Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 244)

— Ну то й що? — сказав він і опустив руку на її живіт, а потім — проміж ніг.

На сходах почулися кроки, і він винувато забрав руку.

Алієна усміхнулася.

— Це Господь тебе карає, — пустотливо сказала вона.

— Потім поговоримо, — відповів він з удаваною погрозою.

Кроки наблизилися, і з’явився пріор Джонатан. Він урочисто привітався з обома. Обличчя його було серйозним.

— Джеку, ти маєш дещо почути, — промовив він. — Підеш зі мною у клуатр?

— Звісно.

Джек підвівся, і Джонатан рушив до сходів.

У дверях Джек затримався й погрозливо вказав пальцем на Алієну.

— Я швидко, — сказав він.

— Обіцяєш? — з усмішкою спитала вона.

Джек подався за Джонатаном униз, перетнув собор і вийшов у клуатр через двері в південному трансепті. Вони попрямували північною галереєю, повз учнів, що сиділи із вкритими воском дощечками, і зупинились у кутку. Кивком голови Джонатан вказав Джекові на ченця, що сидів сам-один на кам’яному бортику в західній галереї. Його обличчя закривав каптур. Коли вони зупинилися, чернець глянув угору, а потім швидко відвів погляд.

Джек мимоволі відступив.

То був Валер’ян Біґо.

— Що цей диявол тут робить? — сердито запитав Джек.

— Готується до зустрічі з Творцем, — відповів Джонатан.

Джек насупився.

— Не розумію.

— Він — зламана людина, — сказав Джонатан. — Він залишився без сану, без влади, без друзів. Він усвідомив, що Господь не хоче, щоб він був великим і впливовим єпископом. Валер’ян побачив помилку у своїх судженнях, прийшов сюди пішки й попросив, щоб його взяли в монастир скромним ченцем — до кінця днів вимолювати в Господа прощення за свої гріхи.

— Мені в це важко повірити, — мовив Джек.

— Я спершу також не вірив, — сказав Джонатан. — Але врешті-решт зрозумів, що він завжди був богобоязливою людиною.

Джек скептично подивився на нього.

— Я справді думаю, що він був побожним. Проте припустився великої помилки: вірив, що в служінні Господові мета виправдовує засоби, тому можна робити що завгодно.

— Зокрема, вступати в змову, щоб вбити архієпископа!

Джонатан здійняв руки, немов хотів захиститися.

— Його покарає Господь, а не я.

Джек знизав плечима. Саме так сказав би й Філіп. Джек вважав, що Валер’янові не місце в пріораті, але то вже була справа монахів.

— Чому ти хотів, щоб я з ним побачився?

— Він бажає розповісти, чому повісили твого батька.

Джек раптом відчув, як мороз пішов поза спиною.

Валер’ян сидів, немов скам’янілий, і дивився в нікуди. Він був босий. З-під повстяної сутани визирали тонкі білі кісточки старої людини. Джек зрозумів, що Валер’ян більше не здається страшним. Він був слабкий, переможений і сумний.

Джек повільно наблизився й сів на лавку за ярд[199] від нього.

— Старий король Генріх був надто могутній, — без зайвих слів розпочав той. — Деяким баронам це не подобалося, тому що він дуже обмежував їх. Вони хотіли, щоб наступний король був слабкішим. Але Генріх мав сина, на ім’я Вільям. То була дуже давня історія.

— Це сталося ще до мого народження, — сказав Джек.

— Твій батько також помер до твого народження, — відповів Валер’ян із нотками колишньої пихи.

— Продовжуй, — кивнув Джек.

— Барони вирішили вбити Генріхового сина, Вільяма. Вони вважали, що в разі порушення престолонаступництва їм буде легше мати вплив на вибір нового короля.

Джек пильно вдивлявся в Валер’янове бліде кістляве обличчя, щоб зрозуміти, бреше той чи ні. Старий здавався втомленим, розбитим і сповненим каяття. Якщо він і замислив щось, то ніщо цього не виказувало.

— Вільям загинув на «Білому кораблі», — згадав Джек.

— Він потонув не випадково, — сказав Валер’ян.

Джек здригнувся. Невже це правда? Престолонаступника вбили через те, що кілька баронів прагнули послабити монархію? Утім, це було не більш приголомшливо, ніж розправа над архієпископом.

— Далі, — кинув він.

— Люди баронів подбали про те, щоб корабель потонув, а самі врятувалися на човні. Усі потонули, окрім одного хлопця, який вчепився у рангоут і доплив до берега.

— То був мій батько, — сказав Джек. Він зрозумів, до чого веде Валер’ян.

Обличчя старого було блідим, а губи — знекровленими. Він говорив монотонно й старався не дивитися Джекові в очі.

— Він виплив до узбережжя неподалік від замку, що належав одному зі змовників, і його спіймали. Хлопець так і не зрозумів, що корабель потопили. Але він бачив дещо таке, що могло б відкрити очі іншим, якби він гуляв на волі й розповідав про свої пригоди. Тому його вивезли в Англію та передали людям, яким могли довіряти.

Джекові стало несамовито сумно. Мати казала, що його батько прагнув лише розважати людей. Але дещо у Валер’яновій історії не сходилося.

— Чому його одразу не вбили? — спитав Джек.

— Мали б убити, — так само байдуже відповів Валер’ян. — Але він не був ні в чому винний — просто менестрель, що дарував усім радість. Вони не могли наважитися на вбивство. — Він невесело посміхнувся. — Навіть найжорстокіші люди часом відчувають докори сумління.

— То чому вони передумали?

— Тому що він став небезпечним, навіть тут. Спершу він ніяк їм не загрожував, бо не говорив англійською. Але із часом навчився й завів собі друзів. Тоді його посадили в темницю під дорміторієм. Люди питали, за що його заарештовано. Він став тягарем. Змовники усвідомили, що доки він живий, вони не матимуть спокою, тож врешті-решт наказали нам вбити його.

«Так просто», — подумав Джек.

— Чому ви підкорилися?

— Ми мали великі амбіції, всі троє, — сказав Валер’ян, і на його обличчі вперше за цей час з’явилася якась подоба почуттів, і рот вигнувся в покутній гримасі. — Персі Гамлейський, пріор Джеймс і я. Твоя мати казала правду — нас усіх нагородили. Я став архідияконом — то був прекрасний початок для молодого церковника. Персі Гамлейський здобув великі маєтки, а пріор Джеймс — суттєве доповнення до майна пріорату.

— А барони?

— Упродовж трьох років після трощі на Генріха напав і Фулько Анжуйський, і Вільгельм Клітон із Нормандії, і сам король Франції. Певний час Генріх здавався дуже вразливим, але подолав усіх ворогів і правив іще десять років. Однак анархія, якої прагнули барони, врешті-решт прийшла — після того, як Генріх помер, не залишивши спадкоємця, а на трон сів Стефан. Під час громадянської війни, що тривала двадцять років, барони правили на своїх землях як королі, і ніхто не міг їх приборкати.

— Ось через що помер мій батько.

— Але від того було мало користі. Більшість баронів загинула в битвах, як і деякі з їхніх синів. А та брехня, до якої ми вдалися, щоб стратити твого батька, врешті-решт повернулася й переслідувала нас усе життя. Після повішання твоя мати прокляла нас, і добре прокляла. Усвідомлення того, що він накоїв, підточило пріора Джеймса, як сказав Ремігій під час суду над Філіпом. Персі Гамлейський помер ще до того, як випливла правда, але його сина повісили. А тепер подивись на мене: покарання за кривосвідчення наздогнало мене майже через п’ятдесят років і поклало край моїм успіхам.

Валер’янове обличчя посірішало, він здавався втомленим, немов його самовладання вимагало неабияких зусиль.

— Ми всі боялися твоєї матері, бо не знали, що саме їй відомо — хоча врешті-решт з’ясувалося, що небагато.

Джек почувався таким самим виснаженим, як Валер’ян. Він нарешті дізнався правду про свого батька, чого прагнув усе життя, але не відчував ані гніву, ані жаги помсти. Він не знав свого справжнього батька, зате пам’ятав Тома, який прищепив йому любов до будівництва, що стала другою найбільшою пристрастю в його житті.

Джек підвівся. На його очі не набігло жодної сльози — усе це сталося давно й залишилося в минулому. Відтоді багато відбулося, і здебільшого — доброго.

Він поглянув на жалюгідного старого, що сидів на лавці. Хоч як дивно, саме Валер’ян тепер краявся муками каяття. Джек пожалів його. «Як жахливо, — подумав він, — дожити до старості й зрозуміти, що все твоє життя змарноване».

Валер’ян подивився на нього, і їхні очі вперше зустрілися. Валер’ян здригнувся та відвернувся, немов йому дали ляпаса. На якусь мить Джекові здалося, що він читає думки старого: той побачив жаль в очах свого супротивника.