Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 241)

— Де зрадник? Де архієпископ? — підхопили інші.

Уже було майже темно, і собор освітлювався лише свічками. Усі ченці були вбрані в чорне, а лицарям заважали їхні забрала. У Філіпа з’явилася була надія, що вони не впізнають Томаса в темряві, але даремно: він спустився до лицарів і сказав:

— Я тут — не зрадник короля, а служитель Господній. Чого ви хочете?

Дивлячись на те, як архієпископ стоїть перед п’ятьма озброєними людьми, Філіп раптом усвідомив, що Томас помре, тут і сьогодні.

Наближені до архієпископа, схоже, відчули те саме, тому що більшість із них вдалася до втечі. Дехто зникнув у темряві вівтаря, інші змішалися з вірянами, що чекали на службу, а хтось зник за маленькими дверима, що вели до Гвинтових сходів. Філіп обурився.

— Ви маєте молитися, а не тікати! — крикнув він їм услід.

Філіп подумав, що його, ймовірно, також уб’ють, якщо він не втече. Але він не міг покинути архієпископа.

— Покайся у зраді! — сказав один із лицарів, і Філіп упізнав голос Реджинальда Фіцурса — того, хто говорив від імені короля раніше, в покоях архієпископа.

— Я не маю в чому каятися, — відповів Томас. — Я не зраджував.

Він залишався цілком спокійним, але його обличчя стало геть бліде, і Філіп розумів: Томас також усвідомлює, що стоїть на порозі смерті.

— Тікай, ти покійник! — закричав Реджинальд.

Томас залишився стояти непорушно.

«Вони хочуть, щоб він тікав, — подумав Філіп. — Вони не можуть просто холоднокровно вбити його».

Схоже, Томас також розумів це, адже непохитно стояв перед ними, немов кидаючи виклик. На якусь мить усі завмерли в драматичній мізансцені: лицарі не хотіли нападати першими, а священник був надто гордий, щоб тікати.

Нарешті Томас порушив це заціпеніння.

— Я готовий до смерті, але ви не торкнетеся моїх людей, священнослужителів, ченців та вірян, — сказав він.

Реджинальд першим зрушив з місця. Він здійняв меч і підніс жало до Томасового обличчя, немов збирався на силі, щоб торкнутися ним священника. Томас стояв, немов закам’янілий, і дивився на лицаря, а не на меч. Раптом Реджинальд замахнувся та збив з Томаса митру.

Філіп знову сповнився надією. «Вони не можуть змусити себе зробити це, — подумав він. — Вони бояться його торкнутися».

Але він помилився. Цей безглуздий жест, схоже, зміцнив рішучість злочинців: вони немов чекали, що Господь негайно покарає їх, і коли цього не сталося, наважилися чинити ще гірше.

— Заберіть його звідси, — наказав Реджинальд.

Лицарі сховали мечі й підійшли до архієпископа.

Один із них схопив Томаса за пояс і спробував підійняти.

Філіп був у відчаї. Вони таки наважилися торкнутися його. Вони насмілилися здійняти руку на Божу людину. Філіпа охопило нудотне усвідомлення глибини їхньої порочності — він немов зазирнув за край безодні. Вони мали б знати, що підуть за це в пекло, але однаково не зупинялися.

Томас втратив рівновагу, махнув руками та став відбиватися. Інші лицарі приєдналися до першого у спробах підійняти його та понести. З усього Томасового супроводу поруч залишилися тільки Філіп і священник, на ім’я Едвард Грім. Обидва рвонули вперед, щоб допомогти Томасу. Едвард міцно вчепився в Томасову мантію. Один із лицарів обернувся та вдарив Філіпа затягнутим у кольчужну рукавицю кулаком. Удар припав на скроню, і Філіп упав оглушений.

Коли він отямився, то побачив, що лицарі відпустили Томаса, і він стоїть у молитовній позі, схиливши голову та склавши руки. Один із лицарів заніс меч.

Філіп, який досі лежав на підлозі, безпорадно закричав:

— Ні-і-і!

Едвард Ґрім простягнув руку, щоб захистити Томаса від удару.

— Господи, у твої руки віддаю духа сво…

Меч опустився.

Він ударив і Томаса, і Едварда. Філіп почув свій крик. Меч врізався в голову Томаса й розсік Едвардову руку. Бризнула кров, Томас упав на коліна.

Філіп приголомшено дивився на жахливу рану на голові архієпископа.

Томас повільно опустився та сперся на руки, а потім завалився обличчям на кам’яну підлогу.

Інший лицар також заніс меч і вдарив. Філіп мимоволі заголосив. Другий удар влучив туди само, куди й перший, і зніс верхню частину черепа. Удар був такий сильний, що лезо врізалось у кам’яну підлогу та зламалося навпіл. Лицар кинув обрубок.

Третій лицар зробив те, про що Філіп не зможе забути до кінця свого життя: він встромив жало меча в розрубану голову архієпископа та викинув на підлогу мозок.

Ноги Філіпа підкосилися, і він опустився на коліна, охоплений жахом.

— Він уже не підведеться, — сказав зловмисник. — Ходімо звідси!

Лицарі розвернулися та побігли.

Філіп дивився, як вони біжать навою, вимахуючи мечами, щоб розігнати містян.

Коли вбивці зникли, запала мертва тиша. Тіло архієпископа лежало ницьма на підлозі, а скальп, відокремлений від голови, валявся поруч, немов кришка від казана. Філіп закрив обличчя руками. Це був кінець усіх надій. «Дикуни перемогли, — подумав він. — Дикуни перемогли». У нього з’явилося запаморочливе відчуття невагомості, ніби він повільно занурювався в глибоке озеро, тонув у відчаї. Більше не було за що триматися: усе, що здавалося виправленим, раптом стало непевним.

Він усе своє життя присвятив боротьбі зі свавіллям лихих людей і тепер, в останньому двобої, зазнав поразки. Філіп згадав, як Вільям Гамлейський вдруге прийшов спалити Кінгзбридж, і містяни за день збудували мур. Яка то була славетна перемога! Мирна сила сотень звичайних людей здолала люту жорстокість графа Вільяма. Згадав, як Валер’ян Біґо намагався збудувати собор у Ширингу, щоб чинити свавілля. Але Філіп зібрав людей з усього графства. Сотні їх, та ні — понад тисячу, зібрались у Кінгзбриджі на Трійцю тридцять три роки тому, і чиста сила їхнього завзяття дала йому змогу здолати Валер’яна. Але тепер надії не лишилося. Усі люди в Кентербері, навіть усе населення християнського світу не здатне буде повернути Томаса до життя.

Стоячи на плитах підлоги в північному трансепті Кентерберійського собору, Філіп знову бачив вояків, що п’ятдесят шість років тому вдерлися до їхнього дому та вбили його батька й матір. Він згадав, яке відчуття охопило тоді його, шестирічного. Не страх і навіть не скорбота. То була лють. Безсилий перед здоровезними, червонопикими, кровожерливими чоловіками, він відчував палке бажання закувати їх у кайдани, затупити їхні мечі, стриножити їхніх бойових коней і змусити підкоритися іншій силі, вищій за царство жорстокості. А за мить, коли його батьки лежали мертві на підлозі, з’явився абат Пітер, який вказав йому шлях. Беззбройний і беззахисний, він миттєво зупинив кровопролиття самим лиш авторитетом церкви й силою своєї доброти. Та сцена надихала Філіпа упродовж усього життя.

До цієї миті Філіп вірив, що він і такі, як він, перемагають. За минулі пів століття вони досягнули кількох насправді великих перемог. Але тепер, на схилі життя, вороги довели йому, що нічого не змінилося. Його перемоги були тимчасовими, а досягнення — примарними. Так, він виграв кілька битв, але програв свою війну. Такі самі люди, як ті, що вбили його батька й матір, тепер вбили архієпископа просто в соборі, немов доводячи, що, без жодних сумнівів, не існує сили, здатної протистояти тиранії людини з мечем.

Філіп і помислити не міг, що вони наважаться вбити архієпископа Томаса, особливо в церковних стінах. Але так само він не міг думати, що хтось здатен вбити його батька. Ті самі кровожерливі люди в шоломах та з мечами в обох випадках довели, що він помиляється. І тепер, у шістдесят два, коли він дивився на жахливо спотворене тіло Томаса Бекета, його охопила дитяча, нерозсудлива, всеосяжна лють шестирічного хлопчика, чийого батька щойно вбили.

Він підвівся. Повітря в соборі, здавалося, тремтіло від емоцій, люди збиралися біля тіла архієпископа. Священники, ченці, містяни повільно підходили ближче, приголомшені й налякані. Філіп відчував, що за цим приголомшенням ховається гнів — такий самий, що й у нього. Дехто бурмотів молитви, дехто стиха плакав. Якась жінка швидко нахилилася й торкнулася мертвого тіла — немов на щастя. Ще кілька зробили те саме. Потім Філіп побачив, як та жінка потайки зібрала кров з підлоги в маленьку пляшку, немов Томас був мучеником.

Церковники потрохи приходили до тями. Камергер архієпископа, Озберт, по щоках якого рясно текли сльози, дістав ніж, відрізав смугу від своєї сорочки та схилився над тілом, незграбно прив’язуючи скальп архієпископа до голови в жалюгідній спробі повернути хоча б дещицю гідності його жахливо спотвореному тілу. Коли він робив це, натовп застогнав.

Ченці принесли ноші й обережно поклали на них тіло Томаса. Багато рук простяглося їм на допомогу. Філіп бачив, що на вродливому обличчі архієпископа застигнув умиротворений вираз, а єдиною ознакою заподіяного йому була тонка цівка крові, що текла з правої скроні через ніс і на ліву щоку.

Коли ноші підняли, Філіп нахилився й підійняв обрубок меча, яким вбили Томаса. Він усе думав про жінку, яка зібрала Томасову кров у пляшечку, наче кров святого. У цьому її маленькому вчинку було величезне значення, але Філіп іще не усвідомив, яке саме.

Люди пішли за ношами, немов їх притягала якась невидима сила. Філіп приєднався до них, відчуваючи цей дивний потяг, який охопив усіх. Ченці пронесли тіло через церкву й обережно опустили перед вівтарем. Люди, більшість яких уголос промовляла молитви, дивилися, як священник приніс чисту тканину й обережно перев’язав голову, а зверху надів нову митру.