Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 234)

Філіп не розумів, що відбувається, і чекав на неминучу катастрофу. Валер’ян зблід. «Щось тут не так, — подумав Філіп. — Валер’ян чогось боїться». Він відчув радісне тремтіння, адже його ворог раптом розгубився.

— Жінко, чому ти називаєш єпископа кривосвідком? — спитав Філіп в Елени.

— Сорок сім років тому в цьому монастирі тримали в’язня, на ім’я Джек Шербур, — відповіла Елена.

— Суд не цікавлять такі давні події, — перебив її Валер’ян.

— Цікавлять, — заперечив Філіп. — Звинувачення проти мене ґрунтується на можливому блуді тридцятип’ятирічної давнини, мілорде єпископе. Ви вимагали, щоб я довів свою безвинність. Від вас суд чекає того самого. — Він обернувся до Елени. — Продовжуй.

— Ніхто не знав, за що його ув’язнили, навіть він сам. Але потім його звільнили та вручили йому прикрашений коштовностями кубок — напевне, як відшкодування за ті роки, що він незаслужено провів в ув’язненні. Він не хотів його брати, бо сам того кубка не потребував, а продати таку коштовність було неможливо. Джек покинув його в старому соборі — тут, у Кінгзбриджі. Невдовзі його заарештували — це зробив Валер’ян Біґо, який був тоді простим сільським священником, непоказним, але амбітним, — і кубок загадковим чином знов опинився в Джековій торбі. Джека Шербура несправедливо звинуватили у викраденні кубка й засудили на підставі свідчень, які дали троє людей: Валер’ян Біґо, Персі Гамлейський і Джеймс, пріор Кінгзбриджський. Його повісили.

Запала тиша, а потім Філіп сказав:

— Звідки ти це знаєш?

— Я була єдиною близькою людиною Джека Шербура, і він став батьком мого сина, Джека Джексона, старшого майстра цього собору.

Здійнявся ґвалт. Валер’ян і Пітер одночасно намагалися щось сказати, але їх не було чути за збудженим гамором церковників. «Вони прийшли подивитися на розв’язку нашої ворожнечі, — подумав Філіп, — але такого ніхто не чекав».

Нарешті голос Пітера зміг пробитися крізь гомін.

— Навіщо законослухняним громадянам несправедливо звинувачувати безвинного незнайомця? — скептично спитав він.

— Заради вигоди, — сказала Елена. — Валер’яна Біґо зробили архідияконом. Персі одержав маєток Гамлей і ще кілька селищ і став поміщиком. А от яку винагороду одержав пріор Джеймс — я не знаю.

— Це знаю я, — пролунав чийсь голос.

Філіп обернувся: то був Ремігій. Йому було вже за сімдесят, він геть посивів і став говорити нерозбірливо. Але тепер, коли підвівся й став, спираючись на костур, його очі палали, а обличчя пожвавилося. Ремігій рідко розмовляв на людях: після падіння й повернення в монастир він жив тихим і скромним життям. Філіп чекав, що він скаже. На чий бік стане Ремігій? Може, він прагне скористатися з нагоди, щоб встромити ножа в спину своєму давньому ворогові, яким був для нього Філіп?

— Я скажу вам, яку нагороду отримав пріор Джеймс, — почав Ремігій. — Пріоратові віддали селища Нортволд, Саутволд і Гандредакр, а також Ольдинський ліс.

Філіп стояв ніби обухом вдарений. Невже це правда й старий пріор кривосвідчив під присягою заради кількох селищ?

— Пріор Джеймс був поганим господарником, — продовжив Ремігій. — Пріорат опинився в злиднях, і додатковий прибуток став би нам у пригоді. — Ремігій замовк, а потім гірко мовив: — Шкоди від цього було більше, ніш користі. Прибуток допоміг, але ненадовго, а от пріор Джеймс назавжди втратив самоповагу.

Слухаючи Ремігія, Філіп пригадав згорблену постать старого пріора, його пригнічений настрій і нарешті зрозумів причини цього.

— Насправді Джеймс не кривосвідчив, адже він тільки присягнув, що кубок належить пріоратові. Але він знав, що Джек Шербур не винний, і промовчав. Він шкодував про це до кінця життя, — вів далі Ремігій.

«Не дивно, — подумав Філіп. — Продажність — жахливий гріх для священника». Свідчення Ремігія підтверджували слова Елени та викривали Валер’яна.

Тим часом Ремігій не замовкав.

— Наші найстарші ченці пам’ятають, в якому стані був пріорат сорок років тому: занепалий, нужденний, обшарпаний, розбещений. Причиною тому була провина, що тяжіла над пріором. Перед смертю він нарешті сповідався переді мною у своєму гріху. Я хотів… — Ремігій раптом затнувся. Усі в церкві мовчки чекали. Старий зітхнув і продовжив: — Я хотів посісти його місце та виправити становище. Але Господь обрав для цього іншу людину. — Він знову затнувся, і його обличчя напружилося. — Мушу сказати, що Господь обрав більш гідну людину.

Він різко сів.

Філіп був приголомшений, вражений і вдячний. Його врятували двоє давніх неприятелів, Елена й Ремігій. Розкриття цих давніх таємниць змусило його почуватися так, немов до того він ходив з одним заплющеним оком. Єпископ Валер’ян був сам не свій від люті — напевне, думав, що тепер, через стільки років, йому вже ніщо не загрожує. Він нахилився до Пітера й щось шепотів на вухо архідияконові, тоді як усі навколо заговорили одночасно.

Пітер підвівся та прокричав:

— Тиша! — Усі замовкли. — Суд завершено!

— Стійте!

То був Джек Джексон.

— Цього замало, — запально вигукнув він. — Я хочу знати — чому?

Пітер пішов до дверей у клуатр, не звертаючи уваги на Джека, а Валер’ян подався слідом.

Джек не відступав.

— Чому ти зробив це? — крикнув він Валер’янові. — Ти збрехав під присягою, і людину стратили, а ти йдеш звідси так, немов нічого не сталося?

Валер’ян озирнувся на нього. На його блідому обличчі зі стиснутими губами застигла маска ледь стримуваного гніву. Коли він вийшов у двері, Джек гарикнув:

— Відповідай, брехливий, продажний, нікчемний боягузе! За що ти вбив мого батька?

Валер’ян вийшов із собору, сильно гупнувши дверима.

Розділ 18

I

Лист від короля Генріха прибув, коли ченці зібрались у будинку капітулу.

Джек звів новий будинок капітулу, де могли розміститися сто п’ятдесят монахів, — більшого не було в жодному монастирі Англії. Кругла будівля мала кам’яне склепіння й кілька ярусів сходинок, на яких можна було сидіти. Для старших монахів були передбачені кам’яні лавки на підвищенні, а для пріора й підпріора — різьблені кам’яні трони, що стояли біля стіни навпроти дверей.

Молодий монах читав сьомий розділ статуту Бенедикта.

— «Шостий ступінь покірності для монаха — це примирення з усім низьким і огидним…»

Філіп усвідомив, що не знає імені читця. Чи це він старіє, чи монастир став таким великим?

— «Сьомий ступінь покірності досягається, коли людина не лише на словах визнає, що вона гірша й нижча за інших, але й вірить у це всім серцем».

Філіп знав, що ще не досягнув цього ступеня покірності. Він багато досяг у свої шістдесят два роки завдяки сміливості, відданості й розуму та постійно мусив нагадувати собі, що справжня причина його успіху полягає в Божій допомозі, без якої всі його зусилля були б марні.

Поруч із ним нетерпляче совався Джонатан. Йому покірність давалася ще важче, ніж Філіпові. Зарозумілість часто чатувала на добрих керівників. Джонатану кортіло якнайшвидше взятися до керування монастирем. Він розмовляв з Алієною та хотів випробувати її землеробські новації: орання кіньми та засів перелогів ярими культурами — горохом і вівсом. «Я був такий самий у тридцять п’ять років, коли вирощував овець і продавав вовну», — подумав Філіп.

Він знав, що має поступитися Джонатанові посадою пріора та присвятити решту своїх років молитвам і роздумам. Саме це він часто радив іншим. Але тепер, коли Філіп досягнув того віку, щоб іти на спочинок, ця перспектива раптом злякала його. Його тіло залишалося здоровим, а розум — ясним. Він би збожеволів від життя в молитвах і роздумах.

Але й Джонатан не міг чекати вічно. Господь обдарував його здібністю керувати великим монастирем, і він не збирався марнувати свій талант. Упродовж минулих років він відвідав чимало абатств і скрізь справляв гарне враження. Одного разу, коли помре котрийсь із абатів, братія може покликати Джонатана очолити монастир, і Філіпові буде тяжко відмовити.

Молодий монах, чиє ім’я Філіп не міг пригадати, саме закінчував розділ, коли у двері постукали й увійшов вартовий. Брат Стівен, доглядач, насупився: мирянам заборонено було турбувати братію в будинку капітулу. Брат Стівен відповідав за дисципліну і, як усі люди на такій посаді, вимагав суворого дотримання правил.

Вартовий гучно прошепотів:

— Прибув королівський вісник!

— Потурбуйся про це, гаразд? — сказав Філіп Джонатанові. Вісник наполягав на тому, щоб передати лист безпосередньо в руки пріора.

Джонатан вийшов. Монахи почали перешіптуватися.

— Ми продовжимо, на черзі синодик, — твердо сказав Філіп.

Поки промовляли молитви за померлих, Філіп розмірковував, що король Генріх II хотів передати Кінгзбриджському пріоратові. Навряд чи то будуть добрі новини. Упродовж шести довгих років Генріх перебував у конфлікті із церквою. Суперечку спричинило питання повноваження церковних судів, але свавілля короля й гарячковість архієпископа Кентерберійського Томаса Бекета не давали дійти згоди, тож суперечка перетворилась на кризу. Бекет був змушений покинути Англію.

На жаль, англійська церква не була одностайною в його підтримці. Єпископи, як-от Валер’ян Біґо, стали на бік короля, щоб здобути його прихильність. Але Папа Римський тиснув на Генріха та наполягав, щоб той примирився з Бекетом. Можливо, найгіршим наслідком усієї суперечки було те, що потреба Генріха в підтримці всередині англійської церкви дала жадібним до влади єпископам більший вплив при дворі. Саме тому королівський лист здавався Філіпові зловісним.