Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 26)

Філіп ніколи не розмовляв з єпископом Кінгзбриджським, але був певен, що той прийме його, вислухає та, напевне, стане на бік Стефана, адже Стефан був обранцем церкви. До того ж він був достатньо впливовим, щоб якось діяти в цій ситуації.

Френсіс спитав:

— Де живе єпископ?

— У півтора дня їзди звідси.

— Краще їдь сьогодні ж.

— Так, — мовив Філіп з важким серцем.

Френсіс мав винуватий вигляд.

— Мені шкода, що я не можу доручити це комусь іншому.

— Мені також, — сказав Філіп з почуттям. — Мені також.

Філіп зібрав братію в каплиці й повідомив, що король помер.

— Треба молитися за мирне престолонаступництво й нового короля, який любив би церкву більше за покійного Генріха, — сказав він, промовчавши, однак, про ключ до мирного престолонаступництва, який опинився в його руках. Натомість додав: — Надійшли й інші новини, що змушують мене відвідати монастир у Кінгзбриджі, і я повинен їхати негайно.

Помічник пріора вестиме служби, а келар керуватиме фермою, але жоден із них не був рівнею Пітерові Вейргемському, і Філіп боявся, що в разі його тривалої відсутності Пітер накоїть щось таке, що від монастиря нічого не залишиться. Він і раніше не міг вигадати, як стриножити Пітера й водночас не зашкодити його самооцінці, а тепер і зовсім не мав часу на це, тому вирішив зробити найкраще, що міг за таких обставин.

— Сьогодні ми з вами розмовляли про ненажерливість, — сказав Філіп після паузи. — Брат Пітер заслуговує на нашу подяку, адже він нагадав, що коли Господь благословляє нашу ферму й дарує нам Свої блага, то не для того, щоб ми стали гладкими й почувались утішеними, але в ім’я слави Його. Розділяти багатство з нужденними — наш священний обов’язок. Аж дотепер ми його нехтували — здебільшого через те, що тут, у лісі, нам нема з ким ділитися цими благами. Брат Пітер нагадав нам про обов’язок шукати нужденних, щоб допомогти їм.

Ченці були здивовані: їм здавалося, що питання щодо ненажерливості вже закрито. Пітер і сам мав непевний вигляд. Він радів, знову опинившись у центрі уваги, але його хвилювало, що саме задумав Філіп, і недарма.

— Я вирішив так, — продовжував пріор: — щотижня ми роздаватимемо нужденним по одному пенні з кожного брата нашої громади. Якщо для цього знадобиться менше їсти, будемо тішитися тим, що нам віддасться на Небі. Але ще важливіше розуміти, що наші пенні витрачені не даремно. Ти даєш жебракові пенні на хліб для його сім’ї, а він може піти натомість у шинок і напитися, повернутися додому й відлупцювати дружину, якій, таким чином, ліпше було б без нашої благодійності. Краще дати йому хліба. Ще краще — дати хліба його дітям. Давати милостиню — то священна праця, що потребує такої самої ретельності, як лікування хворих або навчання юних. Тому в багатьох монастирях призначають роздавача милостині, який несе відповідальність за пожертви. У нас буде так само.

Філіп роззирнувся навколо. Усі уважно й зацікавлено слухали. Пітер стояв із самовдоволеним виглядом і, очевидно, думав, що це його перемога. Але ніхто не здогадувався, що буде далі.

— Робота роздавача нелегка. Доведеться ходити в найближчі містечка й селища, а нерідко — й у Вінчестер. А там йому доведеться спізнатися з найогиднішими, найбруднішими та найлихішими верствами суспільства, бо такими є жебраки. Доведеться молитися за них, поки ті лихословлять, і пробачати їм, коли вони намагатимуться ошукати й пограбувати. Потрібна сила, смиренність і нескінченне терпіння. Доведеться відмовитися від зручностей нашої громади, тому що багато часу треба буде проводити за її межами.

Він знову подивився навколо. Усі були насторожені, адже виконувати ці обов’язки ніхто не хотів. Його погляд зупинився на Пітері Вейргемському. Пітер зрозумів, що буде далі, й перемінився на обличчі.

— Пітер привернув увагу до наших недоліків, — урочисто промовив Філіп, — тому я вирішив, що саме він матиме честь стати нашим роздавачем милостині. — Він посміхнувся. — Можеш починати сьогодні ж.

Пітерове обличчя стало темним, немов хмара.

«Ти надто рідко будеш тут, щоб накапостити, — думав Філіп. — А мерзенні, бридкі жебраки смердючих вінчестерських провулків вгамують твоє презирство до легкого життя».

Однак Пітер, схоже, сприйняв це як покарання, бо подивився на Філіпа з такою ненавистю, що на мить той навіть злякався.

Філіп підвів очі на інших.

— Зі смертю короля завжди приходять небезпека й невизначеність, — сказав він. — Моліться за мене, поки я в дорозі.

II

На другий день своєї подорожі, опівдні, пріор Філіп був уже за кілька миль[39] від єпископського палацу. Що ближче він під’їжджав, то сильніше тремтіла в ньому кожна жилка. Він вигадав історію, яка мала пояснити, як він дізнався про заколот. Однак єпископ міг не повірити їй або зажадати доказів. Найгіршою — і це спало Філіпові на думку вже після того, як він розстався з Френсісом, — була, хоч і невисока, ймовірність того, що єпископ належав до заколотників і підтримував бунт. Він міг бути другом графа Ширингського. Єпископи частенько ставили власні інтереси вище за інтереси церкви.

Єпископ міг розпорядитися катувати Філіпа, щоб дізнатися, хто повідомив йому про заколот. Звісно, він не мав такого права, але права змовлятися проти короля він також не мав. Філіп пригадав інструменти для тортур на картинах, де зображувалося пекло. Такі картини писали за мотивами того, що відбувалося в підземеллях баронів і єпископів. Філіп не був готовий померти мученицькою смертю.

Коли пріор побачив попереду кількох піших подорожніх, першою його реакцією було притримати кобилу, щоб не їхати повз них, адже він подорожував сам-один, а в тих краях було чимало розбійників, які не посоромилися б пограбувати священника. Але він побачив, що серед подорожніх двоє дітей і жінка. Сім’ї зазвичай не становили небезпеки. Він підострожив кобилу, щоб їх наздогнати.

Філіп під’їхав ближче й зміг роздивитися подорожніх. То були високий чоловік, низенька жінка, юнак, що зростом наздоганяв чоловіка, і двоє дітей. Вони вочевидь були бідні: без торбин, у яких простолюд зазвичай носить своє неоціненне майно, і вдягнуті в дрантя. Чоловік був ширококостий, але змарнілий — немов помирав від виснажливої хвороби чи просто голодував. Він втомлено подивився на Філіпа, притягнув дітей до себе й щось пробурмотів. Філіпові спершу здалося, що йому десь під п’ятдесят, але тепер він бачив, що чоловік років на двадцять молодший, — то скрутне життя зорало його обличчя зморшками.

Жінка сказала:

— Вітання, чорноризцю.

Філіп уважно подивився на неї. Зазвичай жінка не заговорювала раніше за чоловіка, а звертання «чорноризцю» хай і не було грубим, але звучало менш поштиво, ніж «брате» або «отче». Жінка була років на десять молодша за чоловіка й мала глибоко посаджені очі незвичного блідо-золотого кольору, які робили її дуже привабливою. Філіп відчув, що вона може бути небезпечною.

— Добридень, отче, — сказав чоловік, немов перепрошуючи за безцеремонність дружини.

— Благослови тебе Боже, — мовив Філіп і сповільнив свою кобилу. — Хто ти? Назвися.

— Том, старший майстер-будівник, шукаю роботу.

— Але, схоже, марно.

— Ваша правда.

Філіп кивнув. То була звичайна історія. Майстри-будівники часто подорожували в пошуку роботи й не завжди успішно — часом їм не таланило, а часом місць на будівництві було менше за шукачів. Такі люди нерідко вдавалися до монастирської гостинності. Коли вони були при грошах, то лишали щедрі пожертви, але ті, що довго блукали, зазвичай мали порожні кишені. Забезпечити і тим, і іншим однаково теплу гостину було справжнім випробуванням для монастирської благодійності.

Том Будівник вочевидь належав до тих, у кого в кишенях давно гуляє вітер, хоча його дружина мала цілком здоровий вигляд. Філіп сказав:

— Я маю харчі в саквах, зараз обідня година, а благодійність — то священний обов’язок. Якщо ти й твоя родина розділите зі мною трапезу, я буду нагороджений двічі: і на Небі, і тут, в земній юдолі, бо обідатиму не на самоті.

— Дуже щедро з вашого боку, — промовив Том. Він подивився на жінку. Та легенько знизала плечима, а потім коротко кивнула. Чоловік миттю сказав: — Ми приймаємо вашу милість і дякуємо.

— Дякуйте Господові, а не мені, — звично відповів Філіп.

Жінка сказала:

— Подякуймо селянам, що сплачують десятину, завдяки якій ви маєте цей харч.

«Гостра на язик», — подумав Філіп, але промовчав.

Вони зупинилися на галявинці, де Філіпова кобилка могла поскубати жовклу зимову траву. Філіп потайки радів з того, що має привід затриматись і трохи відкласти моторошну розмову з єпископом. Будівник сказав, що також прямує до єпископського палацу, — він сподівався, що той потребує ремонту, а може, й розширення. Поки вони розмовляли, Філіп нишком роздивлявся родину. Жінка замолода, щоб бути матір’ю старшого хлопця. Той немов теля — дужий, незграбний і простакуватий на вигляд. Другий — маленький і дивний, з волоссям морквяного кольору, білосніжною шкірою та виряченими яскраво-блакитними очима. Його манера витріщатися на все з відсутнім виглядом нагадала Філіпові бідного Джонні Вісім-Пенсів, тільки в цього хлопця, коли ти ловив його погляд, в очах з’являвся дуже дорослий, свідомий вираз. Філіп зрозумів, що малий такий самий стривожений, як і його мати. Третя дитина — дівчинка років шести — постійно плакала, а батько ніжно дивився на неї і періодично плескав по плечах, але нічого не казав. Було видно, що він дуже її любить. Він також раз торкнувся дружини, і Філіп помітив спалах пристрасті в їхніх очах.