Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 21)

Френсіс замовкнув.

— Ну? — заохотив його Філіп.

Френсіс знизав плечима.

— Це все, що я можу сказати, тому що нічого більше не знаю. Я сподівався дістатися сюди ще вчора, але не встигнув, тому провів ніч у хаті лісничого. Виїхав на світанку й дорогою почув дитячий плач. За мить побачив немовля, підібрав його, привіз сюди, та й по всьому.

Філіп скептично подивився на крихітний згорток у руках Джонні. Він нерішуче простягнув руку, підняв куток ковдри, в яку було загорнуте немовля, і побачив зморщене рожеве личко, розтулений беззубий рот і маленьку лисину на маківці — мініатюрну копію літнього монаха. Пріор іще трохи відгорнув ковдру й побачив тендітні плечики, рученята й стиснуті кулачки. Філіп придивився до недогризка пуповини, що звисав із животика немовляти й мав доволі огидний вигляд. Він подумав, чи природно це. Але хай там як, це мало вигляд рани, що добре загоюється, і краще було не чіпати його. Філіп підняв ковдру ще трохи.

— Хлопчик, — сказав він із конфузливим смішком і знов накрив немовля. Один з новачків захихотів.

Філіп раптом почувся безпорадним. «Що мені робити з ним? — подумав він. — Як годувати?»

Немовля заплакало, і ті звуки торкнулися всіх струн його душі, наче улюблений псалом.

— Він зголоднів, — мовив Філіп і подумав: «Звідки я це знаю?»

Один із ченців зауважив:

— Ми його не вигодуємо.

Філіп хотів заперечити, але раптом йому спало на думку, що на багато миль навколо немає жодної жінки.

І тут він побачив, що Джонні вже розв’язав цю проблему. Монах сів на табурет, поклав маля собі на коліна й узяв рушник, скручений джгутом. Він умочував джгут у цеберце з молоком, чекав, доки той просякне рідиною, і прикладав до рота немовляти. Маля розтуляло губи, смоктало рушник і ковтало.

Філіп мало не скрикнув з радощів.

— Дуже розумно, Джонні, — здивовано сказав він.

Джонні вишкірився.

— Я таке вже робив, коли коза померла, не вигодувавши свого козеняти, — гордо мовив він.

Монахи заворожено стежили за тим, як Джонні знов і знов вмочує рушник у молоко й дає малому смоктати. Філіп з подивом помітив, що, коли чернець торкався рушником губ немовляти, дехто з них також розтуляв губи. Годування було довгим, але, хай там як, годувати дитину — то нешвидка справа.

Пітер Вейргемський, який піддався загальному захвату й на якийсь час забув про свою дошкульність, тепер отямився й сказав:

— Нам легше було б знайти його матір.

Френсіс відповів:

— Не думаю. Вона, найпевніше, неодружена, її мучать докори сумління. Гадаю, вона молода. Хотіла приховати свою вагітність, а потім, коли прийшов час, втекла в ліс і розпалила багаття. Народила на самоті, залишила немовля вовкам і повернулася туди, звідки прийшла. Вона подбає про те, щоб її не знайшли.

Немовля заснуло. Філіп у якомусь пориві забрав його в Джонні, притиснув до грудей і почав колисати.

— Бідолашне, — сказав він. — Бідне, нещасне дитя.

Його раптом сповнило бажання дбати про малюка й захищати його. Ченці витріщилися на пріора, здивовані цим раптовим проявом ніжності. Вони ніколи не бачили, щоб він когось пестив, адже фізичні прояви прихильності в монастирі суворо заборонялися, і браття не думали, що Філіп здатний на таке. «Нехай, — подумав він. — Тепер вони знають про мене правду».

Пітер Вейргемський знову заговорив:

— Тоді треба віднести дитину у Вінчестер і віддати в якусь родину.

Якби це сказав хтось інший, Філіп не став би протестувати так запекло. Але то був Пітер, тому Філіп заговорив поспішно, і його життя назавжди змінилося.

— Ми не віддамо його на всиновлення, — твердо сказав він. — Це дитя — дар Божий. — Філіп обвів поглядом ченців. Вони дивилися на нього широко розплющеними очима, вслуховуючись у його слова. Він продовжив: — Ми самі подбаємо про нього. Будемо годувати, навчати, виховувати у страху Божому. А коли він підросте, то й сам стане монахом, і ми повернемо його Господеві в такий спосіб.

Запала тиша, монахи були приголомшені.

Тут Пітер злобно заперечив:

— Це неможливо! Ченці не можуть виховувати дитину!

Філіп подивився на брата, й обидва усміхнулися, згадавши одне й те саме. Коли Філіп заговорив знову, його голос став сумним від спогадів.

— Неможливо? Ні, Пітере. Навпаки. Я певен, що це можливо, і брат згодний зі мною. Ми знаємо це з власного досвіду. Правда, Френсісе?

Того дня його батько повернувся додому пораненим.

Філіп першим побачив його на пагорбі, коли той їхав верхи звивистою дорогою, що вела в невеличке селище в Північному Уельсі. Шестирічний Філіп, як завжди, побіг йому назустріч, але цього разу тато не посадив хлопчика на коня перед собою. Він їхав повільно, похилившись у сідлі. Тримав віжки правою рукою, а ліва мертво звисала. Його обличчя було бліде, а одяг — заплямований кров’ю. Філіпові було водночас цікаво й моторошно, адже він ще ніколи не бачив батька слабким.

Тато сказав:

— Приведи сюди матір.

Коли вони втягнули його в хату, мама розрізала на ньому сорочку. Філіп злякався: вид його ощадливої матері, яка псувала гарний одяг, вразив його більше за кров.

— Тепер облиште мене, — мовив тато, але його потужний рик ослабнув до шепоту, і ніхто його не послухався — і це теж приголомшувало, адже досі батькове слово було законом. — Облиште мене, збирайте людей і йдіть у монастир. Прокляті англійці скоро будуть тут.

На пагорбі стояв монастир із церквою, але Філіп не розумів, нащо йти туди, якщо надворі не неділя. Мама сказала:

— Якщо ти втратиш іще трохи крові, то вже нікуди не зможеш піти.

Тітонька Ґвен сказала, що треба бити на сполох, і пішла з хати.

Через роки, пригадуючи подальші події, Філіп зрозумів, що всі тоді забули про нього та його чотирирічного брата Френсіса, і ніхто не здогадався забрати їх у безпечне місце, за монастирські стіни. Люди думали про власних дітей і гадали, що про них подбають їхні батьки. Але тато спливав кров’ю, а мама намагалася його врятувати, і сталося так, що англійці схопили всіх чотирьох.

Короткий життєвий досвід не міг підготувати Філіпа до того, що двоє ворожих воїнів виб’ють двері та вдеруться в їхню хату, де була лиш одна кімната. За інших обставин вони не становили б загрози, адже то були хоч і високі, але ще незграбні юнаки з тих, які зазвичай кепкували з літніх жінок, знущалися з євреїв і затівали кулачні бої біля шинків опівночі. Але тоді (як Філіп зрозумів через багато років, коли став здатний об’єктивно оцінити події того дня) вони були одержимі жагою крові. Ці юнаки брали участь у битві, чули передсмертні крики кремезних воїнів, бачили, як падають без духу їхні друзі й були буквально до нестями перелякані. Однак вони виграли битву, вижили, а тепер переслідували ворогів, і ніщо не задовольнило б їх більше за кров, крики, рани та смерть. Це було написано на їхніх обличчях, коли вони вдерлись у хату, немов лиси в курник.

Усе відбувалося швидко, але Філіп запам’ятав кожен їхній крок, наче все тоді сповільнилося. Обидва були в легких обладунках — лише кольчуги та шкіряні шоломи із залізними ободами. Обидва тримали мечі наголо. Один був потворний, з великим скривленим носом і косим оком, він вишкірив зуби у страшній мавпоподібній посмішці. Другий мав розкішну бороду, залиту кров’ю, — схоже, чужою, адже не видно було, що він поранений. Вони на ходу обвели кімнату поглядом, їхні нещадні цинічні очі проминули Філіпа та Френсіса, зупинилася на мамі, а тоді зосередилися на татові. Ніхто не встиг і ворухнутися, як вони вже були біля нього.

Мама схилялася над татом, силкуючись перев’язати його ліву руку. Батько випростався й скочив на ноги, схопившись здоровою рукою за руків’я меча, очі його палали безнадійною відвагою. Філіп закричав зі страху.

Потворний здійняв меч, вдарив маму руків’ям по голові й відштовхнув її, не вдаривши лезом, — напевно, боявся, що меч застрягне в тілі, поки тато ще живий. Філіп зрозумів це лише через багато років, а тоді він кинувся до матері, не усвідомлюючи, що вона більше не здатна його захистити. Мама впала оглушена, а потворний знову заніс меч. Філіп схопився за її спідницю, поки мама намагалася встати, і не міг не дивитися на батька.

Тато дістав зброю з піхов і приготувався захищатись. Потворний ударив мечем, леза схрестилися, і пролунав гучний брязкіт. Як і всі діти, Філіп думав, що його батько нездоланний, але тієї миті він дізнався правду. Тато ослаб від втрати крові. Коли мечі схрестилися, він випустив свій з руки. Нападник замахнувся й швидко вдарив. Удар припав туди, де батькова м’язиста шия переходила в широкі плечі. Коли Філіп побачив, як гостре лезо врізалося в його тіло, він закричав. Потворний знов замахнувся і штрикнув мечем батькові в живіт.

Паралізований страхом, Філіп подивився на матір. Їхні погляди зустрілися, і саме в ту мить інший чоловік, бородатий, ударив її. Вона впала на підлогу поруч із Філіпом, з рани в голові лилася кров. Бородатий перехопив меч обома руками, спрямував його вниз, заніс так високо, немов хотів вдарити самого себе, та із силою опустив униз. Коли лезо увійшло в мамині груди, почувся невимовно жахливий тріск зламаних кісток. Лезо увійшло так глибоко (Філіп звернув на це увагу попри сліпучий панічний страх), що, напевне, вийшло в неї зі спини та прикололо до підлоги, немов цвяхом.

Філіп знов перевів нажаханий погляд на батька. Він побачив, як той упав на меч потворного та виплюнув великий згусток крові. Його супротивник відступив і смикнув меч, намагаючись витягнути його. Тато зробив іще крок до нього. Потворний скажено закричав і прокрутив меч у тата в животі. Цього разу йому вдалося витягнути лезо. Тато впав на підлогу й схопився руками за живіт, немов хотів затулити рану. Філіпові завжди здавалося, що людські нутрощі більш-менш тверді, тому він відчув подив і огиду, побачивши, як з батька вивалюються бридкі кишки й органи. Нападник високо здійняв меч, націлив його на тата точно так само, як бородатий, і завдав останнього удару.