир. Це хлопчик, йому день, не більше. Напевне, народився тієї ж ночі. Тому його мати мала бути там приблизно в один час із вами.

— Ми нікого не бачили, — повторив Том. — Що ж ви зробили з немовлям?

— Напоїли козячим молоком. Схоже, воно йому до вподоби.

Чоловік і жінка пильно дивилися на Філіпа. Ця історія, на його думку, могла кого завгодно розчулити. За мить Том спитав:

— Ви шукаєте його матір?

— О ні. Я питаю просто так. Якби я зустрів її, то віддав би їй дитину. Але маля їй навряд чи потрібне, тож вона, мабуть, подбала про те, щоб її не знайшли.

— А що буде з тим малим?

— Він зростатиме в монастирі. То буде Господнє дитя. Саме так росли й ми з братом. Тата й маму забрали в нас, коли ми були ще зовсім малі, й абат став нам за батька, а братія — за рідних. Ми були ситі, теплі й навчені грамоти.

Жінка мовила:

— І обидва стали ченцями.

Вона сказала це з ноткою іронії, немов хотіла наголосити, що монастирська благодійність мала свій зиск. Філіп радо заперечив.

— Ні, мій брат покинув орден.

Тут повернулися діти. Вони не знайшли великих листків — взимку це складно, — тож замінити тарілки не було чим. Філіп віддав їм весь хліб і сир. Вони накинулися на їжу, наче голодні тварини.

— Цей сир зварено в нашому монастирі, — сказав пріор. — Він гарно смакує свіжим, як оцей, але ще смачніший, коли дозріє.

Вони були надто голодні, щоб звертати увагу на це. Філіп мав три груші. Він витягнув їх із мішка й дав Томові. Той віддав їх дітям.

Філіп підвівся.

— Я молитимусь за те, щоб ти знайшов роботу.

Том сказав:

— Якщо така ваша ласка, отче, замовте за мене слово перед єпископом. Ви знаєте про нашу нужду й бачите, що ми чесні люди.

— Замовлю.

Том тримав кобилу, поки Філіп сідав на неї.

— Ви добра людина, отче, — додав Будівник, і Філіп з подивом помітив сльози в йоґо очах.

— Хай Господь буде з тобою, — мовив пріор.

Том не відпускав кобилу.

— А те немовля, знайда, про якого ви розповідали, — тихо сказав він, так, наче не хотів, щоб діти почули. — Ви… Ви дали йому ім’я?

— Так. Ми звемо його Джонатаном, що означає «дар Господній».

— Джонатан. Гарне ім’я.

Том відпустив кобилу. Філіп допитливо поглянув на нього, потім хвицнув поні та поїхав геть.

Єпископ Кінгзбриджський мешкав не в Кінгзбриджі. Його палац стояв на південному схилі пагорба у вкритій буйною рослинністю долині, і дорога туди від холодного кам’яного собору й похмурих монахів забирала цілий день. Єпископа це влаштовувало, адже надто часті візити до церкви заважали б іншим його справам: збору ренти, відправленню правосуддя та маневруванню при королівському дворі. Ченців це теж влаштовувало, адже що далі був єпископ, то менше він їм заважав.

По обіді, коли Філіп прибув до єпископського палацу, було так холодно, що, здавалося, от-от засніжить. Долиною ширяв лютий вітер, а над маєтком на пагорбі купчилися низькі сірі хмари. Хоч і не замок, але захищений він був не гірше за фортецю. Ліс вирубали на сотні ярдів[40].

Палац був оточений міцним дерев’яним парканом з людський зріст заввишки, перед яким викопали канаву для дощової води, а вартовий біля брами, хоч і здавався недбалим, мав великого меча. Це була добротна кам’яна споруда, збудована у формі літери «Е». У нижній, напівпідвальний поверх вело кілька важких дверей, але вікон не було. Одні з дверей були відчинені, і за ними в напівтемряві Філіп побачив діжки й мішки. Решта дверей була зачинена й замкнена на ланцюги. Філіп розмірковував, що саме криється за ними: коли єпископ когось ув’язнював, то залишав каратися саме там.

У середній частині літери «Е» він побачив зовнішні сходи, що вели в житлові приміщення верхнього поверху. Очевидно, в довгому приміщенні, що відповідало вертикальній частині літери «Е», розташувалася зала. Філіп здогадався, що в приміщеннях, які утворювали верх і низ «Е», розмістилися каплиця й опочивальня. Там були віконця з віконницями, що нагадували очі-намистинки, які підозріло видивлялися на світ.

В обгородженому дворі стояли кам’яні споруди кухні й пекарні, дерев’яні стайня й клуня. Усі будівлі були в гарному стані. «Невтішні новини для Тома Будівника», — подумав Філіп.

У стайні стояло кілька файних коней, серед них і двійко бойових, а тут і там вештались воїни, збавляючи час. Схоже, в єпископа були візитери.

Філіп залишив кобилу помічникові конюха та з поганим передчуттям рушив до сходів. Скрізь відчувався тривожно-воєнний настрій. Де черги прохачів із супліками й матерів, що привели дітей на благословення? Філіп потрапив у незнайомий йому світ, знаючи небезпечну таємницю. Він зі страхом подумав, що, можливо, ще нескоро йому вдасться поїхати звідси, і шкодував, що Френсіс звернувся до нього.

Він зійшов сходами вгору. «То малодушні думки, — сказав сам собі. — Я маю нагоду служити Господу, а переймаюся власною безпекою. Є люди, які щодня стикаються з небезпекою: в битві, в морі, у ризикованому паломництві чи хрестовому поході. Навіть монах має іноді боятися й тремтіти».

Він глибоко вдихнув й увійшов.

Зала була тьмяна й димна. Філіп швидко зачинив двері, щоб не впустити холодне повітря, і вдивився у напівтемряву. Потойбіч горіло велике вогнище. Воно й кілька віконець були єдиним джерелом світла в приміщенні. Біля вогню сиділи чоловіки: дехто в церковному вбранні, решта — в дорогому, але поношеному одязі дрібних дворян. Схоже, вони обговорювали щось важливе — їхні голоси звучали тихо, але діловито. Вони сиділи хто де хотів, але всі дивилися в один бік і зверталися до священника, який розсівся посередині, мов павук у павутинні. То був худий чоловік, чия поза — руки, що звисали з підлокітників крісла, і широко розставлені ноги — змушувала очікувати, що він от-от підстрибне. Він мав пряме, чорне як смола волосся, а його чорне вбрання робило його водночас вродливим і зловісним.

Це був не єпископ.

Дворецький підвівся зі стільця біля дверей і сказав Філіпові:

— Добрий день, отче. До кого ви?

У той самий час гончак, що лежав біля вогнища, здійняв голову й загарчав. Чоловік у кріслі звів очі, побачив Філіпа й подав рукою знак припинити розмову.

— Що сталося? — різко спитав він.

— Добрий день, — ввічливо привітався Філіп. — Я приїхав поговорити з єпископом.

— Його тут немає, — зневажливо сказав священник.

Філіпове серце впало. Він страшився розмови й загрози, пов’язаної з нею, але тепер почувався розчарованим. Що йому робити із цією жахливою таємницею?

Філіп звернувся до церковника:

— Коли він повернеться?

— Ми не знаємо. Яке тобі до нього діло?

Священник говорив грубо, і Філіп відчув образу.

— Я тут у Божих справах, — різко відповів він. — А ви хто такий?

Священник звів брови, наче не чекав зустрічного виклику, і всі інші раптом замовкли, немов в очікуванні бурі. Той помовчав і промовив доволі м’яко: