Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 18)

Том не знав достеменно, чи далеко вони зайшли: він втратив відчуття часу. Ліс обабіч дороги видавався незнайомим, хоча вони щойно проходили тими місцями. Він із тривогою видивлявся могилу. Багаття ще мало б горіти — вони розвели велику ватру… Він вдивлявся в дерева, шукав характерного листя кінських каштанів. Вони проминули поворот, що вилетів у нього з пам’яті, й Том почав божевільно міркувати, чи міг він уже пройти повз могилу й не побачити її; потім йому здалося, що попереду видніється слабкий жовтогарячий вогник.

Його серце заходилося. Він пришвидшив ходу й примружився. Так, то було багаття. Він побіг. Позаду лунали крики Марти, яка злякалася, що він хоче покинути їх, і волала: «Зачекай!» Потім Том почув, що обоє дітей біжать за ним.

Коли він порівнявся з кінським каштаном, його серце ладне було вискочити з грудей. Багаття досі палало, а поруч лежала купка хмизу. Руді плями застигли там, де Агнеса на смерть спливала кров’ю. Поруч була могила — купка свіжої землі, під якою вона тепер спочивала. Але зверху того горбка не було нікого.

Том гарячково роззирнувся, його думки геть переплуталися. Дитини ніде не було. У нього на очах з’явилися сльози відчаю. Навіть половина накидки, в яку він загорнув малюка, зникла. Але могила була неторкана: жодних слідів тварин на пухкому ґрунті, ані крові, ані ознак того, що малюка кудись потягнули…

Томові здалося, що світ йому перемінився. Стало дуже складно ясно мислити. Він розумів, що скоїв страшне, коли кинув малюка напризволяще. Якби знав, що дитина мертва, він би заспокоївся. Але вона досі могла бути десь поруч. Він вирішив обійти ту місцину й пошукати.

Альфред спитав:

— Куди ти?

— Треба шукати малого, — відповів Том, не озираючись.

Він рушив краєм галявини, зазираючи в кущі з тією самою очманілістю й запамороченням. Там не було нічого, навіть натяку на те, куди вовк міг потягнути немовля. Він був певен, що дитина дісталася вовку. Імовірно, його лігвище було десь поруч.

— Будемо шукати далі, — сказав Том дітям.

Він знову повів їх колом, тепер — далі від багаття, у чагарник і підлісок. Том почувався розгубленим, але старався зосередитися на одному: нагальній потребі знайти малюка. Журба минула, лишалася тільки люта, несамовита рішучість і усвідомлення того, що все це з його провини. Він продирався лісом, вдивлявся униз, постійно зупинявся, щоб прислухатися, чи не почується десь монотонний плач немовляти. Але коли вони з дітьми затихали, ліс також повертався в тишу.

Том втратив лік часу. Він рухався дедалі ширшим колом і час од часу повертався на дорогу, але раптом зрозумів, що востаннє виходив на неї доволі давно. Потім він здивувався, що досі не натрапив на хату лісничого. Том запідозрив, що вони заблукали й замість того, щоб обходити колом могилу, просто бредуть лісом. Але то не мало значення, адже пошуки тривали.

— Тату, — озвався Альфред.

Том роздратовано поглянув на нього, сердитий, що син заважає йому зосередитися. Альфред ніс на плечах Марту, яка міцно спала.

— Що? — спитав Том.

— Можна відпочити? — попросив Альфред.

Том вагався. Він не хотів зупинятись, але Альфред, здавалося, от-от упаде.

— Добре, — відповів він. — Але недовго.

Вони були на пагорбі. Десь унизу мав бути струмочок.

Його мучила спрага. Він забрав Марту в Альфреда й пішов униз із нею на руках. Як він і думав, унизу бринів струмок, вкритий кригою по краях. Він поклав Марту неподалік. Вони з Альфредом стали на коліна й набрали в пригорщі крижаної води.

Альфред ліг поруч із Мартою і заплющив очі. Том глянув навколо. Вони були на галявині, вкритій опалим листям. Навколо росли низькі дебелі дуби, їхні голі гілки перепліталися в нього над головою. Том перетнув галявину, щоб пошукати малюка за деревами, але щойно перейшов на той бік, його ноги підкосилися, і він з розгону сів на землю.

Сонце вже піднялося високо, але висів туман, і здавалося, що було не тепліше, ніж опівночі. Том несамовито тремтів. Він раптом усвідомив, що весь цей час був у самій нижній сорочці. Силкувався згадати, куди поділася його накидка, але не міг. Чи то туман згустився, чи щось дивне сталося з його очима, але він уже не бачив дітей по той бік галявини. Том хотів підвестися й піти до них, але ноги теж йому відмовили.

Невдовзі слабке сонячне сяйво пробилося крізь хмари, а потім з’явився янгол.

Постать ішла галявиною зі сходу, вбрана в довгу зимову накидку із знебарвленої вовни, майже білу. Том дивився, як вона наближається, без подиву чи цікавості. Він уже не відчував ані здивування, ані страху. Витріщився на неї тьмяним, відсутнім, байдужим поглядом з-під кремезних дубів, що росли навколо. Її овальне обличчя було облямоване пишним чорним волоссям, а накидка ховала її ноги, і здавалося, що вона плине по опалому листю. Вона зупинилася просто перед ним, її блідо-золоті очі немов зазирнули йому просто в душу та зрозуміли його біль. Вона здавалася знайомою — наче янгол із фрески, що він бачив у церкві нещодавно. Тут вона розчахнула накидку, під якою не було нічого. Вона мала тіло земної жінки двадцяти із чимось років із блідою шкірою та рожевими пипками. Том завжди думав, що тіло в янголів ідеально безволосе, але ця була не така.

Він сидів під дубом схрестивши ноги, а вона стала перед ним на коліно, нахилилася до нього й поцілувала в губи. Він був такий приголомшений усім, що сталося, що навіть не мав сил здивуватися. Вона легенько штовхнула його на спину, скинула накидку та притиснулася до нього голим тілом. Він відчув його жар через свою сорочку. За мить він припинив тремтіти.

Вона торкнулася його бородатих щік руками та знову поцілувала — жадібно, немов пила холодну воду наприкінці довгого спекотного дня. Потім опустила руки до його зап’ястків, взяла й поклала його долоні собі на груди. Він рефлексивно схопив їх. Вони були м’які й податливі, а її пипки набубнявіли від його доторку.

Десь у підсвідомості Том припускав, що вже мертвий. Він знав, що рай має бути не таким, але йому було байдуже. Його здатність критично мислити давно зникла. Ті незначні залишки здорового глузду, що в нього лишалися, теж кудись поділись, і він покладався лише на інстинкти. Він потягнувся вперед, теж притиснувся до неї, сповнюючись силою від жару й наготи її тіла. Вона розтулила губи, сунула язика йому в рота, і він радо відповів тим самим.

На мить вона відірвалася від нього й підвелася. Він зачаровано дивився, як вона заголює його до пояса й, розсунувши ноги, вмощується на його стегнах. Вона дивилася йому проникливим поглядом просто в очі, поки сідала на нього. На якусь нестерпну мить, коли їхні тіла торкнулися, вона завагалась; тоді він сам увійшов у неї. То було таке пронизливе відчуття, що, здавалося, він от-от вибухне від задоволення. Вона почала рухати стегнами, всміхаючись йому та вкриваючи поцілунками його обличчя.

Невдовзі вона заплющила очі й почала важко дихати, і Том зрозумів, що вона втрачає контроль над собою. Він дивився на це в захваті, немов заворожений. Вона почала ритмічно скрикувати, рухаючись дедалі швидше, і її екстаз зворушив Тома до глибин його роз’ятреної душі. Він не знав, чи то вити з розпачу, чи кричати з радощів, чи істерично сміятися; а потім вибухи насолоди струшували їх обох знов і знов, наче дерева від вітру, аж доки їхня пристрасть вщухла й вона впала йому на груди.

Вони довго так пролежали. Жар її тіла зігрівав його. Він немов занурився в неглибокий сон, а коли розплющив очі, то зрозумів, що його розум прояснився.

Він подивився на прекрасну жінку, яка лежала в нього на грудях, і збагнув, що то не янгол, а вигнанка Елена, яку він зустрів у день, коли в них вкрали свиню. Вона відчула, що він ворушиться, розплющила очі й подивилася на нього зі змішаним виразом прихильності й тривоги. Він раптом подумав про своїх дітей, обережно пересунув Елену на бік і сів. Альфред і Марта спали в листі, загорнувшись у накидки, а сонце освітлювало їхні обличчя. Усі події минулої ночі раптом накрили Тома хвилею жаху, і він згадав, що Агнеса померла, а малюк — його син — зник. Він закрив лице руками.

Том почув, як Елена дивно свиснула на дві ноти. Він підвів голову. З лісу вийшов її дивакуватий син Джек, з блідим обличчям, рудим волоссям і пташиними блакитними очима. Том встав, поправив одяг. Елена теж підвелася й запнула свою накидку.

Хлопчик щось ніс у руках. Коли він наблизився, то показав це Томові. Той упізнав половину накидки, в яку загорнув малюка, перш ніж покласти його на могилу Агнеси.

Том спантеличено витріщився на хлопця й Елену. Вона взяла його за руки, зазирнула в очі та сказала:

— Твій малюк живий.

Том не наважувався повірити. То було б надто неймовірно, надто нереально для цього світу.

— Не може бути, — промовив він.

— Він живий.

У душі Тома зажевріла надія.

— Справді? — спитав він. — Справді?

Вона кивнула.

— Справді. Я відведу тебе до нього.

Том зрозумів, що вона не жартує. Його охопило полегшення та щастя. Він впав на коліна й нарешті заридав так, немов греблю прорвало.

V

— Джек почув дитячий плач, — розповідала Елена. — Він ішов до річки, на північ звідси, де можна забити качку камінцем, якщо влучно кинути. Він не знав, що робити, тому побіг додому, щоб привести мене. Але коли ми поверталися туди, то побачили священника верхи, який тримав малюка на руках.