Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 20)

— Що ж, — з острахом мовив Том, — треба зізнатись у тому, що я накоїв, і забрати свого сина.

Елена уважно подивилася на нього.

— Подумай трохи, Томе, — сказала вона. — Що ти робитимеш далі?

Він не зрозумів, на що вона натякає.

— Попрошу в ченців молока, — відповів. — Вони побачать, що я в злиднях, і дадуть.

— А потім?

— Ну, сподіваюсь, вони дадуть стільки молока, щоб вистачило на три дні, доки я доберуся до Вінчестеру.

— А потім? — наполягала вона. — Як ти годуватимеш малюка?

— Я знайду роботу…

— Ти шукав роботу, відколи я тебе зустріла, аж із кінця літа, — зауважила Елена.

Том бачив, що вона сердиться, але не розумів чому.

— Ти не маєш ані грошей, ані інструментів, — продовжувала жінка. — Що буде з малим, якщо у Вінчестері не знайдеш роботи?

— Я не знаю, — сказав Том, якого образив її жорсткий тон. — Що мені робити? Жити, як ти? Я не вмію стріляти качок із пращі. Я муляр.

— Ти можеш залишити малого тут, — мовила Елена.

Том стояв як громом прибитий.

— Залишити? — перепитав. — Коли я щойно його знайшов?

— Ти знатимеш, що він буде в теплі й у ситості. Тобі не треба буде носити його із собою, поки шукаєш роботу. А коли знайдеш щось, повернешся сюди й забереш його.

Томові інстинкти протестували проти цього.

— Ну, не знаю, — промовив він. — Що подумають ченці, як дізнаються, що я його покинув?

— Вони вже знають про це, — з нетерпінням сказала вона. — Питання лиш у тому, коли ти їм зізнаєшся — зараз або пізніше.

— Ченці вміють доглядати дітей?

— Не гірше за тебе.

— Сумніваюся.

— Вони ж знайшли спосіб нагодувати дитину, що вміє тільки смоктати.

Том почав усвідомлювати, що вона має рацію. Хоч як він хотів, щоб той крихітний згорток опинився в його руках, неможливо було заперечити, що ченці краще за нього здатні подбати про дитину. Він не мав ані харчів, ані грошей, ані певності в тому, що зможе знайти роботу.

— Покинь його знову, — сумно сказала Елена.

— Схоже, доведеться.

Він завмер на місці, дивлячись через галявину на крихітну фігурку у священника на колінах. Малюк мав темне волосся, як в Агнеси. Том прийняв рішення, але все одно не міг змусити себе зрушити з місця.

Аж раптом на тому боці галявини з’явилися ченці, осіб п’ятнадцять-двадцять. У руках у них були сокири й пилки. Вони могли помітити Тома й Елену. Ті присіли в підліску й тихенько позадкували. Том уже не бачив немовляти. Триста-чотириста ярдів[35] вони бігли, тримаючись за руки, і Том виснажився. Вони відійшли на безпечну відстань і зійшли з дороги, щоб відпочити непоміченими.

Присіли на порослому травою березі, поцяткованому сонцем, що пробивалося крізь гілки. Том подивився на Елену. Жінка лежала на спині й важко дихала, її щоки зашарілися, а губи всміхалися йому. Накидка розчахнулася, і Том бачив її шию та округлість грудей. Раптом він зажадав знову побачити її оголеною, і це бажання було сильнішим за відчуття провини. Він нахилився поцілувати її, але завагався й замилувався нею. Слова, що вирвалися в нього, були необмірковані, і він сам здивувався, коли спитав:

— Елено, ти станеш моєю дружиною?

Розділ 2

I

Пітер Вейргемський був природженим баламутом.

Його перевели в лісовий скит з головного монастиря в Кінгзбриджі, і всім було зрозуміло, чому Кінгзбриджський пріор так старався позбутися Пітера. Високий сухорлявий чоловік під тридцять, він мав могутній інтелект і зневажливі манери й жив у незмінному стані праведного обурення. Коли він прибув у скит і почав працювати в полі, то задав шалений темп, а потім став звинувачувати всіх у лінощах. Однак, на його подив, більшість ченців була здатна не відставати від нього, і врешті-решт послушники виснажили його. Тоді він почав шукати якогось гріха, окрім лінощів, й обрав ненажерливість.

Він став з’їдати лише половину своєї порції хліба, а м’яса не торкався. Удень пив лише джерельну воду, пиво розводив та відмовлявся від вина. Він вичитав здорового молодого ченця за те, що той попросив добавки каші, й довів до сліз юнака, який жартома випив чуже вино.

«Ці ченці навряд чи можуть слугувати прикладом ненажерливості», — думав пріор Філіп, коли вони в обідній час йшли з пагорба до монастиря. Юнаки були стрункі та м’язисті, а старші — засмаглі й жилаві. Ніхто з них не мав блідої м’якої повноти, характерної для тих, хто багато їсть і нічого не робить. Філіп був певен, що всі монахи мають бути худими. Грубі монахи підохочували бідноту до заздрощів і ненависті до слуг Божих.

Пітер, як то було йому притаманно, замаскував свої звинувачення під сповідь.

— Я винний у гріху ненажерливості, — мовив він того ранку, коли вони перепочивали, сидячи на деревах, які щойно зрубали, їли житній хліб і пили пиво. — Я порушив статут Святого Бенедикта, що наказує монахам не їсти м’яса й не пити вина. — Він, високо здійнявши голову та яскріючи темними очима, подивився на інших і нарешті зупинив погляд на Філіпі. — І кожен з нас так само згрішив, — закінчив він.

«Дуже сумно, що Пітер так поводиться, — думав Філіп. — Чоловік він відданий Господові, цілеспрямований, має тверезий розум. Але в нього непереборна потреба почуватися особливим, щоб усі звертали на нього увагу, і це змушує його провокувати сварки». Пітер був дуже докучливою людиною, але Філіп любив його так само, як і всіх інших, адже за гонористістю й зневагою крилася стривожена душа, яка не вірила в те, що може бути комусь небайдужа.

Філіп сказав:

— Ось слушна нагода пригадати, що святий Бенедикт казав про це. Пітере, пам’ятаєш точні слова?

— «І сказав він: „Усі, крім хворих, мають утримуватися від м’яса“, а далі — „Вино — то не напій для монахів“», — відповів Пітер.

Пріор кивнув. Як Філіп і підозрював, Пітер не знав статут так добре, як він.

— Майже правильно, Пітере, — сказав він. — Святий згадував не м’ясо, а «плоть чотириногих тварин», але й тоді робив винятки — не лише для хворих, а й для слабких. Що означає «слабкий»? У нашій невеличкій громаді вважається, що люди, виснажені важкою працею, можуть потребувати яловичини для підтримки їхніх сил.

Пітер слухав його й похмуро мовчав, несхвально насупивши густі чорні брови, що сходилися в суцільну смугу над великим кривим носом. На його обличчі застигла маска прихованої непокори.

Філіп продовжував:

— Щодо вина святий каже: «Написано, що вино — то не напій ченців». Ужите ним слово «написано» означає, що він не до кінця схвалює проскрипцію. Крім того, він каже, що кожен має вдовольнитися пінтою[36] вина на день. І попереджає нас не пити зайвого. Погодься, цілком зрозуміло, що він не очікує від ченців цілковитої абстиненції.

— Але він каже, що в усьому слід дотримуватися помірності, — зауважив Пітер.

— Ти вважаєш нашу помірність недостатньою? — спитав його Філіп.

— Вважаю, — твердо відповів той.

— «Хай ті, кого Господь нагородив даром стриманості, одержать належну нагороду», — процитував Філіп. — Якщо тобі здається, що хліб наш занадто щедрий, можеш їсти менше. Але пам’ятай, що каже святий. Він згадує Перше послання до Коринтян, слова апостола Павла: «Кожен має від Бога свій дар, один так, інший так»[37]. Далі святий каже нам: «Тому не можна виміряти харч, належний іншій людині, не обділивши її». Пітере, будь ласка, згадуй це, коли будеш постувати й думати про гріх ненажерливості.

Вони повернулися до роботи, Пітер — з мученицьким виглядом. Філіп зрозумів, що його складно буде втихомирити. Із трьох чернецьких обітниць — бідності, цноти й покори — Пітерові найскладніше було дотримуватися останньої.

Було три способи приборкати неслухняного монаха: самотинне ув’язнення на хлібі з водою, тілесне покарання й, нарешті, довічне відлучення й вигнання з монастиря. Зазвичай Філіп застосовував ці покарання без вагань, особливо тоді, коли монах ставив під сумнів його авторитет. Завдяки цьому його вважали суворим педантом. Але насправді він ненавидів карати — це вносило розлад і смуток у чернецьке братство.

А у випадку з Пітером від покарання не було б жодної користі — це зробило б його ще пихатішим і немилосерднішим. Філіп мав знайти спосіб і контролювати Пітера, і змусити його пом’якшати. Це було непросто. Але якби все було легко, думав він, людям не потрібні були б Господні настанови.

Вони дісталися лісової галявини, де розташовувався монастир, і Філіп побачив, як брат Джон, що стояв біля козячої кошари, енергійно махає їм рукою. Він був простачком, і всі звали його Джонні Вісім-Пенсів. Філіпу стало цікаво, чому той так розхвилювався. Поруч із Джонні сидів чоловік у священницькому вбранні, який здалеку видався Філіпові знайомим, і він поспішив до них.

То був низенький чоловік двадцяти із чимось років із коротко підстриженим чорним волоссям і яскравими блакитними очима, що горіли пильною проникливістю. Філіп дивився на нього, немов у люстерце, і вражено усвідомив, що цей священник не хто інший, як його молодший брат Френсіс.

Френсіс тримав на руках новонароджену дитину.

Філіп не знав, чому більше дивуватися: Френсісові чи дитині. Монахи зібралися навколо них. Френсіс підвівся, віддав немовля Джонні, і Філіп обійняв брата.

— Що ти тут робиш? — тепло спитав він. — І чому ти з дитинкою?

— Чому я тут — розповім пізніше, — сказав Френсіс. — А це немовля я знайшов у лісі, біля вогнища. Воно було зовсім саме.