Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 236)
— До речі, щодо соборів, — сказав Томас. — Що думаєте про Санський?
— Він неймовірний, — відповів Філіп. — Хто його будував?
— Вільям Санський. Сподіваюся коли-небудь заманити його в Кентербері. Сідайте. Розкажіть мені, що відбувається в Кінгзбриджі.
Філіп розповів Томасові про єпископа Валер’яна та архідиякона Пітера. Архієпископ живо цікавився всім, що розповідав Філіп, і поставив кілька проникливих запитань. У нього був не лише шарм, а й глибокий розум. Очевидно саме це поєднання допомогло Томасові досягнути положення, яке дозволяло протистояти волі одного з найсильніших королів у історії Англії. Подейкували, що під архієпископською мантією він носив верету, і Філіп нагадав собі, що за його привабливою зовнішністю ховається залізна воля.
Коли Філіп закінчив свою розповідь, обличчя Томаса спохмурніло.
— Цього не можна допустити, — сказав він.
— Ваша правда, — зауважив Філіп, якого надихнула впевненість Томаса. — Ви можете це зупинити?
— Тільки якщо повернусь у Кентербері.
Це була не та відповідь, на яку сподівався Філіп.
— Але чи не могли б ви написати Папі вже тепер?
— Неодмінно, — погодився Томас. — Сьогодні ж. Папа не визнає Пітера єпископом Кінгзбриджським, обіцяю. Але ми не зможемо завадити йому засісти в єпископському палаці й не можемо призначити на його місце іншого.
Філіп був вражений і засмучений рішучістю Томасового заперечення. Дорогою до Франції він плекав надію, що архієпископові вдасться те, що не вдалося йому, і він винайде спосіб зруйнувати Валер’янові плани.
Однак і блискучий Томас також був безсилий. Все, що він міг запропонувати, це надія на його повернення в Кентербері. Тоді, звісно, він матиме змогу накладати вето на єпископські призначення.
— Чиє надія, що ви скоро повернетеся? — спитав Філіп зажурено.
— Якщо ви оптиміст — надія, звісно, є, — відповів Томас. — Папа розробив мирну угоду, і ми з Генріхом маємо погодитися на неї. Умови здаються мені прийнятними: ця угода передбачає саме те, чого я прагнув. Генріх також каже, що вважає її прийнятною. Я наполягав на тому, щоб він довів свою щирість і поцілував мене на знак примирення. Він відмовився.
Жвава інтонація Томаса змінилася на монотонну. Життєва сила зникла з його обличчя, і він став схожим на священника, що виголошує проповідь про самопожертву перед байдужою паствою, але Філіп бачив у виразі його обличчя ту впертість і гордість, що змушували його боротися упродовж стількох років.
— Його відмова означає, що він планує заманити мене назад в Англію, а потім знехтувати умови нашої угоди.
Філіп кивнув. Поцілунок примирення, що був однією зі складових меси, вважали символом довіри, і жоден договір — від шлюбу до перемир’я — не укладався без нього.
— Чим я можу допомогти? — спитав Філіп, звертаючись і до себе, і до Томаса.
— Повертайтеся в Англію та агітуйте за мене, — сказав архієпископ. — Пишіть листи дружнім пріорам та абатам. Відправте кінгзбриджську делегацію до Папи. Подайте клопотання королю. Під час проповідей у вашому знаменитому соборі розповідайте людям, що король зневажає їхніх найвищих священнослужителів.
Філіп кивнув. Він не збирався робити нічого із цього. Томас пропонував йому приєднатися до противників короля — це могло трохи збадьорити Бекета, але нічого не принесло б Кінгзбриджу.
Філіп мав кращу ідею. Якщо Генріх і Томас були раніше такі близькі, можливо, не знадобиться багато, щоб підштовхнути їх до угоди. Філіп подумав, що зможе посприяти цьому, і пожвавішав. Це було ризиковано, але він не мав що втрачати.
Врешті-решт, уся суперечка крутилася навколо поцілунку.
Філіпа приголомшило те, як постарішав його брат.
Волосся Френсіса посивіло, під очима з’явилися мішки, а шкіра висохла. Але йому виповнилося вже шістдесят, тож це було не дивно. Однак очі в нього лишалися такими самими ясними та жвавими.
Філіп усвідомив, що насправді переймається власним віком. Зустріч із братом завжди змушувала його замислитися про те, як він сам постарішав. Він не дивився в дзеркало вже багато років. Цікаво — у нього теж мішки під очима? Він торкнувся свого обличчя. Важко було щось сказати.
— Як тобі служиться в Генріха? — спитав Філіп, якому, як і всім, було цікаво знати про приватне життя королів.
— Краще, ніж у Мод, — відповів Френсіс. — Вона розумніша, але надто хитра. Генріх дуже відкритий. Завжди ясно, про що він думає.
Вони сиділи в клуатрі монастиря в Байо, де зупинився Філіп. Двір короля Генріха розташовувався неподалік. Френсіс і досі служив у нього — уже двадцять років. Зараз він очолював канцелярію, що писала всі королівські листи й хартії. Це була важлива та впливова посада.
— Відкритий? — перепитав Філіп. — Генріх? Архієпископ Томас так не вважає.
— Ще одна помилка з боку Томаса, — презирливо відказав Френсіс.
Філіп подумав, що Френсіс не мав би так зневажливо ставитися до архієпископа.
— Томас — велика людина, — зауважив він.
— Томас хоче стати королем, — відрізав Френсіс.
— А Генріх, схоже, мітить в архієпископи, — відповів Філіп.
Якусь мить вони дивилися один на одного.
«Якщо навіть ми почали сваритися, — подумав Філіп, — то не дивно, що конфлікт між Генріхом і Томасом такий запеклий».
Він усміхнувся й сказав:
— Але нам із тобою не варто сваритися через це.
Обличчя Френсіса пом’якшало.
— Так, безперечно. Зважай, цей конфлікт багато років отруює моє життя. Я не можу ставитися до цього так байдуже, як ти.
Філіп кивнув.
— Але чому Генріх не погоджується на угоду, яку запропонував Папа?
— Він погодиться, — сказав Френсіс. — Ми за крок від примирення. Але Томас хоче більшого. Він наполягає на поцілунку миру.
— Якщо наміри короля щирі, чому він не погоджується на поцілунок на знак гарантії?
Френсіс підвищив голос і відповів роздратовано:
— Домовленість цього не передбачає!
— Але чому просто не погодитися? — наполягав Філіп.
— Генріх би погодився, і радо, — зітхнув Френсіс. — Але він колись присягнув на людях ніколи не цілувати Томаса на знак примирення.
— Королі нерідко порушують обіцянки, — зауважив Філіп.
— Слабкі королі. Генріх не відмовиться від обіцянки, яку зробив публічно. Саме це відрізняє його від жалюгідного короля Стефана.
— Тоді, напевне, церква не повинна наполягати, — неохоче підсумував Філіп.
— Чому Томас так прагне цього поцілунку? — нетерпляче запитав Френсіс.
— Тому що він не довіряє Генріхові. Що заважає йому відмовитися від домовленостей? Що тоді робити Томасові? Повертатись у вигнання? Його прибічники налаштовані рішуче, але вони втомилися від невизначеності. Томас не може ще раз пройти через усе це. Тому він і прагне мати залізні гарантії, перш ніж поступиться.
Френсіс сумно похитав головою.
— Тепер це питання гордості, — сказав він. — Я знаю, що Генріх не збирається обманювати Томаса. Але він і не поступиться. Він ненавидить, коли його до чогось змушують.
— Думаю, Томас такий самий, — відповів Філіп. — Він попросив про цей символічний жест і не відмовиться від свого прохання.
Філіп втомлено похитав головою. Йому здавалося, Френсіс здатний запропонувати те, що примирило б цих двох, але завдання видавалося нездійсненним.
— Іронія в тому, що Генріх охоче поцілує Томаса
— Він казав це? — спитав Філіп.
— Так.
— Це ж усе змінює! — радісно вигукнув Філіп. — Що саме він сказав?
— Сказав, що поцілує його в губи, поцілує йому ноги та піде на його месу — після того, як він повернеться. Я чув це на власні вуха.
— Я перекажу це Томасові.
— Думаєш, він погодиться? — живо спитав Френсіс.