Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 228)

Собор заповнили віряни, які зібралися на великодню службу. Торговцям не вистачало місця на ринку, тому вони, як завжди на свята, влаштували прилавки й у самій церкві. Поки Вільям ішов навою, йому пропонували холодне пиво, гарячі імбирні пряники та нашвидку злягтися під стіною за три пенси. Духовенство намагалося не пускати торговців у храм, але то було неможливо. Вільям обмінявся привітаннями з найвпливовішими людьми графства, втім, ані торговці, ані давні знайомі не могли відвернути його уваги від широких ліній аркади. Арки та вікна, стовпи зі згрупованими навкруг них колонами, нервюри та сегменти склепіння немов вказували на Небеса та слугували невідворотним нагадуванням про справжню мету цієї будівлі.

Підлога була замощена, колони пофарбовані, а вікна засклені: Кінгзбриджський пріорат квітнув, і собор став яскравим свідченням його заможності. У каплицях, розташованих у трансептах, стояли золоті свічники та прикрашені коштовностями розп’яття. Містяни також хизувалися своїм добробутом, який підкреслювали кольорові туніки, срібні прикраси та золоті персні.

І тут він побачив Алієну.

Як і завжди, його серце на мить зупинилося. Вона була така сама прекрасна, хоч їй уже перевалило за п’ятдесят. Її волосся було досі густе й кучеряве, хоч і коротше підстрижене, а його колір дещо посвітлішав, немов воно вигоріло на сонці. У кутиках очей причаїтися привабливі зморшки. Вона дещо погладшала, але залишилися такою самою спокусливою. Алієна була вбрана в синій плащ, підбитий червоним шовком, і червоні шкіряні чоботи. Її оточував шанобливий почет. Хоча вона була не графинею, а лише сестрою графа, її брат оселився на Святій землі, і всі ставилися до неї як до правительки, а поводилася вона немов королева.

Від цього видовища у Вільямі зануртувала жовчна ненависть. Він знищив її батька, зґвалтував її, забрав у неї замок, спалив її вовну та змусив її брата податися у вигнання, але щоразу, коли думав, що нарешті розчавив її, вона поверталася знову, підіймаючись після поразки до нових вершин багатства й могутності. Вільям, старий, гладкий і скручений подагрою, збагнув, що провів усе життя під її страшними чарами.

Поруч із нею стояв високий рудий чоловік, якого Вільям спершу прийняв за Джека. Але ж ні, він був надто молодий, і Вільям зрозумів, що то Джеків син. Хлопець носив лицарське вбрання й був озброєний мечем. Сам Джек стояв поруч, на дюйм-два[194] нижчий за сина. Його руде волосся почало рідіти. Він, як пам’ятав Вільям, був років на п’ять молодший за Алієну, але і на його обличчі пролягли зморшки. Джек захоплено розмовляв з юною дівчиною, яка, без сумнівів, була їхньою донькою. Вона була схожа на Алієну, така сама вродлива, тільки заплітала густе волосся в тугу косу й одягалася доволі просто. Якщо під її темно-коричневою тунікою і ховалося розкішне тіло, вона, очевидно, не хотіла, щоб хтось бачив його.

Поки він роздивлявся заможну, поважну та щасливу родину Алієни, образа випалювала його зсередини. Усе, що було в них, мало б належати йому. Але він і досі сподівався на помсту.

Кількасот ченців заспівали, заглушивши гамір і вигуки крамарів, і пріор Філіп увійшов у собор на чолі процесії. «Тут ніколи не було стільки ченців», — подумав Вільям. Монастир зростав разом із містом. Філіп, якому було вже шістдесят років, майже повністю облисів і дещо погладшав, тож його колись худе обличчя стало зовсім круглим. Вигляд у нього був доволі самовдоволений, і не дивно: зведення цього собору було його метою, відколи він вперше з’явився в Кінгзбриджі тридцять чотири роки тому.

Коли увійшов єпископ Валер’ян у розкішному вбранні, натовпом пронісся гамір. Його бліде кощаве обличчя застигло в безпристрасному виразі, але Вільям знав, що всередині він кипить. Собор став символом тріумфу Філіпа та його перемоги над Валер’яном. Хоча Вільям також ненавидів Філіпа, але потайки радів, спостерігаючи приниження пихатого єпископа.

Валер’ян нечасто відвідував Кінгзбридж. У Ширингу теж завершили будівництво нової церкви — з окремою каплицею, присвяченою пам’яті Вільямової матері, — і, хоча вона й близько не була така велика та приголомшлива, як Кінгзбриджський собор, Валер’ян саме звідти керував та інтригував.

Однак, попри всі зусилля Валер’яна, кафедральний собор тепер був у Кінгзбриджі. За час ворожнечі, яка тривала понад три десятиліття, Валер’ян докладав усіх зусиль, намагаючись знищити Філіпа, але той однаково взяв над ним гору. Вони дещо нагадували Вільяма з Алієною. В обох випадках слабкість і делікатність здолали силу й нещадність. Вільям відчував, що ніколи не зможе цього збагнути.

Єпископ мусив відвідати службу й церемонію освячення: його відсутність на урочистостях, де йому належало вітати шанованих гостей, була б дуже підозрілою, адже сюди мали прибути кілька єпископів із сусідніх єпархій, а також чимало поважних абатів і пріорів.

А от архієпископа Кентерберійського, Томаса Бекета, не чекали на урочистостях. Він посварився зі своїм давнім другом королем Генріхом аж так, що мусив тікати з країни та переховуватись у Франції. У них виникли суперечки щодо низки питань закону, але головна причина конфлікту була дуже проста: чи може король чинити що заманеться, а чи він має певні обмеження? Такий самий конфлікт був і у Вільяма з пріором Філіпом. З погляду Вільяма, граф міг робити все, що захоче, — на те він і граф. Генріх так само сприймав свій королівський сан. Тимчасом пріор Філіп і Томас Бекет прагнули обмежити владу правителів.

Єпископ Валер’ян був із тих священнослужителів, які підтримували сильних світу цього. На його думку, влада на те і влада, щоб нею користуватися. Поразки минулих тридцяти років не послабили ані його віри в те, що він є знаряддям здійснення волі Божої, ані його безжальної рішучості вершити свій святий обов’язок. Вільям був певен, що навіть під час служби з освячення Кінгзбриджського собору Валер’ян обмірковує, як зіпсувати Філіпів тріумф.

Вільям проштовхувався між людьми. Коли він ходив, ноги в нього боліли менше, ніж коли стояв. Під час його відвідин Ширингської церкви Волтер носив для нього стілець, і тоді Вільям міг подрімати. А тут він мусив спілкуватися з людьми, до того ж багато хто з них використовував цей час для ведення справ. Вільям ходив, підлещуючись до сильних, залякуючи слабких, і в усіх без винятку вивідував щось про інших. Він був уже нездатний сіяти страх у серцях містян, як за давніх добрих часів, але як шерифа його досі побоювалися та поважали.

Служба тривала нескінченно, а тоді монахи зробили перерву, щоб обійти собор і обприскати стіни святою водою. Ближче до завершення пріор Філіп оголосив про призначення нового підпріора: ним став брат Джонатан, монастирський сирота, якому було вже за тридцять. Він був надзвичайно високий і нагадав Вільямові Тома Будівника, який теж здавався справжнім велетнем.

Коли служба нарешті закінчилася, поважні гості потягнулись у південний трансепт, а дрібне дворянство графства зібралося навколо, щоб привітати їх. Вільям пошкутильгав до них. Колись він вважав себе рівнею єпископам, але тепер мав уклонятися лицарям і дрібним поміщикам. Єпископ Валер’ян поманив Вільяма до себе та спитав:

— Хто такий цей новий підпріор?

— Монастирський сирота, — відповів Вільям. — Завжди був улюбленцем Філіпа.

— Замолодий він як на підпріора.

— Коли Філіп став пріором, він був іще молодший.

Валер’ян замислився.

— Монастирський сирота… Нагадай мені подробиці.

— Коли Філіп переїхав сюди, він привіз із собою малюка.

Валер’янове обличчя прояснилося — схоже, він пригадав.

— О так! Як я міг забути про це?

— Це було тридцять років тому. Хіба не однаково?

Валер’ян презирливо подивився на Вільяма. Той ненавидів цей погляд — Валер’ян немов питав: «Невже так складно здогадатися, тупий ти биче?» Ногу пронизав біль, і Вільям переніс вагу на другу, щоб його вгамувати.

— Звідки взявся той малюк? — спитав Валер’ян.

Вільям проковтнув образу.

— Його знайшли покинутим біля старого лісового скиту, якщо не помиляюсь.

— Пречудово, — завзято мовив Валер’ян.

Вільям не розумів, до чого той хилить.

— То й що? — спитав він понуро.

— Чи можеш ти сказати, що Філіп виховував дитину, немов власного сина?

— Можливо.

— А тепер він призначив його підпріором.

— Схоже, його обрали самі ченці. Гадаю, вони його люблять.

— Той, хто в тридцять п’ять стає підпріором, зрештою стане кандидатом на посаду пріора.

Вільям не став іще раз перепитувати, що в тому такого. Натомість він чекав, наче недоумкуватий школяр, доки Валер’ян сам пояснить.

— Напевне, Джонатан насправді Філіпів син, — сказав нарешті Валер’ян.

Вільям розсміявся. Він очікував глибоких умовиводів, а Валер’ян сказав щось геть безглузде. На радість Вільяма, його зневага змусила Валер’янові воскові щоки зашарітися.

— Ті, хто знають Філіпа, ніколи в таке не повірять, — заперечив Вільям. — Він народився старим висохлим дідом. Маячня!

Він знову розсміявся. Валер’ян може вважати себе до біса розумним, але тепер він справді втратив зв’язок із реальністю, хоча його крижана гордість не танула.

— Я скажу, що Філіп мав коханку, коли керував маленьким лісовим скитом. Потім він став пріором Кінгзбриджським і мусив покинути ту жінку. Вона не хотіла сама ростити дитину, тому залишила малюка йому. Філіп, чутлива душа, почувався зобов’язаним дбати про дитину, тож видав його за знайду.