Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 238)
Вільямові кортіло погодитися. Це розв’язало б усі його проблеми, і король, напевне, дарував би йому графство.
— Але вбивство архієпископа — це страшний гріх! — сказав він.
— Не переймайся, — кинув Валер’ян. — Я тобі його відпущу.
Жахливість того, що вони мали скоїти, нависала над Вільямом, немов грозова хмара, упродовж усієї подорожі загону вбивць до Англії. Він не міг думати ні про що інше, не міг ані їсти, ані спати, і був геть розгублений. Коли вони доїхали до Дувру, він був уже готовий відмовитися від цього заміру.
За три дні після Різдва, у понеділок ввечері, вони приїхали у Солтвудський замок у Кенті. Замок належав архієпископу Кентерберійському, але під час вигнання Томаса його зайняв Ранульф де Брок і тепер відмовлявся віддавати його. Справді, одна зі скарг Томаса Папі стосувалася того, що король Генріх не повернув йому замок.
Ранульф відновив Вільямову віру в себе. За відсутності архієпископа, користуючись із нагоди, де Брок спустошував Кент так само, як Вільям колись своє графство, і був готовий на все, аби тільки зберегти свободу робити все, що йому заманеться. План убивства захопив його, він радо згодився приєднатися та негайно взявся обговорювати деталі. Його практичний підхід розвіяв забобони, які затуманювали Вільямову свідомість. Він знову уявив собі, що зможе стати графом і ніхто не наказуватиме, що йому робити.
Вони планували напад упродовж усієї ночі. Ранульф нашкрябав схему подвір’я біля собору та план єпископського палацу ножем на столі. Монастирські будівлі розташовувалися на північ від церкви, що було незвично, — найчастіше їх споруджували на півдні, як у Кінгзбриджі. Палац архієпископа був прибудований до північно-західного кута церкви із виходом на кухонне подвір’я.
Поки вони обмірковували свій план, Ранульф відрядив вершників у Дувр, Рочестер і Блетчинглі з наказом своїм лицарям чекати його вранці на дорозі в Кентербері. Ближче до світанку змовники прилягли на годину-другу спочити.
Після довгої подорожі ноги у Вільяма пекли вогнем. Він сподівався, що ця авантюра стане для нього останньою. Йому от-от мало виповнитися п’ятдесят п’ять, і він почувався вже застарим для таких справ.
Попри втому й заохочення з боку Ранульфа, він не міг заснути. Думка про вбивство архієпископа здавалася Вільямові надто жахливою, хоча йому й було обіцяне прощення гріхів. Він боявся, що уві сні його переслідуватимуть кошмари.
План нападу, який вони розробили, здавався вдалим. Звісно, щось піде не так: щось
Тьмяне світло похмурого зимового ранку просочилося в кімнату крізь стрілчасті вікна. Невдовзі Вільям підвівся з ліжка. Він хотів помолитися, але не зміг.
Інші також прокинулися рано й поснідали у залі. Окрім Вільяма з Ранульфом там також були Реджинальд Фіцурс, якого Вільям призначив очолити загін, Річард ле Бре, наймолодший серед них, Вільям Трейсі, найстарший, і Г’ю Морвіль — найвельможніший.
Вони наділи обладунки й поїхали на Ранульфових конях. День був морозний, небо затягли важкі сірі хмари — от-от мало засніжити. Вони вирушили старою дорогою, що звалася Кам’яною вулицею. Через дві з половиною години до них приєдналося ще кілька лицарів.
Решта мала чекати на них в абатстві Святого Августина, неподалік від міста. Ранульф переконував Вільяма, що абат — давній ворог архієпископа, але Вільям однаково вирішив сказати йому, що вони збираються заарештувати Томаса, а не вбивати. Так вони удаватимуть аж до кінця: ніхто не мав знати справжньої мети їхньої поїздки, окрім Вільяма, Ранульфа та чотирьох лицарів, з якими вони приїхали з Франції.
Вони дісталися абатства опівдні. Там на них чекали люди, яких скликав Ранульф. Абат пригостив їх обідом. Ранульф віддав накази воїнам, що мали оточити подвір’я собору й не дати нікому втекти.
Вільям продовжував тремтіти, навіть біля вогнища в гостьовому будинку. Завдання було неважке, але розплатою за провал, певно, стане смерть. Король зможе виправдати вбивство Томаса, але
Він старався думати про графський титул, який міг повернутися до нього в разі успіху. Найбільше, про що Вільям мріяв у своєму віці, — це відновити повагу до себе, щоб всі знову беззаперечно підкорялися йому. Можливо, Річард, брат Алієни, загине на Святій землі, і Генріх поверне Вільямові його колишні маєтки. Ця думка гріла його сильніше за вогонь.
Коли вони виїхали з абатства, їх уже супроводжувало ціле військо. І все ж вони без пригод в’їхали в Кентербері. Ранульф контролював цю частину країни шість років і ще не зрікся своєї влади. Він мав більший вплив, ніж Томас, тому не дивно, що той поскаржився Папі Римському. Щойно вони в’їхали, воїни оточили подвір’я та перекрили всі виходи.
«Почалося», — подумав Вільям і здригнувся зі страху. До цієї миті ще можна було все скасувати, не завдавши нікому шкоди, але тепер жереб кинуто.
Він поставив Ранульфа керувати облогою, взявши із собою невеличкий загін лицарів. Більшість із них він залишив у будинку перед головною брамою, а сам пішов крізь ворота до собору в супроводі решти. Реджинальд Фіцурс і ще троє змовників в’їхали на кухонне подвір’я, вдаючи із себе звичайних подорожніх, а от Вільям забіг у вартівню, погрожуючи мечем переляканому воротарю.
Напад розпочався.
Вільямове серце несамовито калатало, коли він наказував воїнам зв’язати воротаря, а потім зібрав усіх у вартівні та зачинив браму. Тепер ніхто не міг ані вийти, ані увійти. Він узяв монастир під свій контроль.
Далі рушив услід за чотирма змовниками на кухонне подвір’я. У північній частині стояла стайня, але вони прив’язали коней до шовковиці посередині та зняли паски з мечами й шоломи: так вони зможуть довше вдавати мирних відвідувачів.
Вільям наздогнав їх і також поклав зброю під деревом. Реджинальд запитально подивився на нього.
— Усе гаразд, — мовив Вільям. — Подвір’я оточене.
Вони пройшли через двір до палацу й зійшли на ґанок. Вільям наказав місцевому лицареві, на ім’я Річард, чатувати біля дверей, а інші увійшли у велику залу.
Слуги в палаці саме сідали обідати — отже, вже обслужили Томаса, священників і ченців, що були з архієпископом. Один зі слуг підвівся.
— Ми — люди короля, — сказав Реджинальд.
Усі в залі затихнули, але слуга, який підвівся, мовив:
— Вітаю, мілорди. Я — розпорядник палацу, Вільям Фіцніл. Прошу, заходьте. Не бажаєте пообідати?
«Він доволі дружній попри те, що його господар конфліктує з королем, — подумав Вільям. — Напевне, його можна схилити на свій бік».
— Дякую, не треба обіду, — відповів Реджинальд.
— Може, кубок вина, щоб освіжитися з дороги?
— У нас королівське послання для твого господаря, — нетерпляче перебив Реджинальд. — Повідом його про наш візит.
— Неодмінно.
Розпорядник вклонився. Вони були неозброєні, тому він не мав приводу їм відмовити. Він вийшов з-за стола та попрямував у дальній кінець зали.
Вільям із чотирма лицарями пішли слідом. Слуги мовчки стежили за ними. Вільям трусився так само, як перед битвою, і жадав, щоб розпочалася бійка, — тоді йому полегшало б.
Вони зійшли сходами на верхній поверх і опинились у просторій кімнаті для відвідувачів з лавками, що стояли уздовж стін, і великим кріслом посередині. На лавках сиділи кілька священників у чорних сутанах, але крісло стояло порожнє.
Розпорядник пройшов через кімнату до відчинених дверей.
— Вісники від короля, мілорде архієпископе, — гучно сказав він.
Вони нічого не почули у відповідь — схоже, архієпископ просто кивнув, адже розпорядник дав їм знак увійти.
Монахи зі священниками вирячилися на лицарів, як прокрокували кімнатою та увійшли в покої архієпископа.
Томас Бекет сидів на краю ліжка, вбраний в архієпископську мантію. Крім нього в кімнаті була лише одна людина: чернець, що сидів у нього в ногах і слухав. Вільям придивився до монаха та був приголомшений, упізнавши Філіпа, пріора Кінгзбриджського. Що він тут робить? Безсумнівно, випрошує якусь милість. Філіпа обрали єпископом Кінгзбриджським, але архієпископ досі не затвердив його на цій посаді. «І вже ніколи не затвердить», — із кровожерливою зловтіхою подумав Вільям.
Філіп так само не чекав побачити Вільяма. Але Томас говорив далі, немов не помічав лицарів. «Це прояв зумисної зневаги», — подумав Вільям. Лицарі повсідалися на низькі табурети й лавки, що стояли навколо ліжка. Вільям хотів би, щоб вони цього не робили, бо тепер візит здавався дружнім, і він відчув, що їхня рішучість послабшала. Напевне, цього й прагнув Томас.
Нарешті Томас подивився на них. Він не підвівся, щоб привітатися. Архієпископ знав їх усіх, окрім Вільяма, і його погляд зупинився на Г’ю Морвілі, найвельможнішому з них.
— О, Г’ю, — сказав він.
Далі ініціативу мав узяти Реджинальд, тому саме він, а не Г’ю, відповів архієпископові:
— Ми прибули за дорученням короля з Нормандії. Бажаєте вислухати його звістку на людях чи приватно?
Томас роздратовано перевів очі з Реджинальда на Г’ю, а потім назад — так, наче йому неприємно було розмовляти з кимось нижчим за себе за рівнем. Він зітхнув і попросив: