Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 24)

Близько десятка ченців і кілька послушників стояли нерівними рядами спиною до нього. Перед ними стояв ключар і читав з розгорнутої книги. Він квапливо промовляв слова служби, а монахи неуважно бурмотіли за ним. На напрестольному покривалі стояли три свічки різної висоти.

Двоє братів позаду щось жваво обговорювали, цілком ігноруючи службу. Коли Філіп наблизився до них, один із них сказав щось смішне, і вони зареготали так гучно, що заглушили бурмотіння ключаря. Це стало останньою краплею для Філіпа, і він миттю забув про свій план з’явитися тихо. Він розтулив рота й щосили загорлав:

— ТИША!

Сміх перервався. Ключар припинив читати. У каплиці запала тиша, ченці обернулися й витріщилися на Філіпа.

Він підійшов до брата, який реготав, і схопив його за вухо. Той був не молодший за Філіпа й вищий, але надто збентежений, щоб чинити спротив незнайомцеві, який потягнув його за вухо вниз.

— На коліна! — закричав Філіп.

Здавалося, монах хотів вирватися, але він усвідомлював свою провину, і, як і сподівався Філіп, його непокору підривала нечиста совість. Коли Філіп смикнув сильніше, молодик став на коліна.

— Усі! — скомандував Філіп. — На коліна!

Ці монахи прийняли обітницю покори, і ганебна атмосфера вседозволеності, в якій вони, очевидно, жили останнім часом, нездатна була знищити звичку, відпрацьовану роками. Половина ченців і всі послушники стали на коліна.

— Усі ви порушили обітницю, — сказав Філіп, який тепер дав волю презирству. — Ви блюзніри, всі до останнього. — Філіп обвів їх поглядом, пильно заглядаючи в очі. — Ваше каяття починається негайно, — закінчив він.

Вони повільно, по одному, ставали на коліна, лише ключар не підкорився. То був м’ясистий чоловік із сонними очима, років на двадцять старший за Філіпа. Філіп підійшов до нього, обходячи братію, що стояла на колінах.

— Віддай мені книгу, — промовив він.

Ключар подивився на нього з викликом і не сказав ані слова.

Філіп простягнув руку та схопив товстий фоліант. Ключар вчепився в нього сильніше. Філіп вагався. Упродовж двох днів він переконував себе, що треба діяти обережно й не квапитися, а тепер стояв перед ними, ще вкритий дорожньою курявою, ризикуючи всім у протиборстві із чоловіком, про якого нічого не знав.

— Віддай мені книгу й стань на коліна, — повторив він.

На обличчі в ключаря з’явився натяк на глузливу посмішку.

— Хто ти такий? — спитав він.

Філіп знову завагався. Усі мали б зрозуміти, що він чернець — це було видно з його сутани й тонзури. А з його поведінки вони мали б здогадатися, що він наділений владою. Але ченці, схоже, сумнівалися, що він вищий за ключаря. Філіпові слід було лише сказати, що він їхній новий пріор, однак він не хотів. Раптом йому здалося, що важливіше буде здобути перевагу коштом морального авторитету.

Ключар відчув його нерішучість і скористався нею.

— Скажи на милість, — удавано поштиво промовив він, — хто це наказує нам стати перед ним на коліна?

Уся Філіпова нерішучість раптом немов випарувалася, і він подумав: «Господь зі мною, то чого мені боятися?»

Він глибоко вдихнув, і його слова прогриміли й луною відбилися від вимощеної камінням підлоги та склепінчастої стелі каплиці:

— Господь наказує вам стати на коліна перед Ним!

Впевненість ключаря похитнулася. Філіп скористався нагодою і вихопив у нього книгу. Той втратив останній атрибут авторитету й нарешті неохоче став на коліна.

Філіп подивився на всіх, намагаючись приховати полегшення, і сказав:

— Я ваш новий пріор.

Він залишив їх стояти навколішки, поки вів службу. Це тривало довго, адже він змушував їх повторювати респонсорій[38] знов і знов, аж доки їхні голоси зазвучали в унісон. Потім Філіп мовчки вивів братію з каплиці та провів галявиною в трапезну. Він відіслав смажену свинину назад на кухню, розпорядився принести хліба та слабенького пива й поставив одного із ченців читати вголос молитви, поки всі їли. Щойно вони доїли, він так само мовчки повів їх у спочивальню.

Філіп наказав принести постіль з окремої хатини, призначеної для пріора, бо збирався спати в одній кімнаті з братією. То був найпростіший і найдієвіший спосіб запобігти гріхові розпусти.

У першу ніч він так і не стулив очей, а натомість сидів зі свічкою та молився, аж доки настав час будити ченців на опівнічну службу. Філіп провів її швидко, щоб вони не подумали, що він зовсім безжальний. Монахи знову пішли спати, але Філіп сидів без сну.

На світанку, до того, як монахи прокинулися, він вийшов надвір, подивився навколо й почав обмірковувати плани на день. Одну ділянку нещодавно ретельно очистили від дерев, але посередині досі стирчав величезний пень — схоже, від великого дуба. Філіпові спало дещо на думку.

Після утрені та сніданку він повів братію в поле, з мотузками й сокирами, і весь ранок вони підрубували коріння величезного пня — половина тягнула мотузками, друга половина рубала сокирами, і всі хором кричали «ра-а-азом!». Коли пень нарешті піддався, Філіп роздав усім пиво, хліб і по шматку свинини, яку заборонив їсти на вечерю.

Труднощі на тому, звісно, не скінчилися, але із цього почалося їх розв’язання. Від самого початку Філіп відмовився просити щось у головному монастирі, окрім зерна для хліба та свічок для каплиці. Розуміння, що їм не бачити м’яса, крім того, яке самостійно виростять або вполюють, перетворило монахів на старанних тваринників і птахоловів; і якщо раніше вони ставилися до відправи як до можливості відмикувати від роботи, то тепер навіть раділи, що пріор скоротив кількість годин, які вони повинні були проводити в каплиці, щоб мати більше часу для роботи в полі.

Через два роки вони вже самі себе забезпечували, а ще через два почали постачати Кінгзбриджському пріорату м’ясо, дичину та сир із козячого молока, який став там жаданим делікатесом. Скит процвітав, служби проводилися бездоганно, а брати були здорові й щасливі.

Філіп був би задоволеним, якби не головний монастир, Кінгзбриджський пріорат, який дедалі занепадав. Він мав би бути одним із головних релігійних центрів королівства й кипіти діяльністю: щоб його бібліотеку прагнули відвідати заморські науковці, а барони поспішали просити в пріора поради; щоб його святині приваблювали пілігримів з усієї країни, його гостинність славилася серед знаті, а благодійність — серед жебраків.

Проте церква розвалювалася, половина монастирських будівель пустувала, а пріорат дуже заборгував лихварям. Філіп щонайменше раз на рік їздив у Кінгзбридж, і щоразу повертався сам не свій від злості на те, як багатства, пожертвувані заможними парафіянами та примножені відданими ченцями, легковажно витрачаються — немов батькова спадщина блудним сином.

Частково проблема полягала в розташуванні пріорату. Кінгзбридж був маленьким селищем на периферійній дорозі, що нікуди не вела. Ще із часів короля Вільгельма I (якого звали Завойовником, або Бастардом, — залежно від того, хто згадував) більшість соборів була перенесена у великі міста, але Кінгзбридж уникнув цих нововведень. Хай там як, це, на думку Філіпа, не було нездоланною перепоною для процвітання: жвавий монастир із соборною церквою міг сам собою бути містом.

Справжня біда полягала в бездіяльності старого пріора Джеймса. Коли стерно тримає нетверда рука, корабель безладно носить хвилями. Філіп розумів, що, на превеликий жаль, поки пріор Джеймс живий, Кінгзбриджський пріорат так і буде занепадати.

Вони загорнули немовля в чисте рядно й поклали його в кошик для хліба замість колиски. Малий заснув, напоєний козячим молоком. Філіп приставив до нього Джонні Вісім-Пенсів, адже той, попри свою простакуватість, знав, як поводитися з тендітними створіннями.

Філіпові кортіло дізнатися, що привело Френсіса в монастир. Він натякнув на це під час обіду, але Френсіс не відповів, і Філіпові довелося вгамувати свою цікавість.

По обіді була година навчання. Ченці не мали відповідного приміщення — вони могли сидіти на ґанку каплиці й читати або ж гуляти галявиною. Також їм дозволялося зайти на кухню, щоб погрітися біля вогнища, — така була традиція. Філіп і Френсіс пішли разом навколо галявини, як часто гуляли територією монастиря в Уельсі. Френсіс заговорив.

— Король Генріх завжди ставився до церкви як до частини свого королівства, — розпочав він. — Давав накази єпископам, стягував податки та перешкоджав здійсненню повноважень Папи.

— Знаю, — сказав Філіп. — І що?

— Король Генріх помер.

Філіп наче прикипів до місця. Він не чекав цього.

Френсіс продовжував:

— Помер у своєму мисливському будинку в Ліон-ла-Форе в Нормандії після того, як з’їв страву з міноги: він її полюбляв, а вона його — не дуже.

— Коли?

— Сьогодні перший день року, отже, рівно місяць тому.

Філіп був приголомшений. Генріх правив, відколи він, Філіп, народився. На його віку королі ще не помирали, але він знав, що це означає неспокій і, можливо, війну.

— Що тепер буде? — тривожно спитав він.

Вони пішли далі. Френсіс сказав:

— Біда в тому, що спадкоємець короля загинув у морі багато років тому. Ти, можливо, пам’ятаєш.

— Пам’ятаю.

Філіпові тоді виповнилося дванадцять років. То була перша подія державного значення, яка залишила слід в його дитячій свідомості й нагадала про світ, що існує за монастирськими стінами. Син короля загинув під час трощі «Білого корабля» біля Шербуру. Абат Пітер, який розповів усе це малому Філіпові, хвилювався, що після смерті спадкоємця почнеться війна й анархія, але король Генріх утримав ситуацію в руках, і життя Філіпа та Френсіса тривало без потрясінь.