Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 23)
Філіп був вражений і переляканий. Йому ніколи не спадало на думку, що один із них може покинути монастир, і це було так само приголомшливо, як раптом дізнатися, що ти успадкував престол. Але після тривалих зусиль і роздумів Френсіс вийшов у великий світ і став капеланом у графа Глостерського.
До того як це сталося, Філіп уявляв майбутнє дуже просто (коли взагалі про нього замислювався): він буде ченцем, житимете скромним і смиренним життям, а в старості, напевне, стане абатом і старатиметься наслідувати Пітерів приклад. Тепер він задумався, чи не має Господь для нього іншого призначення. Він пригадав притчу про таланти: Господь хотів, щоб Його слуги збільшували Його Царство, а не просто зберігали. Філіп із трепетом поділився цими думками з абатом Пітером, розуміючи, що ризикує бути покараним за гординю.
На його подив, абат сказав:
— Я все думав, коли ж ти нарешті усвідомиш це. Ти, безперечно, призначений для чогось іншого. Ти народився неподалік від монастиря, осиротів у шість років, був вихований ченцями, став келарем у двадцять один — Господь не трудився б так над долею людини, яка повинна провести все життя в маленькому монастирі на похмурому пагорбі далекого гористого князівства. Тут ти не маєш де розвернутися. Ти мусиш покинути скит.
Ці слова ошелешили Філіпа, але, перш ніж піти, він наважився на запитання й випалив:
— Якщо цей монастир — щось аж таке незначне, то нащо Господь відправив сюди
Абат Пітер усміхнувся:
— Можливо, щоб подбати про тебе.
Того ж року абат поїхав у Кентербері засвідчити свою повагу архієпископові, а коли повернувся, сказав Філіпові:
— Я віддав тебе Кінгзбриджському пріорові.
Філіп злякався. Кінгзбриджський пріорат був одним з найбільших і найважливіших монастирів у всьому краї. То був соборний пріорат — з кафедральною церквою і престолом єпископа, а єпископ фактично вважався абатом монастиря, хоча насправді ним керував пріор.
— Пріор Джеймс — мій давній друг, — сказав абат Пітер Філіпові. — Він дуже пригнічений упродовж останніх років, навіть не знаю чому. Хай там як, Кінгзбриджу потрібна свіжа кров. У Джеймса складнощі в одному монастирі — невеличкому лісовому скиті, — і йому конче потрібна надійна людина, що візьме на себе керівництво й наставить монастир на шлях Господній.
— То я стану пріором? — здивовано спитав Філіп.
Абат кивнув.
— І якщо ми не помиляємось у припущенні, що Господь має багато роботи для тебе, то з Його допомогою ти владнаєш будь-які проблеми, що там є.
— А якщо помиляємося?
— Ти завжди зможеш повернутися сюди й працювати келарем. Але ми не помиляємося, сину мій. Сам побачиш.
Прощання було сумним. Філіп провів тут сімнадцять років, і ченці стали йому рідними — ріднішими за батьків, яких в нього так жорстоко відібрали. Він знав, що, мабуть, ніколи не побачить братію знову, і на серці було тяжко.
Спершу Кінгзбридж приголомшив його. Обнесений муром монастир був більший за деякі селища. Соборна церква здавалася величезною темною печерою; будинок пріора був наче невеликий палац. Але коли Філіп звикнув до цих масштабів, то побачив ознаки тієї пригніченості, яку абат Пітер помітив у своєму давньому другові — пріорі. Церква потребувала суттєвого ремонту; молитви промовляли поспіхом; обітницю мовчання постійно порушували; а ще було забагато слуг — навіть більше, ніж монахів. Філіпів захват минув, і на зміну йому прийшов гнів. Йому кортіло вчепитися пріорові Джеймсу в горлянку, струсонути його та сказати: «Як ти
Ремігій сказав, що лісовий скит Святого Йоана був заснований три роки тому, до нього долучався клаптик землі й деяке майно, і тепер він мав би сам себе забезпечувати, але все ще залежав від ресурсів, що їх надавав головний монастир. Були й інші проблеми: диякон, що переночував там, скаржився на те, як його зустріли; подорожні жалілися, що в тих краях їх пограбували ченці; подейкували про недобропристойність… Те, що Ремігій не міг або не хотів розповісти все в подробицях, було лише ще одним свідченням недбалого керівництва. Філіп пішов, тремтячи від гніву. Монастир мав прославляти Господа. Якщо він не здатен із цим впоратися — він нічого не вартий. Він лише ганьбив Господа своїм ледарством. Але із цим Філіп не мав можливості нічого вдіяти. Єдине, на що він міг сподіватися, — це навести лад в одному з кінгзбриджських скитів.
Упродовж дводенної подорожі до лісового скиту Філіп обмірковував ті скупі відомості, які йому надали, і з молитвами думав, що йому робити. Він вирішив, що спершу варто бути м’якшим. Зазвичай пріора обирали монахи, але для скиту, що був лише віддаленим поселенням великого монастиря, його міг призначити головний пріор. Тому Філіп не мусив висувати свою кандидатуру для виборів, але водночас не міг розраховувати й на приязнь братії. Він мав бути обережним. Йому треба було вивчити проблеми, що виникли в скиті, а потім — знайти мудре рішення. Він повинен був заслужити повагу й довіру ченців, особливо старших за нього, які могли обуритися через його призначення. Пізніше, коли він знатиме все досконально, а його лідерство ніхто не заперечуватиме, він почне діяти.
Проте не так сталося, як гадалося.
Сонце вже сідало, коли на другий день подорожі він зупинив свого поні на галявині й оглянув нову домівку. Тоді там був лише один кам’яний будинок — каплиця (наступного року Філіп збудував з каменю нову спочивальню). Інші споруди, дерев’яні, були напівзруйновані. Філіп подивився на це з осудом: усе, до чого докладали рук ченці, мало бути зробленим на віки — і свинарні, і собори. Роззирнувшись навколо, він помітив інші ознаки безладу, що здивував його ще в Кінгзбриджі: парканів не було, з клуні сипалося сіно, а біля ставка з рибою розташувалася гноївня. Він аж відчув, як його обличчя перекосив вираз докору, і став заспокоювати себе: легше, легше.
Спершу він нікого не зустрів, але й не здивувався, адже то був час вечірні й більшість ченців мали молитися в каплиці. Він легенько стьобнув поні й поїхав галявиною в напрямку споруди, що нагадувала стайню. З-за дверей з’явився юнак із соломою у волоссі й відсутнім поглядом і здивовано витріщився на Філіпа.
— Як тебе звуть?.. — спитав Філіп і після секундного вагання додав: — Сину мій?
— Мене кличуть Джонні Вісім-Пенсів, — сказав юнак.
Філіп зліз із поні та простягнув йому віжки.
— Добре, Джонні Вісім-Пенсів, розсідлай мого коня.
— Так, отче. — Він затягнув віжки на рейці й попрямував кудись.
— Куди ти йдеш? — різко окликнув його Філіп.
— Сказати братам, що тут незнайомець.
— Виховуй у собі покірність, Джонні. Розсідлай мого коня. Я сам скажу братам, що я приїхав.
— Так, отче.
Джонні злякався й підкорився.
Філіп подивився навколо. Посеред галявини стояла довга споруда, схожа на велику залу; поряд — маленька кругла хатинка, з отвору в даху якої здіймався дим. То мала бути кухня. Він захотів подивитися, чим вони вечерятимуть. У монастирях із суворим статутом їли лише раз на день — опівдні. Але тут суворістю й не пахло, тому після вечірньої служби могли дозволити собі легку вечерю: хліб із сиром або солоною рибою чи ячмінну юшку з травами. Натомість, наближаючись до кухні, він відчув легко впізнаваний запах смаженого м’яса, від якого аж текла слина. Філіп зупинився, насупив брови, потім увійшов.
Навколо вогнища сиділи двоє ченців і хлопчик. Один передав другому глечик, а той хильнув із нього. Хлопчик крутив рожен, на якому смажилося порося.
Вони здивовано обернулися на Філіпа. Той мовчки взяв глечик у монаха, понюхав і спитав:
— Чому ви п’єте вино?
— Бо воно тішить моє серце, незнайомцю, — сказав монах. — Пригощайся, випий і ти з нами.
Було ясно, що їх не попереджали про прибуття нового пріора. І так само ясно було, що вони не страшилися наслідків у разі, якщо проїжджий чернець донесе про їхню поведінку в Кінгзбридж. Філіп подолав спокусу розбити глечик об голову ченця, натомість глибоко вдихнув і заговорив до них м’яко:
— Діти бідняків голодують, щоб забезпечити нас м’ясом і напоями. Це робиться на славу Господа, а не щоб тішити нам серце. Досить з вас вина на сьогодні.
Філіп пішов до виходу із глечиком у руках.
Почув, як монах за його спиною сказав:
— Та хто ти такий?
Він не відповів. Скоро самі дізнаються.
Філіп поставив глечик на землю поряд із кухнею та пішов галявиною до каплиці, стискаючи й розтискаючи кулаки, щоб приборкати свій гнів. «Не зривайся, — казав він собі. — Будь обережним. Не гарячкуй».
На низенькому ґанку каплиці він зупинився на мить, постарався заспокоїтися, потім обережно штовхнув великі дубові двері й тихо увійшов.