Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 233)
Спершу він розповів судові про ранні успіхи Філіпа: як той став монастирським келарем лише у двадцять один, пріором лісового скиту Святого Йоана у двадцять три й нарешті пріором Кінгзбриджським у двадцять вісім — безпрецедентно молодому віці для такої посади. Валер’ян постійно наголошував на цьому й зауважив, що приймати таку високу відповідальність так рано — це, безперечно, надмірна самовпевненість. Потім він описав лісовий скит Святого Йоана, його віддаленість й ізольованість і згадав про свободу та незалежність особи, якій випало бути там пріором.
— Що дивного в тому, — сказав він, — що через п’ять років, коли він був сам собі господарем, під суто символічним наглядом, у цього недосвідченого, гарячого молодика з’явилася дитина?
Здавалося, нічого вже не можна було вдіяти. Звинувачення Валер’яна звучали дуже правдоподібно. Філіпові закортіло задушити його.
Валер’ян розповів про те, як Філіп привіз із собою в Кінгзбридж Джонатана й Джонні Вісім-Пенсів. Монахів збентежило, сказав він, що новий пріор прибув із дитиною та нянькою. Це була правда. На мить Філіп забув про своє напруження й усміхнувся цим спогадам.
Валер’ян розповідав далі про те, як Філіп грався з Джонатаном, навчав його, а потім зробив особистим помічником — тобто поводився з ним як будь-який батько із сином. Ось тільки ченцям не дозволено мати дітей.
— Джонатан, як і Філіп, багато досягнув у ранньому віці, — сказав Валер’ян. — Коли помер Катберт Білоголовий, Філіп призначив Джонатана келарем, хоча тому виповнився лише двадцять один рік. Невже серед понад сотню ченців у монастирі не знайшлося нікого іншого, хто міг би стати келарем, окрім двадцятиоднорічного хлопця? Чи Філіп просто віддав перевагу плоті від плоті своєї? Коли Мілій став пріором у Гластонбері, Філіп зробив Джонатана скарбником. Йому зараз тридцять чотири роки. Чи він справді наймудріший і найвідданіший з усіх тутешніх ченців? А чи просто Філіпів фаворит?
Філіп роззирнувся навколо. Суд вершився в південному трансепті Кінгзбриджського собору. Архідиякон Пітер сидів на великому стільці, прикрашеному орнаментним різьбленням, як на троні. Присутнім був і весь почет Валер’яна, а також усі ченці монастиря — вони однаково не бралися б до роботи, поки їхнього пріора судять. Приїхали всі помітні церковники графства та навіть скромніші парафіяльні священники. Були тут і представники сусідніх єпархій. Уся духовна спільнота Південної Англії чекала на рішення суду. Їх не дуже цікавили Філіпові чесноти або їхня відсутність: вони просто стежили за останнім двобоєм між пріором Філіпом і єпископом Валер’яном.
Коли Валер’ян сів, Філіп склав присягу та став розповідати давню історію того раннього зимового ранку. Він розпочав із хвилювань, які спричинив Пітер Вейргемський: він хотів, щоб усі знали, що той ставиться до нього з упередженням. Потім він викликав Френсіса, щоб той розповів, як знайшов малюка.
Джонатан поїхав із монастиря, залишивши записку, що натрапив на слід своїх батьків. Джек також зник. Вочевидь, Джонатанова поїздка була якось пов’язана з Джековою матір’ю, тож Джонатан поїхав без попередження. Певно, боявся, що інакше Філіп заборонить йому, адже Елена була відьмою. Вони мали б уже повернутися, але досі не з’явилися. Утім, Філіп не сподівався, що Елена зможе додати щось до розказаного Френсісом.
Коли Френсіс закінчив, заговорив Філіп.
— Джонатан не моя дитина, — просто сказав він. — Я присягаюся, що не маю дітей, присягаюся своєю безсмертною душею. Я ніколи не злягався із жінкою і до цього дня зберігаю цноту, як заповідав нам апостол Павло. Але єпископ питає, чому я ставився до хлопчика як до власного сина. — Він подивився на присутніх, і вирішив, що єдиним правильним шляхом буде розповісти правду та сподіватися на те, що Господь говоритиме достатньо гучно, щоб подолати духовну глухоту Пітера. — Коли мені було шість років, не стало моїх батьків. Їх убили в Уельсі воїни старого короля Генріха. Нас із братом врятував абат сусіднього монастиря, і з того самого дня про нас дбали ченці. Я був монастирським сиротою, я знаю, що це за життя. Я розумію, як сироті бракує материнської ласки, хай би як він любив братів, що дбають про нього. Я знав, що Джонатан почувається дивним, незвичайним, незаконнородженим. Колись я також почувався відособленим, не схожим на інших — тому що в інших були батько й мати, а в мене — ні. Як і він, я соромився бути тягарем для інших і розмірковував, за які вади позбавлений того, що всі інші вважають за даність. Я знав, що ночами йому сняться теплі обійми й ласкавий голос матері, якої він ніколи не бачив, — матері, що любила його таким, який він є.
Обличчя архідиякона Пітера було немов кам’яне. «Він — найгірший з християн, — подумав Філіп. — Він сприймає найгірше, дотримується всіх заборон, радо відмовляє де тільки можна, вимагає суворого покарання за найменшу провину, але ігнорує християнське співчуття, відмовляє в милості, зневажає етику любові та відкрито насміхається з Ісусового вчення про співчуття. Такими самими були й фарисеї. Не дивно, що Господь трапезував із митарями й грішниками».
Він продовжив, хоча і з важким серцем усвідомлював, що не зможе пробити обладунок фальшивої праведності Пітера.
— Ніхто не міг подбати про хлопця краще за мене — окрім, звісно, його власних батьків, але ми не змогли їх знайти. Який ще знак потрібен, щоб…
Він замовк. У собор увійшли Джонатан і Джек, а між ними стояла та відьма — Джекова мати.
Вона постарішала: волосся стало сніжно-білим, а на обличчі пролягли глибокі зморшки. Але вона увійшла ходою королеви, з високо здійнятою головою, а в її дивних золотих очах палав виклик. Філіп був надто здивований, щоб щось заперечити.
Коли вона увійшла в трансепт і стала перед архідияконом Пітером, запала мертва тиша. Її голос зазвучав гучно, немов сурма, і відбивався луною від стін зведеної її сином церкви.
— Присягаюся всім святим, що Джонатан — син мого покійного чоловіка Тома Будівника та його першої дружини.
Серед церковників пронісся приголомшений гомін, який на кілька хвилин заглушив усі інші голоси. Філіп був геть збентежений. Він дивився на Елену, розкривши рота. Том Будівник? Джонатан був сином Тома Будівника?
Він глянув на Джонатана й зрозумів, що це правда: вони дійсно були схожі не лише зростом, а й зовнішністю. Якби Джонатан носив бороду, це сильніше впадало б у вічі.
Його першою реакцією було відчуття втрати. Дотепер він був найближчим для Джонатана. Але виявилося, що справжнім батьком хлопця був Том, і, хоча він давно помер, це відкриття все змінювало. Філіп більше не зможе таємно думати про себе як про батька, а Джонатан більше не почуватиметься як його син. Тепер Джонатан був сином Тома. Філіп втратив його.
Філіп опустився на стілець. Коли гомін стих, Елена розповіла про те, як Джек почув плач у лісі та знайшов новонародженого малюка. Філіп слухав, немов зачарований, про те, як вона з Томом ховалася в кущах і бачила Філіпа та ченців, які повернулися з ранкової роботи й застали Френсіса, що чекав їх із немовлям, а Джонні Вісім-Пенсів намагався нагодувати його з ганчірки, вмоченої у відро козячого молока.
Філіп дуже ясно пригадав, яким зацікавленим був Том, коли вони випадково зустрілися через день-два на дорозі, як жваво розпитував про покинуту дитину. Філіп думав, що його цікавість викликана тільки співчуттям, але насправді він переймався долею власної дитини.
Потім Філіп згадав, як Том захоплювався Джонатаном у подальші роки, коли немовля виросло й почало ходити, а потім перетворилося на пустотливого хлопчика. Ніхто не звернув на це уваги: тоді весь монастир ставився до Джонатана як до хатньої тваринки, а Том майже весь день проводив на подвір’ї пріорату, тому важко було щось запідозрити. Але тепер, озираючись назад, Філіп розумів, що Том ставився до Джонатана з особливою увагою.
Коли Елена сіла, Філіп усвідомив, що його безвинність доведено. Зізнання Елени було таким приголомшливим, що він мало не забув про те, що його судять. Її історія про пологи та смерть, відчай і надію, давні таємниці й безсмертне кохання зробила питання цноти Філіпа чимось другорядним. То, звісно, було не так: від нього залежала доля пріорату, але Елена відповідала на запитання з таким драматизмом, що, здавалося, процес уже не зможе продовжуватися. «Після цього навіть Пітер Вейргемський не зможе визнати мене винним, — подумав Філіп. — Валер’ян знову програв».
Але Валер’ян не збирався визнавати поразку. Він вказав пальцем на Елену.
— Ти кажеш, що Том Будівник розповів тобі, ніби немовля, яке привезли в скит, — це його дитина.
— Так, — стримано відповіла Елена.
— Але ті, хто міг би підтвердити твої слова, — його діти, Альфред і Марта, — не ходили з вами до скиту.
— Так.
— А Том помер. Тож ми маємо тільки твоє слово, що Том дійсно сказав це тобі. Твоя історія не має підтвердження.
— Скільки ще треба підтверджень? — гаряче спитала вона. — Джек бачив покинуте немовля. Френсіс підібрав його. Ми з Джеком зустріли Тома з Альфредом і Мартою. Френсіс відвіз немовля в скит. Ми з Томом стежили за тим, що там відбувалося. Скільки ще свідків потрібно?
— Я не вірю тобі, — сказав Валер’ян.
— Не віриш мені? — спитала Елена, і Філіп раптом побачив, що вона розлючена — розлючена страшенно й несамовито. —