Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 240)

З того боку будівлі не було жодних дверей. Вони побігли до західного крила палацу, повз кухню, сад і на південний бік. Вільям крякнув від задоволення: на південній стіні він побачив сходи, що вели на верхній поверх. Схоже, то був вхід у покої архієпископа. Він умить заспокоївся.

Вони поспішили до сходів. Ті були провалені посередині, а поряд лежали інструменти й стояла драбина — очевидно, їх саме збиралися лагодити. Реджинальд прихилив драбину до сходів та подерся нею, оминувши зламані сходинки. Він швидко опинився нагорі, перед дверима, що вели на невеличкий балкон. Вільям дивився, як Реджинальд потягнув двері. Вони були зачинені. Вікно поряд було забране віконницями. Реджинальд розбив віконницю одним ударом сокири, сунув руку всередину, понишпорив там, відчинив двері балкона й увійшов.

Вільям подерся драбиною за ним.

Філіп злякався тієї самої миті, як побачив Вільяма Гамлейського, але священники й монахи з оточення Томаса спершу були спокійні. Потім, коли почули грюкіт у двері зали, вони теж злякалися, і декілька з них запропонували сховатися в соборі.

Томас презирливо відмахнувся.

— Сховатися? — мовив він. — Від кого? Від цих лицарів? Архієпископ не повинен тікати він купки головорізів.

Філіп подумав, що він певною мірою має рацію: не має сенсу називатися архієпископом, якщо тебе можуть злякати лицарі. Священнослужитель, певний у тому, що йому будуть прощені гріхи, ставиться до смерті як до радісного відходу в краще місце й не боїться мечів. Однак навіть архієпископ не повинен нехтувати свою безпеку й накликати на себе напад. Крім того, Філіпові були добре знайомі лють і жорстокість Вільяма Гамлейського. Тому, почувши грюкіт у віконницю на балконі, він вирішив взяти ситуацію у свої руки.

У вікна він бачив, що палац оточений лицарями. Це налякало його ще більше. То був ретельно спланований напад, і зловмисники збиралися чинити насильство. Він поспіхом зачинив двері спальні та поклав засув на скоби. Інші дивилися на нього, готові поступитися ініціативою комусь рішучішому. Архієпископ Томас зверхньо поглядав на його метушню, але не заважав.

Філіп став біля дверей і прислухався. Почув, як хтось увійшов на балкон і пройшов у приймальню. Він подумав, чи міцні двері в покої, але чоловік не пішов до дверей, а перетнув приймальню та рушив сходами вниз. Філіп здогадався, що той збирається відчинити двері в залу, щоб впустити лицарів.

Це давало Томасові кілька хвилин переваги.

У протилежному куті кімнати були ще одні двері, частково приховані ліжком. Філіп указав на них і швидко спитав:

— Куди вони ведуть?

— У клуатр, — відповів хтось. — Але вони зачинені.

Філіп підійшов до дверей і смикнув їх.

— Ви маєте ключ? — спитав він Томаса, а потім додав: — Мілорде архієпископе?

Томас похитав головою.

— На моїй пам’яті цей хід ніколи не використовувався, — сказав він зі спокоєм, здатним довести до шалу.

Двері здавалися не дуже міцними, але Філіпові було шістдесят три роки, і він ніколи не міг похвалитися великою силою. Він ступив назад і вдарив у двері ногою так, що йому стало боляче. Двері затрусилися. Філіп стиснув зуби та вдарив сильніше. Двері розчинилися.

Філіп подивився на Томаса. Схоже, той досі вагався, чи тікати йому. Напевне, він, на відміну від Філіпа, ще не зрозумів, що кількість лицарів і їхні добре організовані дії свідчать про те, що вони готові на все. Однак Філіп інстинктивно розумів: його спроби настрашити архієпископа будуть марними. Натомість він сказав:

— Час вечірньої служби. Не можна дозволити кільком розбишакам порушувати порядок відправ.

Томас усвідомив, що Філіп вдається до його власного аргументу й усміхнувся.

— Добре, — промовив він і підвівся.

Філіп пішов уперед. Він відчував полегшення, що Томас погодився, але боявся, що архієпископ надто бариться. Прохід вів до довгого маршу сходів. Там було темно, і світло падало тільки з відчинених дверей архієпископських покоїв, наприкінці проходу були ще одні двері. Філіп спробував відчинити їх так само, як перші, але ці були міцніші й не піддавалися. Він почав стукати в них і кричати:

— Допоможіть! Відчиніть двері! Мерщій! Мерщій!

Філіп почув панічні нотки у власному голосі та постарався заспокоїтися, але його серце несамовито калатало, адже він знав, що Вільямові лицарі ідуть за ними.

Інші священнослужителі наздогнали його. Він не припиняв стукати й кричати.

— Філіпе, благаю, зберігайте гідність, — сказав Томас, але Філіп не звернув на його слова уваги. Він прагнув зберегти гідність архієпископа, а про свою не думав.

Не встигнув Томас іще щось заперечити, як вони почули, що з дверей знімають засув, а в замку повертається ключ. Двері відчинилися. Філіп зітхнув із полегшенням. Перед ними стояли двоє келарів.

— Я не знав, що ці двері кудись ведуть, — озвався один із них.

Філіп квапливо пройшов повз келарів. Вони опинились у монастирській коморі. Пробравшись між діжок і мішків до інших дверей, утікачі вийшли на подвір’я.

Надворі сутеніло. Вони були в південній галереї клуатру. У дальньому кінці Філіп, на свою неймовірну радість, побачив двері, що вели в північний трансепт Кентерберійського собору.

Вони були майже в безпеці.

Він мусив провести Томаса в собор до того, як їх наздожене Вільям зі своїми лицарями. Інші ченці теж повисипали надвір.

— У собор, мерщій! — сказав Філіп.

— Ні, Філіпе, не треба поспішати, — заперечив Томас. — Ми увійдемо у мій собор із гідністю.

Філіпові кортіло закричати, але він лише промовив:

— Звісно, мілорде.

Він почув зловісний тупіт наприкінці коридору, яким вони щойно йшли: лицарі вдерлись у покої та знайшли вихід. Філіп знав, що гідність — найкращий захист для архієпископа, але спокушати долю також було не варто.

— Де архієпископське розп’яття? — спитав Томас. — Я не можу увійти в собор без хреста.

Філіп застогнав у відчаї.

— Я взяв розп’яття, — сказав один зі священників. — Ось воно.

— Будь ласка, неси його переді мною, як завжди, — наказав Томас.

Священник здійняв хрест і рушив до входу в собор, ледве стримуючись, щоб не поспішати.

Томас пішов за ним.

Його почет першим увійшов у собор, як того вимагав етикет. Філіп ішов останнім із них і притримав для архієпископа двері. Щойно Томас увійшов, з комори вибігли двоє лицарів і кинулись у південну галерею.

Філіп зачинив двері трансепта. В отворі в стіні біля одвірка стояв засув. Філіп схопив його й поклав на скоби поперек дверей.

Він розвернувся, зітхнув із полегшенням і притулився до дверей спиною.

Томас ішов через трансепт у напрямку сходів, що вели в північну наву, але коли почув, як грюкнув засув, зупинився й розвернувся.

— Ні, Філіпе, — сказав він.

У Філіпа стиснулося серце.

— Мілорде архієпископе…

— Це храм, а не фортеця. Відчиніть двері.

Двері тряслися під ударами лицарів, що намагалися прорватися всередину.

— Боюся, вони хочуть вбити вас! — сказав Філіп.

— Найпевніше, їм це вдасться, незалежно від того, зачинені двері чи ні. Хіба ви не знали, що в соборі є й інші входи? Відчиніть двері.

Почулося гучне гупання — схоже, лицарі рубали двері сокирами.

— Ви можете сховатися, — у відчаї промовив Філіп. — Тут безліч місць — отам вхід у крипту, і вже темнішає…

— Сховатися, Філіпе? У власному соборі? А ви б стали ховатися?

Філіп довгу мить дивився на Томаса.

— Ні, не став би, — нарешті відповів він.

— Відчиніть двері.

Філіп із важким серцем підняв засув.

Лицарі вдерлися всередину. Їх було п’ятеро, обличчя сховані за забралами, з мечами й сокирами в руках. Вони, здавалося, вийшли із самого пекла.

Філіп знав, що не повинен боятися, але гострі леза мечів змушували його тремтіти зі страху.

— Де Томас Бекет, зрадник короля і королівства? — крикнув один із них.