Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 243)
Алієна не пригадувала й навіть уявити не здатна була щось, схоже на реакцію на вбивство архієпископа Томаса. Звістка про нього блискавично поширилася всім християнським світом — від Дубліну до Єрусалиму й від Толедо до Осло. Папа Римський оголосив скорботу. На континентальну частину імперії короля Генріха була накладена заборона — це означало, що церкви зачинили й жодних служб, окрім хрещення, не проводили. Люди в Англії почали ходити на прощу в Кентербері, як раніше ходили в Сантьяго-де-Компостелу. І творилися чудеса. Вода, забарвлена кров’ю мученика, та клаптики мантії, в яку він був убраний під час убивства, зцілювали хворих не тільки у Кентербері, а й по всій Англії.
Люди Вільяма намагалися викрасти його тіло із собору, але ченців попередили про це, і вони сховали його, а тепер воно зберігалось у кам’яній крипті, і пілігрими мусили пропихати голови крізь отвір у стіні, щоб поцілувати мармурову труну.
Це стало останнім злочином Вільяма. Він намагався укритися в Ширингу, але Томмі заарештував його та звинуватив у святотатстві, а суд єпископа Філіпа визнав його винним. Іншим разом ніхто не наважився б засудити шерифа, адже він був королівським службовцем, але з Вільямом все було навпаки: ніхто, навіть сам король, не наважився б захищати убивць Бекета.
Слизька стежка привела Вільяма до жахливого кінця.
Його очі дико озиралися навколо, рот був розтулений, і з нього крапала слина. Він щось незв’язно бурмотів, а на його туніці видніла пляма — там, де він обмочився.
Алієна дивилася, як її давній ворог сліпо хитнувся в бік шибениці. Вона ще пам’ятала молодого, зухвалого, безсердечного хлопця, який зґвалтував її тридцять п’ять років тому. Важко було повірити, що він перетворився на ту людиноподібну істоту, що тепер перелякано скиглила перед нею. Він нічим не нагадував навіть того гладкого, подагричного, розчарованого лицаря, яким був останнім часом. Коли його повели до шибениці, він почав смикатися та кричати. Воїни тягнули його, наче кабана на бійню. Алієна не знайшла в собі жалю до нього — вона відчувала тільки полегшення. Вільям більше ніколи не зможе ні з кого знущатися.
Він продовжував кричати й пручатися, коли його потягли на віз, запряжений волами. Вільям нагадував тварину — червонопикий, несамовитий та брудний, — але бурмотів, стогнав і плакав, як дитина. Тримати його довелося чотирьом, тим часом як п’ятий накидав йому зашморг на шию. Він виривався з такою силою, що вузол натягнувся завчасно, і він сам почав себе душити. Воїни відступили. Вільям корчився й душився, його жирне обличчя побагряніло.
Алієна спостерігала, приголомшена. Навіть на піку своїх гніву й ненависті вона б не бажала йому такої смерті.
Коли він став задихатися, залягла тиша, натовп завмер. Навіть дітлахи замовкнули, коли побачили це страшне видовище.
Хтось штовхнув вола в бік, і той рушив уперед. Вільям нарешті впав, але його шия не зламалася, і він залишився хитатися на мотузці, повільно задихаючись. Його очі були розплющені. Алієні здавалося, що він дивиться на неї. Передсмертний вираз його обличчя був їй знайомий, і вона усвідомила, що точно таким він був, коли ґвалтував її — перед тим, як вивергнути. Цей спогад був болючий, як удар ножем, але вона не дозволила собі відвернутися.
Він вмирав повільно, але натовп не ворухнувся. Його обличчя дедалі темнішало, а передсмертні корчі перетворилися на легкі сіпання. Нарешті його очі закотилися, а потім заплющилися, він завмер, а тоді проміж зубів вивалився його язик, чорний і набряклий.
Він був мертвий.
Алієна почувалася виснаженою. Вільям змінив її життя — колись вона сказала б, що зруйнував його, — але тепер він був мертвий, безсилий завдати болю їй або кому-небудь іще.
Натовп почав розходитися. Дітлахи передражнювали одне одного, копіюючи передсмертні гримаси шибеника, закочуючи очі та висолоплюючи язики. Воїни піднялися на шибеницю й обрізали мотузку.
Алієна перехопила погляд Томмі. Він не чекав побачити її, але негайно підійшов та нахилився, щоб поцілувати матір. «Син, — подумала вона. — Мій великий син. Джеків син». Вона згадала, як боялася, що могла завагітніти від Вільяма. Що ж, у цьому доля помилувала її.
— Я не думав, що ти прийдеш сьогодні, — сказав Томмі.
— Я мусила, — відповіла вона. — Я мала побачити, як він помре.
Томмі здивувався. Він не розумів, про що йдеться, але вона була рада з того. Алієна сподівалася, що йому ніколи не доведеться розуміти таких речей.
Син обійняв її, і вони разом пішли через майдан.
Алієна не озирнулася.
Спекотним літнім днем Джек обідав разом з Алієною та Саллі в прохолоді північного трансепта, у галереї, сидячи на пошкрябаній підлозі для креслення. Голоси ченців, що співали у вівтарі, тихо жебоніли, наче струмені далекого водоспаду. Вони їли холодні баранячі котлети зі свіжим пшеничним хлібом і запивали янтарним пивом із кам’яного кухля. Джек упродовж усього ранку креслив план нового вівтаря, який збирався будувати наступного року. Саллі роздивлялася ескіз, водночас кусаючи котлету міцними білими зубами. Джек знав, що вона от-от почне критикувати його роботу. Він глянув на Алієну. Вона також спостерігала за виразом обличчя Саллі й розуміла, чого варто чекати. Вони подивилися одне на одного досвідченими батьківськими поглядами й усміхнулися.
— Чому ти хочеш заокруглити східне крило? — спитала Саллі.
— Так само зробили в соборі Сен-Дені, — відповів Джек.
— Чи є в цьому якісь переваги?
— Так. Пілігрими зможуть обходити вівтар.
— Тому тут ряд цих маленьких вікон?
Джек знав, що запитання про вікна рано чи пізно постане, адже Саллі була скляркою.
—
— Якби вівтар був прямокутний, ми мали б величезну пласку стіну, — наполягала Саллі. — І тоді
«Вона має рацію», — подумав Джек. Через заокруглений край весь вівтар мусить мати безперервне підвищення з традиційним розділенням на три рівні — аркаду, галерею та клеристорій — по всьому колу. Прямокутний план дав би змогу змінити конструкцію.
— Рух пілігримів можна організувати в інший спосіб, — задумливо сказав Джек.
— А через великі вікна світитиме світанкове сонце, — додала Саллі.
Джек уявив це.
— Можна зробити ряд стрілчастих вікон — немов ряд гострих списів.
— Або одне велике кругле вікно — наче троянда, — запропонувала Саллі.
То була блискуча ідея. Якщо з нави дивитися через собор у східному напрямку, кругле вікно здаватиметься сонцем, що розбивається на незліченні уламки чарівного кольору. Джек уже бачив це у своїй уяві.
— Цікаво, який вітраж захочуть монахи.
— «Закон і Пророки», — сказала Саллі.
Джек здивовано звів брови.
— Хитра лисичко, ти вже обговорила це з пріором Джонатаном?
Вона збентежилася, але її врятувала поява Пітера Різьбяра, молодого ремісника, скромного й незграбного чоловіка зі світлим волоссям, що падало йому на очі. Його роботи були прекрасні, і Джек радів, що має такого майстра.
— Ти щось хотів, Пітере? — спитав він.
— Взагалі-то, я шукав Саллі, — відповів Пітер.
— Ти її знайшов.
Саллі підвелася та струсила хлібні крихти з туніки.
— До зустрічі, — сказала вона й рушила з Пітером гвинтовими сходами вниз.
Джек з Алієною подивилися одне на одного.
— Вона зашарілася? — спитав Джек.
— Сподіваюся, що так, — мовила Алієна. — Господи, Саллі давно час знайти собі когось. Їй уже двадцять шість!
— Я вже втратив був надію. Думав, вона збирається залишитися старою дівою.
Алієна похитала головою.
— Тільки не Саллі. Вона така сама пристрасна, як і всі, тільки перебірлива.
— Перебірлива? — здивувався Джек. — Я щось не бачив, щоб дівчата стояли в черзі, бажаючи піти заміж за Пітера Різьбяра.
— Дівчатам подобаються статечні, вродливі чоловіки на зразок Томмі, які їздять верхи та носять плащі, підбиті червоним шовком. Саллі інша. Їй потрібен хтось розумний і чутливий. Пітер саме такий.
Джек кивнув. Він ніколи не дивився на це в такому світлі, але інтуїтивно відчував, що Алієна має слушність.
— Вона схожа на свою бабусю, — сказав він. — Теж покохала дивака.
— Саллі схожа на твою матір, а Томмі — на мого батька, — зауважила Алієна.
Джек усміхнувся їй. Вона стала ще прекраснішою. У волоссі з’явилася сивина, а шкіра на шиї вже була не така гладенька, як колись. Але з роками Алієна втратила зайву вагу, що була наслідком материнства, і тонкий профіль її обличчя тепер був більш виразним, а врода стала витонченою, майже невагомою. Джек простягнув руку й торкнувся її підборіддя.
— Наче мої летючі контрфорси, — сказав він.
Алієна усміхнулася.
Він провів рукою по її шиї і торкнувся грудей. Вони також змінилися. Джек пам’ятав, як колись вони стирчали, немов наповнені повітрям, пипками вперед. Потім, коли вона була вагітна, вони стали ще більшими. А тепер були нижчі та м’якші й чарівно похитувалися в такт її руху. Він любив їх попри всі зміни. Джек замислився, якими стануть її груди, коли вона постарішає. Висохлими та зморшкуватими? «Я, напевне, навіть тоді любитиму їх», — подумав він і, відчувши, як її пипки твердішають, нахилився до неї, щоб поцілувати.
— Джеку, ми в церкві, — пробурмотіла вона.