Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 242)
Монах розрізав архієпископську мантію, просяклу кров’ю, і прибрав її. Він не знав, що робити із закривавленою тканиною, і зібрався був відкинути її вбік, але один із містян швидко ступив уперед і забрав її в нього, наче то була якась реліквія.
Думка, що непевно блукала в підсвідомості Філіпа, раптово виплила на поверхню й осяяла його. Містяни поставилися до Томаса як до мученика: жадібно збирали його кров і одяг, немов ті мали надприродні сили святих мощей. Філіп вважав убивство політичною поразкою церкви, але прості люди дивилися на це інакше, вбачаючи в ньому мучеництво. Смерть мученика, хоч і могла здаватися поразкою, зрештою ніколи не переставала надихати та зміцнювати церкву.
Філіп знову подумав про сотні людей, що зібрались у Кінгзбриджі будувати собор, про чоловіків, жінок і дітей, які пів ночі працювали, щоб вранці навколо міста виріс мур. «Якби зараз вдалося скликати таких людей, — подумав він зі збудженням, яке дедалі зростало, — вони здійняли б такий крик обурення, що його чули б по всьому світі».
Дивлячись на чоловіків і жінок, що зібралися навколо тіла зі страхом і смутком на обличчях, Філіп усвідомив, що їм потрібен очільник.
Чи це можливо?
Було в цьому щось знайоме. Спотворене тіло, натовп спостерігачів і воїни десь удалині. Де він це бачив? Він відчував, що далі купка послідовників мертвого чоловіка має повстати проти влади впливової та могутньої імперії.
Ну звісно! Так починалося християнство.
Коли він усвідомив це, одразу зрозумів, що робити далі.
Філіп підійшов до вівтаря й розвернувся до натовпу. В руці він досі тримав обрубок меча. Усі дивилися на нього. Якусь мить він сумнівався в собі. «Чи здатний я на таке, — подумав він. — Чи зможу дати поштовх тут і зараз, щоб похитнути англійський трон?» Він подивився на обличчя людей, що оточували його. Окрім гніву й смутку на декількох він побачив натяк на надію.
Філіп високо здійняв обрубок меча.
— Цим мечем вбили святого, — розпочав він. Пролунав згідний гомін. Це надихнуло Філіпа, і він продовжив: — Сьогодні ми стали свідками мучеництва.
Священники й ченці здивувалися. Як і Філіп, вони не відразу усвідомили значення вбивства, свідками якого щойно стали. Але містяни вже все зрозуміли, і вголос підтримали Філіпа.
— Кожен із нас, коли піде звідси, має розповісти всім про те, що бачив.
Кілька людей жваво закивали. Вони слухали, але Філіпові цього було замало. Він прагнув надихнути їх. Проповідництво ніколи не було його сильною стороною. Він був не з тих, хто може довести натовп до екстазу, змусити людей сміятися й плакати та переконати йти за собою до кінця. Він не вмів керувати голосом і робити так, щоб його очі палали небесною славою. Він був практичним, приземленим чоловіком. Але тепер він мусив говорити наче янгол.
— Невдовзі кожен чоловік, жінка й дитина в Кентербері дізнається, що люди короля вбили архієпископа Томаса просто в соборі. Але це тільки початок. Ця звістка пошириться всією Англією, а потім — усім християнським світом. — Він бачив, що втрачає їхню увагу. На деяких обличчях з’явилися незадоволення та розчарування.
— Але що нам
Філіп зрозумів, що має негайно щось вирішити. Не можна закликати до хрестового походу, а потім відправляти всіх по домах.
«Хрестовий похід, — подумав він. — Ось воно!»
— Завтра я понесу цей меч у Рочестер, — сказав він. — Післязавтра — у Лондон. Підете зі мною?
Більшість дивилася байдуже, але хтось іззаду крикнув «Так!», і ще кілька голосів підхопили.
Філіп трохи підвищив голос.
— Ми розповімо про це в кожному англійському місті й селищі. Ми покажемо людям меч, яким вбили святого Томаса. Ми покажемо плями крові на його священницькому вбранні. — Він захопився й дав волю гнівові. — Наші голоси почують скрізь, так, і навіть у Римі. Ми здіймемо весь християнський світ проти дикунів, які скоїли цей жахливий, богохульний злочин!
Цього разу більшість підтримала його. Вони шукали спосіб висловити свої емоції, і він вказав їм шлях.
— Цей злочин, — повільно промовив він, а потім підвищив голос до крику, — ніколи, ніколи… не буде… забутий!
Натовп заревів.
Раптом Філіп зрозумів, що треба робити тепер.
— Ми вирушаємо в хрестовий похід негайно! — сказав він.
— Так!
— Ми понесемо цей меч усіма вулицями Кентербері!
— Так!
— І розповімо всім, хто живе в його стінах, про те, що ми сьогодні побачили!
— Так!
— Беріть свічки та йдіть за мною!
Він пішов на середину собору, високо здійнявши зламаний меч.
Люди рушили за ним.
Тріумфуючи, Філіп пройшов через вівтар, обійшов трансепт і рушив навою. Дехто з монахів і священників попрямували за ним. Він не обертався, тому що чув за спиною звуки кроків сотень людей, і вийшов через головні двері.
Там Філіп стривожився. У темному саду він побачив воїнів, які грабували єпископський палац. Якщо його послідовники зіткнуться з ними, хрестовий похід, щойно почавшись, перетвориться на бійку. Злякавшись, він різко повернув і повів людей на вулицю через найближчі ворота.
Хтось із ченців заспівав гімн. За віконницями будинків горіли свічки та вогнища, але коли процесія проходила повз, люди відчиняли двері, щоб побачити, що відбувається. Дехто починав розпитувати їх, дехто до них долучався.
Філіп повернув за ріг і побачив Вільяма Гамлейського.
Той стояв поруч зі стайнею. Він, схоже, щойно зняв кольчугу й ладнався сісти на коня, щоб поїхати з міста. З ним були кілька його воїнів. Усі дивилися із цікавістю — напевне, почули спів і тепер гадали, що відбувається.
Поки процесія зі свічками в руках наближалася до них, Вільям спершу здавався спантеличеним. Потім побачив зламаний меч у руках у Філіпа, і до нього стало доходити. Ще якусь мить він оніміло дивився на них, а далі закричав:
— Зупиніться! Наказую всім розійтися!
Ніхто не звернув на нього жодної уваги. Інші лицарі стривожилися: навіть зі зброєю вони були безсилі проти натовпу з понад сотню розлючених плакальників.
Вільям звернувся до Філіпа:
— Іменем короля наказую тобі припинити це!
Філіп пройшов повз нього. Натовп ніс його вперед.
— Занадто пізно, Вільяме! — крикнув він через плече. — Занадто пізно!
III
Дітлахи першими прийшли дивитися на повішання.
Вони вже були на ринковому майдані Ширингу — кидали камінцями в котів, дошкуляли жебракам і затівали бійки одне з одним, — коли там з’явилася Алієна. Вона прийшла пішки сама, вдягнена в дешевий плащ із каптуром, щоб сховати обличчя.
Стала осторонь, дивлячись на шибеницю. Вона не збиралася приходити — за ті роки, що правила графством, їй довелося побачити чимало повішень. Тепер, коли це залишилося в минулому, вона б радо назавжди забула про це видовище. Але сьогодні був особливий випадок.
Вона більше не виконувала графських обов’язків, тому що її брат Річард загинув у Сирії — за іронією долі не в битві, а під час землетрусу. Звістка про це досягнула Англії лише через пів року. Алієна не бачилася з ним упродовж п’ятнадцяти років, і тепер уже ніколи не побачиться.
На пагорбі відчинилася брама замку, і виїхав в’язень із супроводом, а за ним — новий граф Ширингський, син Алієни Томмі.
Річард не залишив по собі дітей, тому нащадком став його небіж. Король, приголомшений і надломлений скандалом із Бекетом, обрав шлях найменшого спротиву та швидко дарував графський титул Томмі. Алієна радо передала справи молодшому поколінню. Вона досягнула в графстві всього, чого хотіла. Воно знову стало заможним і квітучим, краєм вгодованих овець, зелених ланів і міцних млинів. Найбільші й найсміливіші землевласники також почали використовувати для орання коней, яких годували вівсом, вирощеним за системою трипільної сівозміни. Тож тепер земля могла прогодувати навіть більше людей, ніж за часів мудрого правління її батька.
Томмі мав стати гарним правителем. Він був наче народжений для цього. Джек довго не міг цього усвідомити й хотів, щоб його син став будівником, але врешті-решт мусив визнати очевидне. Томмі не вмів рівно розрізати камінь, але як природжений лідер у свої двадцять вісім років був рішучим, упевненим, розумним і неупередженим. Тепер його зазвичай звали Томасом.
Коли він став графом, усі очікували, що Алієна залишиться в замку — гризтися з невісткою та бавитися з онуками. Вона посміялася із цього. Їй подобалася дружина Томмі — вродлива дівчина, одна з молодших доньок графа Бедфордського, — і вона обожнювала трьох онуків, але у свої п’ятдесят два роки ще не була готова йти на спокій. Вони з Джеком оселилися у великій кам’яниці неподалік від Кінгзбриджського пріорату — там, де раніше були бідні квартали, хоча такими їх тепер було не назвати, — і повернулася до торгівлі вовною, купувала й продавала з колишньою енергією, заробляючи не менше, ніж раніше.
В’язня вивели на майдан, і Алієна відкинула свої спогади. Вона уважно подивилася до засудженого зі зв’язаними за спиною руками, якого тягли за другий кінець мотузки. То був Вільям Гамлейський.
Хтось спереду плюнув у нього. Натовп зібрався величезний, адже багато хто був радий побачити останні хвилини життя Вільяма, і навіть для тих, хто не мав образи на нього, побачити страту колишнього шерифа було доволі ласим видовищем. До того ж Вільям був злочинцем, причетним до найгучнішого вбивства, яке пам’ятали в королівстві.