Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 237)
— Не знаю. — Філіп навіть не наважувався сподіватися на таке. — Це наче незначна поступка. Він отримає свій поцілунок, хоча й трохи пізніше, ніж сподівається.
— Для Генріха це також незначна поступка, — збуджено озвався Френсіс. — Він поцілує його, але добровільно, не з примусу. Побий мене грім, може, із цього щось і вийде.
— Вони могли б примиритись у Кентербері. Про угоду варто оголосити завчасно, щоб жоден із них не передумав в останню хвилину. Томас зможе провести месу, а Генріх поцілує його в соборі.
«І так, — подумав Філіп, — вони зруйнують лихий задум Валер’яна».
— Я запропоную це королю, — сказав Френсіс.
— А я — Томасу.
Пролунали монастирські дзвони. Брати підвелися.
— Постарайся бути переконливим, — попросив Філіп. — Якщо все вдасться, Томас зможе повернутися в Кентербері, і тоді з Валер’яном Біґо буде навіки покінчено.
Вони зустрілися на мальовничій луці біля річки, на кордоні між Нормандією та Французьким королівством, неподалік від міст Фретеваль і В’єві-ле-Рее. Коли Томас прибув разом з архієпископом Гійомом Санським, король Генріх із почтом уже чекав на нього. Філіп, який приїхав у почті Томаса, побачив свого брата Френсіса на тому боці луки.
Генріх і Томас досягли згоди — теоретично.
Обидва прийняли умови угоди, за якими поцілунок миру мав відбутися під час меси, після повернення Бекета в Англію. Однак домовленість не вважалася досягнутою до їхньої зустрічі.
Томас виїхав на середину луки, залишивши своїх супутників позаду, і Генріх вчинив так само. Усі дивилися на них затамувавши подих.
Вони розмовляли впродовж кількох годин.
Ніхто не чув, про що саме йшлося, але всі здогадувалися. Вони говорили про провини Генріха перед церквою, про те, як англійські єпископи не підкорялися Томасові, про суперечливі Кларендонські постанови[198], Томасове вигнання, роль Папи… Попервах Філіп боявся, що ці двоє посваряться ще гірше й розійдуться заклятими ворогами. Томас і Генріх і раніше бували близькими до примирення й так само зустрічалися, але щось неодмінно заважало їм — якесь питання, що зачіпало гордість обох, — і вони, обмінявшись кількома шпигачками, розходилися, щоб потім звинувачувати один одного в непримиренності. Але що довше вони розмовляли, то оптимістичнішим почувався Філіп. Якби один із них був готовий піти, то це уже сталося б.
Перевалило за полудень, і спека почала спадати. Тіні високих в’язів пролягли через річку. Однак напруга залишалася неймовірною.
І тут нарешті Томас зрушив з місця.
Чи збирався він поїхати? Ні. Він спішився. Що це означає? Філіп дивився на нього й не дихав. Томас зліз із коня, підійшов до Генріха та став на коліна перед королем.
Король також спішився й обійняв Томаса.
Почет з обох сторін вибухнув радісними криками, люди стали кидати вгору капелюхи.
Філіп відчув, як на очі набігли сльози. Конфлікт вдалося залагодити — завдяки здоровому глузду й добрій волі. Так усе й мало бути.
Можливо, це стане гарним знаменням.
II
Було Різдво, і король був у гніві.
Вільям Гамлейський злякався. Він знав лише одну людину, що мала такий саме темперамент, як король Генріх, і то була його мати. Генріх лякав його мало не так само, як вона. Він і без того мав доволі грізну зовнішність: широкі плечі, такі самі широкі груди й велику голову. Але коли він гнівався, його блакитні очі наливалися кров’ю, вкрите ластовинням обличчя червоніло, а звичайна для нього невгамовність перетворювалася на скажений шал ведмедя, якого посадили на ланцюг.
Вони були у Бер-ле-Руа, у мисливському маєтку Генріха неподалік від узбережжя Нормандії. Генріх мав би радіти: він найбільше на світі любив полювання, і то було одне з його найулюбленіших місць. Натомість він лютував. А причиною тому був архієпископ Томас Кентерберійський.
— «Томас, Томас, Томас»! Тільки це й чую від вас, огидних святенників! Томас робить те, Томас робить се, Томас вас образив, Томас до вас несправедливий. Мені набрид ваш Томас!
Вільям крадькома роздивлявся обличчя графів, єпископів та інших сановників, що зібралася за різдвяним столом у великій залі. Більшість із них здавалися стривоженими, і лише Валер’ян Біґо сидів із задоволеним виглядом.
Валер’ян передбачав, ще Генріх невдовзі знову посвариться з Томасом. Томасова перемога була надто переконливою, казав він. Мирна угода, запропонована Папою, змусила короля піти на великі поступки, і, якщо Томас наполягатиме на виконанні королем інших домовленостей, варто очікувати нових суперечок. Утім, Валер’ян не збирався просто спостерігати за подальшими подіями — він старанно працював над тим, щоб його передбачення здійснилися. З допомогою Вільяма він постійно збирав і переказував Генріхові скарги на те, що робив Томас після повернення в Англію: їздив графствами зі своєю армією лицарів, відвідував своїх посіпак, вигадував підступні плани й карав церковників, які підтримали короля під час його вигнання. Валер’ян як міг прикрашав ці звіти перед тим, як передавати їх королю, але в усьому, що він казав, була частка правди. Врешті-решт, він роздмухував полум’я, яке і без того жваво палало. Усі, хто відступився від Томаса упродовж шести років його ворожнечі з Генріхом, тепер жили в страху відплати й прагнули очорнити його перед королем.
Ось чому Валер’ян із задоволенням дивився на те, як гнівається Генріх, і в цьому не було нічого дивного: він найбільше постраждав через повернення Томаса. Архієпископ відмовився затверджувати призначення Валер’яна єпископом Лінкольнським. Натомість сам запропонував кандидатуру на посаду єпископа Кінгзбриджського, і то був пріор Філіп. Якщо Томас доможеться свого, Валер’ян втратить Кінгзбридж і не здобуде Лінкольн. Це стане для нього катастрофою.
Вільямове положення також похитнеться. Без підтримки Валер’яна, зважаючи на те, що графством править Алієна, єпископом стане Філіп, а пріором Кінгзбриджським — безсумнівно, Джонатан, Вільям залишиться без жодного союзника. Тож він приєднався до Валер’яна при королівському дворі, щоб разом розхитати крихкий мир між королем Генріхом і архієпископом Томасом.
Ніхто й не торкнувся страв з лебедів, гусаків, павичів і качок, які подали на стіл. Вільям, який зазвичай любив поїсти, щипав хліб та пив посет, щоб заспокоїти шлунок.
Генріха довели мало не до сказу останні новини: Томас відрядив делегацію в Тур, де перебував Папа Александр, щоб поскаржитися на те, що Генріх не дотримується своїх зобов’язань, передбачених угодою. Один із найстаріших радників короля, Аньюже де Богун, сказав:
— Доки Ваша величність не стратить Томаса, миру не буде.
Вільям не повірив своїм вухам.
— Саме так! — заревів Генріх.
Вільямові було ясно, що Генріх підтримав це зауваження через паскудний настрій, а не тому, що вважав його серйозною пропозицією. Але водночас він відчував, що Аньюже сказав це не просто так.
— Коли я дорогою з Єрусалиму заїхав у Рим, мені розповідали про Папу, якого стратили за надмірну пиху, — ліниво промовив Гійом Мальвуазен. — Чорт забирай, не можу пригадати його ім’я.
— Схоже, це
Усі ці заяви здавалися Вільямові узгодженими. Він подивився на Валер’яна, і тут Біґо заговорив:
— Звісно, звертатися до Томасової добропристойності немає сенсу…
— Замовкніть, усі ви! — закричав король. — Досить із мене! Ви лише скаржитеся! Коли ви нарешті підіймете свої дупи й зробите щось? — Генріх ковтнув елю з кубка. — Не пиво, а сеча! — заволав він, відштовхнув від себе стілець і пішов геть із зали, поки всі квапливо підхоплювалися на ноги.
Валер’ян порушив напружену тишу:
— Мілорди, натяк цілком зрозумілий. Ми маємо підвестися зі стільців і щось робити з Томасом.
Вільям Мандевіль, граф Ессекський, сказав:
— Думаю, нам треба відрядити делегацію до Томаса й направити його на добрий розум.
— А що робити, якщо він не захоче слухатися здорового глузду?
— Гадаю, треба заарештувати його іменем короля.
Усі заговорили одночасно. Товариство розділилося на кілька груп. Ті, хто приєднався до графа Ессекського, обговорювали відрядження делегації в Кентербері. Вільям побачив, як Валер’ян розмовляє з трьома молодими лицарями. Той перехопив його погляд і поманив до себе.
— Делегація Вільяма Мандевіля — то марні зусилля. Томас упорається з ними, хай навіть йому одну руку за спиною зв’яжуть.
Реджинальд Фіцурс уважно подивився на Валер’яна та промовив:
— Дехто з нас вважає, що настав час для суворіших заходів.
— Про що ви? — спитав Вільям.
— Ви чули, що сказав Аньюже.
Річард ле Бре, юнак років вісімнадцяти, випалив:
— Страта.
Від цього слова у Вільяма захолонуло серце. Тобто все серйозно. Він подивився на Валер’яна.
— А як же королівське благословення?
— Це неможливо. Він не може заздалегідь дати такий дозвіл, — відповів Реджинальд і хижо посміхнувся. — Але пізніше може нагородити своїх вірних слуг.
— То що, Вільяме, — ви з нами? — спитав його юний Річард.
— Не знаю, — сказав Вільям, який відчував водночас і збудження, і страх. — Я мушу подумати.
— Нема часу думати, — зауважив Реджинальд. — Треба вирушати негайно, щоб випередити Вільяма Мандевіля, інакше він зашкодить нам.
Валер’ян звернувся до Вільяма:
— Їх має супроводжувати хтось старший — щоб керувати і спланувати дії.