Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 232)
— Блуд і непотизм?! — скрикнула Джекова мати. — І Філіп? — Вона розсміялася. — Яка маячня!
— Мамо, все серйозно, — сказав Джек.
— Філіп не вдався б до блуду, навіть якби його посадили в діжку з трьома шльондрами, — кинула вона. — Бо він не знав би, що з ними робити!
Джонатан зніяковіло слухав, а потім сказав:
— Пріор Філіп у страшній біді, хай би яким нісенітним здавалося звинувачення.
— З якого б то дива мені допомагати Філіпові? — спитала Елена. — Я йому зобов’язана хіба що стражданнями.
Джек побоювався цього. Мати так і не пробачила Філіпові те, що він розлучив їх із Томом.
— Філіп заподіяв мені те саме, що тобі, і якщо я йому пробачив, то й ти зможеш.
— Я не з тих, хто пробачає, — сказала вона.
— Тоді зроби це не для Філіпа, а для мене. Я хочу й далі будувати в Кінгзбриджі.
— Що будувати? Церква завершена.
— Я хочу знести Томів вівтар і перебудувати його в новому стилі.
— Ой, заради бога…
— Мамо, Філіп — добрий пріор, а коли він піде, його місце посяде Джонатан — якщо ти підеш у Кінгзбридж і скажеш правду під час суду.
— Ненавиджу суди, — відповіла вона. — Хорошого від них дарма чекати.
Джек розлютився. Доля Філіпа залежала від неї: її свідчення виправдали б його. Але мати була впертою старою. Джек не на жарт злякався, що не зможе її переконати, і вирішив дошкулити.
— Так, розумію: дорога не близька, особливо у твоєму віці, — хитро сказав він. — Скільки тобі вже? Шістдесят вісім?
— Шістдесят два, і не замовляй мені зуби, — відрізала вона. — Я у кращій формі, ніж ти, хлопчику мій.
«Її правда», — подумав Джек. Волосся в матері стало біле як сніг, зморшки на обличчі поглибшали, але приголомшливі золоті очі були такі самі пронизливі, як і раніше: щойно вона подивилася на Джонатана, як зрозуміла, хто він.
— Можна не питати, чому ти тут, — сказала Елена. — Дізнався про своє коріння, правда ж? Богом клянуся, ти такий самий високий, як твій батько, і майже такий самий широкий у плечах.
Вона була самостійна й норовлива, як завжди.
— Саллі на тебе схожа, — зауважив Джек.
Вона зраділа.
— Справді? Чим саме?
— Ослячою впертістю.
— Ха! — Мати насупилася. — Тоді я за неї спокійна.
Джек вирішив, що йому залишається тільки благати.
— Мамо, прошу, ходімо з нами в Кінгзбридж, скажи їм правду.
— Навіть не знаю, — відповіла вона.
— Я маю до вас іще одне прохання, — втрутився Джонатан.
Джек не знав, чого чекати. Він боявся, що Джонатан скаже щось таке, що відштовхне її, — це було неважко, особливо для церковника. Він затамував подих.
— Можете показати мені, де похована моя мати? — попросив Джонатан.
Джек потихеньку видихнув. Проти
Елена негайно облишила свою зневажливу манеру.
— Звісно, я покажу тобі, — сказала вона. — Думаю, я зможу знайти її могилу.
Джек не хотів гаяти часу. Суд мав початися вранці, а на них іще чекав далекий шлях. Але, схоже, він мав покластися на долю.
— Хочеш піти туди негайно? — спитала мати в Джонатана.
— Так, якщо можна.
— Добре.
Вона підвелася, взяла кролячу накидку з каптуром і загорнулася в неї. Джек уже хотів сказати, що їй може бути жарко в ній, але потім стримався: старшим людям завжди було холодніше.
Вони вийшли з печери, залишивши позаду запах яблук і диму, продерлися крізь чагарник, що приховував вхід у неї, і вийшли на яскраве сонце. Мати рішуче пішла вперед. Джек із Джонатаном відв’язали коней і рушили слідом. Їм довелося вести коней за собою, адже хащі були надто густі, щоб їхати верхи. Джек помітив, що мати йде повільніше, ніж раніше. Вона, схоже, була не в такій чудовій формі, як удавала.
Сам Джек нізащо не знайшов би те місце. Були часи, коли він знав ліс так само, як тепер знав Кінгзбридж, але нині всі галявини здавалися йому однаковими — як будинки в Кінгзбриджі чужинцеві. Мати йшла стежинками, протоптаними тваринами через густі хащі. Часом Джек впізнавав якісь місця, пов’язані зі своїми дитячими спогадами: велетенський старий дуб, на якому він якось рятувався від дикого вепра, галявину з кролячими норами, де він часто здобував їм з матір’ю обід, струмок із фореллю, в котрому можна було швидко зловити жирну рибину. Часом йому здавалося, що він впізнає місцевість, але потім знов губився. Дивно було усвідомлювати, що місце, яке він колись вважав домівкою, тепер стало зовсім чужим — струмки й підліски здавалися йому такими самими беззмістовними, як його лекала та шаблони селянам. Якби Джек тоді задумався, як складеться його життя, він нізащо не здогадався б.
Вони пройшли кілька миль. Стояв теплий весняний день, і Джек пітнів, але мати не знімала кролячої накидки. По обіді вони зупинилися на тінистій галявині. Джек помітив, що мати важко дихає і дещо зблідла. Настав час їй покинути ліс і жити разом із ним та Алієною. Він вирішив зробити все, щоб переконати її.
— Усе гаразд? — спитав він.
— А як іще? — відрізала вона. — Ми прийшли.
Джек подивився навколо. Він не впізнавав цього місця.
— Це тут? — спитав Джонатан.
— Так, — сказала мати.
— Де дорога? — озвався Джек.
— Отам.
Коли Джек зрозумів, де дорога, галявина стала здаватися йому знайомою, і на нього наринули спогади. Він побачив великий кінський каштан: тоді він був голий, а його плоди вкривали лісовий ґрунт. Тепер дерево квітло великими білими свічками. Цвіт уже облітав, і щохвилини з дерева сипалися цілі хмари пелюсток.
— Марта розповіла мені, що саме сталося, — мовив Джек. — Вони зупинилися тут, тому що твоя мати не могла йти далі. Том розпалив багаття й зварив ріпу на вечерю: м’яса в них не було. Мати народила тебе просто тут, на землі. Ти народився здоровим, але щось сталося, і вона померла.
За кілька футів від коріння дерева видніло невеличке узвишшя.
— Дивись, — сказав Джек. — Бачиш горбок?
Джонатан кивнув. Напружене обличчя виказувало його хвилювання.
— Ось її могила.
Коли Джек сказав це, налетів вітерець, зірвав цвіт із дерева, і горбок вкрився килимом з пелюсток.
Джонатан опустився на коліна поруч із могилою та почав молитися.
Джек стояв мовчки. Він пригадав, як знайшов своїх родичів у Шербурі: то були приголомшливі враження. Те, що відчував Джонатан, мало бути ще глибшим.
Нарешті Джонатан підвівся.
— Коли я стану пріором, — урочисто промовив він, — я збудую тут скит з каплицею та заїздом, щоб жодному подорожньому не довелося взимку спати просто неба, і присвячу його пам’яті своєї матері.
Джонатан подивився на Джека.
— Навряд чи ви знаєте її ім’я…
— Агнеса, — тихо відповіла Елена. — Твою матір звали Агнеса.
Єпископ Валер’ян навів переконливі аргументи.