Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 19)
Том сказав:
— Я маю знайти його.
— Не хвилюйся, — відповіла Елена. — Я знаю, де він. Він повернув на роздоріжжя неподалік від могили. Та стежина веде до монастиря, що ховається серед лісу.
— Малому потрібне молоко.
— Монахи тримають кіз.
— Слава Богу! — палко мовив Том.
— Я відведу вас туди, щойно ви поїсте, але… — насупилася вона. — Поки що не кажи своїм дітям про монастир.
Том озирнувся на галявину. Альфред і Марта досі спали. Джек пішов туди й тепер дивився на них байдужим поглядом.
— Чому ні?
— Не можу сказати… Мені здається, розумніше буде зачекати.
— Але твій син усе їм розповість.
Вона похитала головою.
— Він бачив священника, але навряд чи щось зрозумів.
— Добре, — підкорився Том. — Якби я тільки знав, що ти десь поруч. Ти могла б врятувати мою Агнесу.
Елена знов похитала головою, і її темне волосся затанцювало навколо обличчя.
— Тут нічого не вдієш, хіба що зігрівати жінку, а ти зробив це. Коли в жінки кровить усередині, то кровотеча або вщухає і їй легшає, або ні, і тоді вона помирає.
На очах у Тома з’явилися сльози, і Елена сказала:
— Співчуваю. — Том мовчки кивнув, а жінка вела далі: — Але живі мають дбати про живих, а тобі потрібна гаряча їжа й нова ряднина.
Елена підвелася. Вони розбудили дітей. Том розповів їм, що з малюком усе добре, що Джек і його мама бачили, як його забрав священник, і що Том з Еленою знайдуть його пізніше, а спершу вона їх нагодує. Діти прийняли цю приголомшливу звістку спокійно — вже ніщо не здатне було їх вразити. Том, навпаки, був немов одурманений. Життя рухалося надто стрімко, не даючи йому можливості усвідомити разючі зміни. Він почувався наче верхи на коні, що поніс: залишалося тільки триматися й намагатися не втратити здоровий глузд. Агнеса народила дитину просто неба холодної ночі; дитина якимось дивом виявилася здоровою; все, здавалося, було добре, аж тут дружина спливла кров’ю в його обіймах, і він ошалів від горя; малюк був приречений, і він кинув його помирати; потім вони намагалися знайти його, але марно; потім з’явилася Елена, він вирішив, що це янгол, і вони кохалися, немов уві сні; а затим вона сказала, що дитина жива й здорова. Чи сповільниться колись життя, щоб дати Тому обміркувати всі ці події?
Вони вирушили. Том завжди думав, що вигнанці живуть в убогості, але Елена вбогою не була, і Томові стало цікаво, яка на вигляд її домівка. Вона вела їх лісом і постійно змінювала напрямок. Стежки ніде не було видно, але жінка впевнено переступала струмки, пірнала під низькі гілки, продиралася замерзлим болотом, чагарниками, перелазила через гігантські стовбури впалих дубів. Нарешті вона вийшла до суцільної стіни ожини й зникла. Том пішов за нею і побачив, що, попри його перші враження, у заростях вилася вузенька стежка. Він рушив далі. Ожина зімкнулася в нього над головою, і Том опинився в напівтемряві. Він зупинився й став чекати, доки очі пристосуються до пітьми. Поступово зрозумів, що вони в печері.
Повітря було тепле. Том побачив перед собою вогнище, обкладене пласкими каменюками. Дим ішов просто вгору: десь там утворювався природний димар. Обабіч вогню до стін печери дерев’яними кілками були прикріплені звірячі шкури — вовча й оленяча. Згори звисало копчене оленяче стегно. Том побачив саморобні кошики з дикими яблуками, смолоскипи на стінах і сухий очерет на підлозі. Біля вогню стояв казан, як у звичайній домівці, і, судячи із запаху, в ньому було таке саме вариво, яке готували всі інші люди: овочі, зварені з м’ясом на кістках і пряними травами. Том був вражений. Ця оселя була затишніша за хати багатьох холопів.
За вогнищем лежали сінники, зроблені з оленячої шкури й набиті, найімовірніше, очеретом, охайно покриті вовчими шкурами. Тут Елена й Джек спали, і вогнище, таким чином, розташовувалося між ними й входом у печеру. У глибині печери зберігався чималий арсенал мисливської зброї: лук, стріли, риболовна сітка, сильця на кроликів, кілька зловісних на вигляд кинджалів, ретельно зроблений дерев’яний спис із загостреним і загартованим у вогні кінчиком. Серед цього примітивного знаряддя в очі впадали три книги. Том був приголомшений: він ніколи не бачив книг у
Джек узяв дерев’яну миску, зачерпнув з казана й став пити. Альфред з Мартою дивилися на нього зголоднілими очима. Елена винувато глянула на Тома й сказала:
— Джеку, коли в нас удома незнайомці, ми спершу годуємо їх і вже потім їмо самі.
Хлопчик витріщився на неї, спантеличений.
— Чому?
— Тому що це чемно. Дай дітям юшки.
Мати його не переконала, але він послухався. Елена дала юшки Томові. Той сів на підлогу та випив її. М’ясний смак зігрів його зсередини. Елена накинула йому на плечі хутро. Коли Том допив юшку, то заходився виловлювати пальцями овочі й м’ясо. Він не їв м’яса кілька тижнів. Схоже, то була качка, вбита Джеком із пращі.
Вони їли, аж доки казан спорожнів, а тоді Альфред і Марта лягли на очерет. Перш ніж вони заснули, Том сказав їм, що піде з Еленою шукати священника, а та наказала Джекові лишатися й дбати про гостей до її повернення. Виснажені діти кивнули й заплющили очі.
Том з Еленою пішли. Він залишив на плечах хутро, яке дала йому жінка. Коли вони вийшли з кущів ожини, Елена зупинилася, розвернулася до Тома, потягнула його голову до себе й поцілувала в губи.
— Я тебе кохаю, — палко сказала вона. — Я покохала тебе з першого погляду. Завжди жадала чоловіка, що був би сильним і ніжним, і вже думала, що таких не існує. А потім побачила тебе. І захотіла тебе. Але я бачила, що ти кохаєш свою дружину. Боже, як я заздрила їй. Мені шкода, що вона померла, справді шкода, адже я бачу сум у твоїх очах і сльози, що рвуться назовні, і твоя журба розбиває мені серце. Але тепер, коли її не стало, я хочу, щоб ти був моїм.
Том не знав, що сказати. Було важко повірити, що така прекрасна, винахідлива та самодостатня жінка могла покохати його з першого погляду; ще важче — зрозуміти, що він нині відчуває. Він був у відчаї від втрати Агнеси — Елена не помилилася — і ледь стримував сльози, навіть відчував їхню тяжкість у себе в очах. Але його також охоплювала пристрасть до Елени, її прекрасного гарячого тіла, її золотих очей і безсоромної хіті. Йому було дуже соромно так жадати цю жінку лише через кілька годин після того, як Агнеса лягла в могилу.
Том подивився на неї, її очі знову зазирнули йому в самісіньке серце, і вона мовила:
— Не кажи нічого. Ти не маєш соромитися. Я знаю, що ти любив її. Вона теж це знала, повір мені. Ти й досі її любиш — ну звісно ж, любиш. І завжди любитимеш.
Елена попросила не казати нічого — та він однаково не знав, що сказати. Він німів перед цією неймовірною жінкою. Здавалося, вона здатна все владнати. Від того, що вона знала все, що в нього на серці, Томові полегшало, наче тепер він і справді не мав чого соромитися. Він зітхнув.
— Отак краще, — озвалася Елена, взяла його за руку, і вони пішли геть від печери.
Вони простували незайманим лісом майже милю[33], а потім вийшли на дорогу. Поки вони йшли, Том постійно дивився на обличчя Елени. Він згадував: коли вперше її побачив, подумав, що через ці дивні очі її не назвеш красунею. Тепер він не розумів, як таке могло спасти йому на думку. Нині ці очі видавалися йому ідеальним вираженням її дивовижної особистості. І вона вся видавалася йому ідеальною, хіба що він не розумів, чому вона хоче бути з ним.
Вони пройшли три-чотири милі[34]. Том і досі відчував втому, але юшка додала йому сил. І, хоч він довіряв Елені, не міг заспокоїтися, поки не побачить малюка на власні очі.
Коли серед дерев показався монастир, Елена сказала:
— Не треба одразу з’являтися перед ченцями.
Том був спантеличений.
— Чому?
— Ти покинув дитину. Це вважається за вбивство. Ліпше поспостерігаймо, що це за люди.
Том не думав, що йому щось загрожує, але обережність не була зайвою, тому він кивнув у відповідь і пірнув за Еленою в підлісок. Невдовзі вони опинилися на узліссі.
Монастир був дуже маленький. Том будував монастирі, і це, схоже, був так званий скит — віддалене поселення великого пріорату чи абатства. Він складався лише з двох кам’яних будівель: каплиці та спочивальні. Інші були або з дерева, або з глини: кухня, стайня, комора й купка маленьких господарських споруд. Монастир мав охайний, доглянутий вигляд, і здавалося, що ченці працюють у полі не менше, ніж моляться. Людей було небагато.
— Більшість ченців працює, — сказала Елена. — Будують комору на пагорбі.
Вона глянула на небо.
— Десь опівдні повернуться обідати.
Том подивився на галявину. Праворуч, біля невеличкої отари прив’язаних кіз, він побачив двох людей.
— Дивись, — сказав Том і показав туди пальцем.
Поки вони з Еленою роздивлялися цю картину, він побачив іще дещо.
— Той, що сидить, — священник, і…
— І в нього щось на колінах.
— Підійдімо ближче.
Вони пройшли, ховаючись за деревами, уздовж узлісся й наблизилися до кіз. Коли Том придивився до священника, який сидів на табуреті, серце мало не вистрибнуло в нього з грудей. На колінах у того лежала дитина, Томова дитина. Тож це була правда: немовля вижило. Він ледь стримався, щоб не кинутися до священника з обіймами.
Поруч стояв молодий чернець. Том придивився й побачив, що юнак вмочує ганчірку в цеберце з молоком — козячим, судячи з усього, — та прикладає просякнутий кутик до рота немовляти. Винахідливо.