Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 25)
— Король, звісно, мав багатьох інших дітей, — продовжував Френсіс. — Не менше ніж двадцять, включно з моїм лордом, графом Робертом Глостерським. Але, як тобі відомо, всі вони — бастарди. Попри свою шалену плодючість, в нього залишилася лише одна законнороджена дитина, та й та дівчинка — Матильда, Мод. Бастарди не можуть успадкувати престол, але й жінка майже нічим за них не ліпша.
— Король Генріх не призначив спадкоємця? — спитав Філіп.
— Призначив. Він обрав Мод. Вона має сина, його також звуть Генріхом. Старий король мріяв, щоб престол посів його онук. Але хлопчику ще нема й трьох років. Тому він змусив баронів присягнути на вірність Мод.
Філіп був збентежений.
— Якщо король зробив Мод спадкоємицею, а барони присягнули їй на вірність… то в чому річ?
— Придворне життя не таке просте, як здається, — сказав Френсіс. — Мод одружена із Жоффруа Анжуйським. Анжу та Нормандія були суперниками упродовж кількох поколінь. Наші нормандські сюзерени ненавидять анжуйців. Правду кажучи, з боку старого короля було надто оптимістично вважати, що англо-нормандська знать віддасть Англію й Нормандію анжуйцеві, хай би яку присягу вона склала.
Філіп був дещо вражений обізнаністю меншого брата та його зневажливим ставленням до найвпливовіших людей королівства.
— Звідки ти все це знаєш?
— Лорди збирались у Ле-Небурі, щоб вирішити, що робити. Зрозуміло, і мій лорд, граф Роберт, був серед них. А я поїхав із ним, щоб вести його листування.
Філіп здивовано подивився на брата й подумав, що той живе зовсім іншим життям, ніж він сам. Потім він пригадав дещо.
— Граф Роберт — старший син старого короля, чи не так?
— Так, і він
— Хто ще там був?
— Король Генріх мав трьох небожів, синів його сестри. Старший із них — Теобальд Блуаський. Потім — Стефан, улюбленець покійного короля, якому той дарував чималі угіддя тут, в Англії. І нарешті молодший — Генріх, відомий тобі як єпископ Вінчестерський. Старший, Теобальд, — фаворит серед лордів, згідно з традицією, що тобі може видатися цілком обґрунтованою.
Френсіс подивився на Філіпа й усміхнувся.
— Цілком обґрунтованою, — повторив з усмішкою Філіп. — То наш новий король — Теобальд?
Френсіс похитав головою.
— Він теж сподівався на це, але ми, молодші сини, вміємо протискатися вперед. — Вони дійшли до найвіддаленішого закутка галявини й повернули назад. — Тоді як Теобальд ласкаво приймав шанобливість лордів, Стефан перетнув Ла-Манш, щодуху помчав у Вінчестер і з допомогою молодшого брата, єпископа Генріха, захопив замок і — що найважливіше — королівську скарбницю.
Філіп хотів уголос виснувати, що тепер
Френсіс вів далі:
— Щоб убезпечити свою перемогу, Стефанові бракувало лиш одного: підтримки церкви. Адже до того, як єпископ коронує його у Вестмінстері, йому не бути
— Це мало б бути нескладно, — зауважив Філіп. — Його брат Генріх — один із найвпливовіших священників королівства: єпископ Вінчестерський, абат Гластонберійський, багатий, як Соломон, і майже такий самий могутній, як архієпископ Кентерберійський. А якщо єпископ Генріх не збирався коронувати Стефана, то чому допоміг йому захопити Вінчестер?
Френсіс кивнув.
— Мушу сказати, що дії єпископа Генріха в цій ситуації були блискучими. Навряд чи він допомагав Стефанові суто з міркувань братської любові.
— То чим він тоді керувався?
— Кілька хвилин тому я нагадав тобі, як покійний король Генріх ставився до церкви — так, наче то частина його королівства. Єпископ Генріх хоче, щоб новий король, хай би хто то був, ставився до церкви ліпше. Тому, перш ніж надати підтримку,
Філіп був вражений. Відносини Стефана із церквою точно визначилися від самого початку його королювання, і то на умовах церкви. Але ще важливішим був сам прецедент. Церква коронувала правителів, але не мала права висувати умови. Схоже, прийшли часи, коли монархам не вдаватиметься здобути владу без домовленості із церквою.
— Це дуже важливо для нас, — сказав Філіп.
— Стефан, звісно, може й не дотримати обіцянки, — вів далі Френсіс. — Але ти все одно маєш рацію. Він не буде таким нещадним до церкви, як Генріх. Утім, є ще одна загроза. Двоє лордів надзвичайно незадоволені тим, що зробив Стефан. Один із них — Варфоломій, граф Ширингський.
— Я чув про нього. До Ширингу звідси день їхати. Кажуть, Варфоломій — людина віддана.
— Так, напевне. Я знаю тільки, що він — самовдоволений і впертий лорд, який не зречеться присяги на вірність Мод, хай би йому й обіцяли помилування.
— А хто другий невдоволений?
— Мій лорд, Роберт Глостерський. Я вже казав, що він амбітний. Його серце крає думка про те, що якби він був законним сином, то став би королем. Він хоче, щоб престол посіла його єдинокровна сестра, адже вірить, що та буде спиратися на його поради й настанови та що він буде фактичним королем.
— Він збирається якось діяти?
— Боюся, що так, — Френсіс стишив голос, хоча поруч нікого не було. — Роберт і Варфоломій разом із Мод і її чоловіком хочуть влаштувати заколот. Вони збираються скинути Стефана та посадити Мод на престол.
Філіп зупинився.
— Але це згубить усе, чого домігся єпископ Вінчестерський! — Він схопив брата за руку. — Послухай, Френсісе…
— Я знаю, про що ти думаєш. — Самовпевненість Френсіса раптом як вітром звіяло, він здавався стривоженим і наляканим. — Якби граф Роберт знав, що я розповім це тобі, він би мене повісив. Він у всьому мені довіряє. Але я цілком вірний церкві.
— Але що ти можеш вдіяти?
— Я думав про те, щоб попросити про аудієнцію з новим королем і все йому розповісти. Бунтівні графи, звісно, будуть все заперечувати, а мене повісять за віроломство. Але заколот не вдасться, і я потраплю на Небеса.
Філіп похитав головою.
— Нас навчали, що
— А я думаю, що Господь ще має роботу для мене в цьому світі. Я маю довіру в маєтку впливового барона і, якщо залишуся там і буду вдосконалювати себе тяжкою працею, зможу сприяти правам церкви й верховенству закону.
— Чи є якийсь інший шлях?
Френсіс подивився Філіпові в очі.
— Саме тому я тут.
Філіп затремтів зі страху. Френсіс хотів і його вплутати. Інакше б він не виказав цю жахливу таємницю.
Тим часом його брат продовжував:
— Я не можу зрадити повстання, а
Філіп мовив:
— Господи Ісусе і всі Його святі, помилуйте мене.
— Якщо змову викриють тут, на півдні, то підозра не впаде на Глостер. Ніхто не знає, що я тут, ніхто не знає, що ти — мій брат. Вигадай якесь правдоподібне пояснення, як ти про це дізнався. Може, ти бачив зборисько воїнів, чи, можливо, хтось із Варфоломієвої челяді проговорився, коли сповідався твоєму знайомому священникові.
Філіп закутався в плащ. Він тремтів так, немов раптово похолоднішало. Це було небезпечно, дуже небезпечно. Ішлося про втручання в королівські справи, що нерідко було смертельним навіть для досвідчених інтриганів. Стороннім людям, як-от Філіп, не варто було й намагатися лізти в це.
Проте на кону стояло надто багато. Філіп не міг ігнорувати заколот проти короля, обраного церквою, коли він здатний був йому запобігти. І хай би як небезпечно для нього було розкривати змову, для Френсіса це було просто смертельно.
Філіп спитав:
— Який план у заколотників?
— Граф Варфоломій зараз повертається в Ширинг. Звідти він відправить гінців до всіх своїх прибічників на півдні Англії. Граф Роберт прибуде в Глостер на день-два пізніше та збере свої сили на заході. Нарешті Браян Фіцкаунт, лорд Воллінгфордського замку, зачинить його браму. Увесь південний захід Англії опиниться в руках заколотників без бою.
— Уже надто пізно! — сказав Філіп.
— Не надто. Маємо близько тижня. Але ти мусиш поквапитися.
Філіп, хоч і з острахом, усвідомлював, що він уже більш-менш наважився на це.
— Я не знаю, кому про це розповісти, — мовив він. — Слід було б повідомити графа, але він заколотник. Шериф, найпевніше, на його боці. Потрібен той, хто точно на нашому.
— Кінгзбриджський пріор?
— Мій пріор старий і немічний. Найімовірніше, він нічого не робитиме.
— Але ж має бути хтось.
— Є ще єпископ.