Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 22)
Англійці подивилися один на одного, і Філіп несподівано побачив на їхніх обличчях полегшення. Вони обидва розвернулися й глянули на Френсіса. Один кивнув, другий знизав плечима, і Філіп зрозумів, що вони зараз вб’ють їх із братом, розітнувши своїми гострими мечами. І коли він подумав про те, як це буде боляче, жах закипів у ньому, аж здалося, що в нього зараз лусне голова.
Чоловік із закривавленою бородою швидко нахилився та схопив Френсіса за кісточку. Він підійняв його й тримав так, поки той кликав матір, не розуміючи, що вона мертва. Потворний витягнув меч із татового тіла й замахнувся, щоб ударити Френсіса просто в серце.
Проте він так і не вдарив. Почувся владний голос, і обидва молодики завмерли. Крики припинилися, і Філіп зрозумів, що це кричав він сам. Подивившись на двері, він побачив абата Пітера, який стояв у домотканій мантії із блискавками Господнього гніву в очах і дерев’яним хрестом, який тримав, наче меч.
Коли потім Філіп переживав цей день у кошмарах, прокидався спітнілим і кричав у темряву, йому завжди вдавалося заспокоїтися та знову заснути — варто було лише згадати цю фінальну картину й те, як шалений крик і несамовитий жах зникли, коли з’явився чоловік із хрестом у руках.
Абат Пітер знову заговорив. Філіп не розумів мови, якою він розмовляв, — то, звісно, була англійська, — але зміст його слів був зрозумілий, адже молодики мали присоромлений вигляд, а бородатий обережно опустив Френсіса на підлогу. Продовжуючи розмову, чернець упевнено ввійшов у кімнату. Воїни відступили на крок, немов боялися його, хоча вони були озброєні мечами й носили обладунки, а він мав лише вовняну мантію та дерев’яний хрест. Він зі зневагою повернувся до них спиною, опустився перед Філіпом і спокійно заговорив.
— Як тебе звуть?
— Філіп.
— О так, я згадав. А твого брата?
— Френсіс.
— Точно.
Абат вказав на закривавлені тіла на підлозі.
— Це твоя мама, так?
— Так, — відповів Філіп і відчув, як його знову накриває паніка, коли він вказав на спотворене тіло свого батька: — А це мій тато!
— Я знаю, — заспокійливо мовив монах. — Тільки не кричи більше, а відповідай, коли я запитаю. Ти розумієш, що вони мертві?
— Я не знаю, — жалібно відповів Філіп. Він знав, що тварини помирають, але як це могло статися з мамою і татом?
Абат Пітер сказав:
— Це наче заснути.
— Але в них розплющені очі! — закричав Філіп.
— Тихіше. Тоді треба їх заплющити.
— Так, — погодився Філіп. Йому здавалося, що це може щось виправити.
Абат Пітер встав, взяв Філіпа та Френсіса за руки й повів їх до тіла їхнього батька.
Він став на коліна та взяв Філіпа за праву руку.
— Я покажу тобі як, — сказав він і потягнув його руку до батькового обличчя, але Філіпові було страшно торкатися батька, адже його тіло було таким дивним, блідим, слабким і жахливо пораненим, і він висмикнув руку. Філіп озирнувся на абата Пітера — людину, з якою ніхто не сперечався, — але той не сердився.
— Ну ж бо, — мовив він натомість лагідно й знову взяв Філіпа за руку.
Цього разу Філіп не пручався. Монах взяв його за вказівний палець і заплющив ним повіку його батька, прикривши страшно витріщене око. Потім абат сказав:
— Заплющ друге око.
Тепер Філіп самостійно простягнув руку, торкнувся татової повіки й опустив її.
Йому полегшало.
Абат Пітер сказав:
— Заплющимо тепер і мамині очі?
— Так.
Вони стали на коліна перед її тілом. Абат рукавом стер кров з її обличчя. Філіп спитав:
— А може, хай Френсіс?
— Так, хай допоможе, — відповів абат.
— Зроби те саме, що я, Френсісе. Заплющ мамині очі, як я заплющив татові, щоб вона спала, — сказав Філіп братові.
— Вони сплять? — спитав Френсіс.
— Ні, але це
— Ну добре, — сказав Френсіс, без вагань простягнув свою пухлу ручку й обережно опустив мамині повіки.
Потім абат підхопив їх під руки й, не дивлячись на воїнів, виніс хлопців з хати й рушив до крутої стежини, що вела на пагорб, під захист монастирських стін.
Він нагодував їх на монастирській кухні, а потім, щоб не залишати наодинці із сумними думками, наказав допомогти кухареві приготувати вечерю для ченців. Наступного дня він повів їх подивитися на тіла їхніх батьків. Їх омили й перевдягнули, зашивши та, як можна було, замаскувавши рани, і поклали в домовини біля церковної нави. Окрім них, Філіп і Френсіс побачили кількох своїх родичів, адже не всі селяни встигли сховатись у монастирі від війська, що наступало. Абат Пітер повів їх на похорон і показав, як обидві труни опустили в одну могилу. Філіп заплакав, і Френсіс за ним. Хтось шикнув на них, але абат Пітер сказав:
— Хай плачуть.
Лише після того, як хлопчики серцем усвідомили, що їхні батьки пішли назавжди й ніколи не повернуться, він нарешті заговорив про їхнє майбутнє.
Серед їхніх родичів не залишилося жодної повної родини: у кожній сім’ї було вбито або батька, або матір. Доглядати хлопців не було кому. Лишалося два шляхи: їх могли віддати або навіть продати фермеру, де вони були б за рабів, доки не виросли б і не втекли б із ферми, або вони могли присвятити життя служінню Божому.
Випадки, коли малі хлопці ставали послушниками в монастирі, не були поодинокими. Зазвичай вони потрапляли туди в одинадцять років, але не раніше ніж у п’ять, адже ченці не готові були доглядати зовсім малих дітей. Деякі з тих хлопців були сиротами, інші — з неповних сімей, ще інші — з багатодітних. Зазвичай сім’я віддавала за це суттєву пожертву на користь монастиря: ферму, церкву або навіть ціле селище. Якщо ж родини були зовсім злиденні, могло обійтися й без пожертви. Але Філіпів батько залишив по собі невеличке господарство на пагорбі, тому прийняття його дітей не було для монастиря чистою благодійністю. Абат Пітер запропонував взяти до себе хлопців і прийняти ферму. Ті їхні родичі, що вціліли після нападу, погодилися, й угоду затвердив принц Гвінедійський Ґріфід ап Кінан, приборканий, але не впокорений армією короля Генріха, воїни якої вбили Філіпового батька.
Абат часто стикався із журбою, але, попри всю свою мудрість, він не був готовий до того, що відбувалося з Філіпом. Десь через рік, коли його скорбота, здавалося, минула й хлопці звикли до життя в монастирі, Філіпа охопила невблаганна лють. Умови життя в громаді на пагорбі не були аж такі погані, щоб спровокувати ту лють: були харчі й одяг, камін у спочивальні взимку й навіть дещиця любові та прихильності, а дисципліна й нудні ритуали компенсувалися порядком і стабільністю. Але Філіп почав поводитися так, немов був несправедливо ув’язнений. Він не підкорявся наказам, за кожної нагоди зневажав авторитет ченців, крав їжу, бив яйця, відпускав коней, кепкував з немічних і ображав старших. Єдине порушення, якого він уникав, було святотатство, тому абат пробачав йому все інше. Врешті-решт Філіп просто переріс це. Якось на Різдво він пригадав минулі дванадцять місяців і усвідомив, що жодної ночі не провів у келії для покараних.
Філіп не мав жодних причин повертатися до світського життя. Мабуть, допомогло й те, що він зацікавився навчанням. Його зачарувала математична теорія музики, і навіть у спорідненості латинських дієслів він знаходив певну заспокійливу логіку. Філіпа приставили помічником до келаря — ченця, що забезпечував монастир усіма необхідними припасами, від сандалій до посівного насіння. Він до обожнення захопився братом Джоном — вродливим, м’язистим молодим монахом, який, здавалося, був уособленням вченості, святості, мудрості й доброти. Чи під його впливом, чи за власним бажанням, чи то з обох цих причин Філіп став знаходити втіху в щоденних молитвах і службах. Так він і почав дорослішати: згідно з монастирським ладом і під спів церковних гімнів.
Під час навчання і Філіп, і Френсіс значно випереджали своїх ровесників, але думали, що це через те, що вони живуть у монастирі, де освіті приділялося багато часу. Тоді вони ще не усвідомлювали своєї винятковості. Навіть коли вони вже стали самі навчати дітей у маленькій школі та водночас брати уроки безпосередньо в абата, а не в педантичного старого послушника, то вважали, ніби їхня перевага пов’язана з тим, що вони почали навчатись у ранньому віці.
Коли Філіп згадував юність, в його пам’яті неодмінно зринав короткий золотий період — рік, а може, й менше — між його бунтарством і навалою плотської хіті. Потім прийшла нестерпна доба нечистих думок, нічних виділень, страшенно ніякових сповідей перед абатом, нескінченного каяття та приборкання плоті самобичуванням.
Хіть так і не перестала турбувати його, але із часом відступила на задній план, лише зрідка нагадуючи про себе, коли його тіло й розум були бездіяльні — немов стара рана, що дає про себе знати тільки в холоди.
Френсіс вступив у цю битву трохи пізніше, і, хоч не довірив братові цієї таємниці, у Філіпа склалося враження, що той боровся з лихими пристрастями не так відважно, як він, а поразки сприймав надто радісно. Хай там як, вони обидва впоралися з пристрастями, що були найбільшим ворогом чернецького життя.
Поки Філіп допомагав келареві, Френсіс працював у пріора, заступника абата Пітера. Коли келар помер, Філіп мав двадцять один рік і, попри молодість, взяв келареву роботу на себе. А коли Френсісові виповнився двадцять один рік, абат запропонував йому нову посаду — помічника пріора. Однак ця пропозиція спровокувала кризу: Френсіс благав, щоб його звільнили від такої відповідальності й випустили з монастиря. Він прагнув стати священником і служити Господу за монастирськими стінами.